К.Time: Із переговорного процесу по українсько-російській війні практично повністю усунулася Туреччина

Із переговорного процесу по українсько-російській війні практично повністю усунулася Туреччина, ситуацію аналізує К.Time.

Анкара у цій війні зайняла спочатку особливу роль, з якою вимушено стали зважати абсолютно всі учасники конфлікту.

Вона була основним переговорним майданчиком між Росією та Україною, коли сторони ще бодай якось спілкувалися. Через Туреччину проходили найрезонансніші військові обміни на кшталт вивезення на її територію командного складу підрозділу «Азов». Без неї було б неможливим укладання та подальше продовження «зернової угоди».

Водночас Туреччина зайняла особливу позицію у цій війні, яку важко назвати нейтральною. Такій позиції скоріше підходить визначення, як торговельно-кон'юнктурна.

Країна, є членом НАТО. Вона засудила територіальні претензії Росії до України.

Україна\і Анкара активно постачала озброєння, щоправда, не безкоштовно, вона продає його. З іншого боку, Туреччина не ввела жодних санкцій проти Росії, більше того, максимально розширювала з нею співробітництво за різними секторальними напрямками. Туреччина також частково погодилася перейти на оплату газу у рублях. Нарешті, 2022 року вона стала одним із головних каналів для Росії щодо паралельного імпорту «заборонки». Сюди можна додати і «особливу позицію» Анкари з розширення НАТО.

Зазаначається ще один важливий момент :турки без винятку дратували всі сторони, принаймні точно ні в кого не викликали стабільної довіри. Та сама Москва, скріпивши зуби, продовжувала абсолютно невигідну їй «зернову угоду» і лише тому, що від Анкари залежав паралельний імпорт товарів до РФ.

У Вашингтоні билися за відмову підключення Туреччини до антиросійських санкцій та проектів створення нового газового хаба. У Європі вона дратувала своїм курдським диктатом, прив'язуючи це як умови вступу Швеції та Фінляндії до НАТО.

Тобто треба розуміти, що Туреччина була не природним посередником у цій війні, а вимушеним. І як тільки у якоїсь сторони надався б шанс збити Ердогана або відмовитися від його послуг, це було зроблено. І в результаті з Туреччиною саме так все і сталося, при цьому одразу в усіх напрямках.

По-перше, після візиту Сі до Москви та стратегічного розвороту Росії у бік Китаю залежність РФ від турецьких схем щодо паралельного імпорту суттєво знизилися, якщо така залежність взагалі вже не зникла. І характерним індикатором цього виступає останнє продовження «зернової угоди» лише на 60 днів, хоча раніше вона працювала і продовжувалася на 120. Судячи з усього, Путін пішов назустріч особисто Ердогану та продовжив її до виборів у Туреччині, але далі функціонування цієї угоди під великим питанням .

По-друге, у Туреччині намічаються дуже непрості вибори. Розклади перед ними вже детально розбирали. Зазначимо зараз лише два базові постулати. Перший – навіть якщо Ердоган переможе, впевненого відриву там точно не буде. І другий – Захід публічно підтримує опозицію та є всі шанси побачити на вулицях Туреччини повноцінний майдан.

Щоправда, Туреччина дуже легко «запустила» до НАТО Фінляндію, що може свідчити про якісь кулуарні домовленості Анкари та Вашингтона.

По-третє, в економічному плані Туреччина далеко не успішна країна принаймні на середньо-соціальному рівні. І до цього ще й додався катастрофічний землетрус, який так невчасно вдарив. А це вже об'єктивні фактори, які змушують керівництво Туреччини більше замикатися на внутрішній проблематиці, а не вибудовувати уяву з нової Османської імперії.

Власне, це всі ті причини, через які Туреччина зникла на українському треку. Але все ж таки Туреччина навряд чи зникла з горизонту надовго. У разі переобрання Ердогана (а цей сценарій ми розглядаємо як найімовірніший) активність Туреччини на зовнішній арені знову зросте.

Хоча настільки помітною, як 2022 року, вона вже навряд чи буде.

Країни, які випадають із зовнішнього порядку тільки після одного, нехай і дуже руйнівного землетрусу, а також через чергові вибори, самі по собі не можуть вважатися провідними геополітичними гравцями".