"Боротьба за біженців". Росія оголосила своєю метою повернення мешканців Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей, які виїхали через війну
Росія оголосила своєю метою повернення мешканців Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей, які виїхали зі своїх регіонів через війну.
Це випливає із затвердженої Путіним «Концепції державної міграційної політики Російської Федерації на 2026–2030 роки», текст якого розміщено на сайті Кремля.
У документі йдеться про те, що однією з цілей міграційної політики Росії стане «створення умов для повернення, в тому числі з-за кордону, мешканців Донецької Народної Республіки, Луганської Народної Республіки, Запорізької області та Херсонської області, які залишили місця постійного проживання в період проведення спеціальної військової операції».
Зараз громадяни України, зокрема й жителі захоплених РФ територій, можуть в'їхати до Росії лише через процедуру фільтрації в аеропорту «Шереметьєво», яку пройти дуєе складно
Через це для тисяч людей завдання повернутися до себе додому стає практично нездійсненним.
Тема виживання переселенців у власній країні болить лише самим тим українцям, хто через ві^ну втратив житло чи змушений був покинути свої домівки. Ця тема в нашому суспільстві системно не вирішується і взагалі нібито не існує.
Я сама пройшла через десятилітню оренду житла, коли у 2014-му після оплати квартири у мене лишалося гривень 300-400 на місяць удвох із донькою. І доводилося мати постійні підробітки, щоб банально вижити.
Будинок моєї мами в Рубіжному зруйнований у 2022-му. Її тамтешня подруга, чий дім теж перетворився на руїни, жила в підвалі, аж поки не померла через два роки там же, у сирості й безнадії. Інші друзі батьків лишилися в Рубіжному, бо знали що не виживуть, поневіряючись по найманих квартирах. Діти в Україні, батьки в окупації - це наша реальність, і досить часта.
Моя мама у свої 74 орендує однушку. Людина, яка до останнього трималася за свій дім і покинула його лише коли проломився дах і не лишилося жодного вцілілого вікна,тепер змушена жити в чужій хаті. Вона не в змозі її оплатити, тому я допомагаю. Вартість квартири вища за мамину пенсію та допомогу ВПО. Я вже мовчу, що ще потрібні гроші на комунальні, їжу та ліки.
А скільки самотніх літніх людей, яким нема кому допомогти? Якщо ти відносно молодий, ти працюватимеш, багато й без вихідних. Якщо ти вже не в змозі заробляти, у тебе насправді дуже мало варіантів.
Мені прям по-живому пройшовся допис Вячеслав Гусаков. Я і мої друзі на власній шкурі прожили цей досвід, коли держава виявилася не готовою підтримати своїх ВПО. Нас не хотіли, житло було знайти вкрай складно. Нас тоді мало хто розумів, і більшість людей говорили, що їх ця доля ніколи не спіткає.
Далі - текст і фото допису.
Учора відвідав по роботі модульне містечко у Дніпрі. Мені розповідали, що наприкінці 2014 року, коли містечко тільки звели, місце, де воно розташоване, вважалося віддаленим і непрестижним. Житлові модулі оточував пустир. Та з часом там збудували багатоквартирні будинки. І зараз поруч з містечком, де живуть люди, які називають свою теперішню ситуацію – «безнадія», стоять сучасні будинки з дуже недешевими квартирами. Й через такий контраст заможності і животіння містечко, як на мене, справляє ще гнітючіше враження, ніж справляло, перебуваючи на пустирі.
І ні, це – не «пролетарська ненависть» (ну хіба що – трохи, бо сам – ВПО) до людей, які можуть дозволити собі пристойне житло. Це – більш обурення через те, що таке взагалі існує, і держава, маючи вісім відносно мирних років (2014-2022), не спромоглася забезпечити вимушених переселенців більш-менш пристойним житлом. Можновладці чомусь вирішили, що копійчаних виплат, які до того ж отримують не всі, буде достатньо для цих «нахлібників».
Ах, як же я міг забути! Переселенцям зараз пропонують будиночки у селі! Але є кілька нюансів. Пропонують тільки те, що можна купити за суму до 500 тис. грн, враховуючи вартість оформлення, податки і збори. Пропонують не у власність. І приймаюча громада має право виселити ВПО.
Про модульне містечко та проблеми його мешканців я незабаром напишу статтю. А зараз просто зазначу, що, на мій погляд, існування таких гетто (не трактуйте вживання цього слова як зневагу до ВПО, я просто називаю речі своїми іменами) – колосальна ганьба для держави. Повторю, до повномасштабного російського вторгнення у нас був час вирішити житлову проблему значної кількості ВПО. Якби це зробили, проблема переселенців не була б зараз настільки гострою.
Я питав мешканців модульного містечка, яким вони бачать своє майбутнє. Оптимізму у відповідях – нуль. А одна немолода жінка сказала, що готова навіть повернутися у Донецьк, «аби тільки не здохнути тут».
Колись у Херсоні я під час суперечки щодо ВПОшних питань сказав місцевим чиновникам: «Станете ВПО, зрозумієте мене». Тоді, за кілька років до повномасштабного російського вторгнення, мені казали, що такий розвиток подій неможливий. Ага!
Тепер ми маємо переселенців не тільки з Криму, Донеччини та Луганщини, а й з Херсонщини, Миколаївщини, Харківщини, Запоріжжя, Сумщини, Дніпропетровщини. І я не впевнений, що цей перелік не поповниться іншими областіми. З часом Україна може перетворитися на країну безхатченків. У Києві хтось про це замислювався у перервах між бійками за посади?
Я усвідомлюю, що зараз – не та ситуація, коли можна масштабно вирішувати проблему житла для ВПО і не вимагаю робити це негайно. Та чи є у нашої влади бодай якесь розуміння, як це робити у майбутньому? Чомусь впевнений, що немає такого розуміння, а якщо воно і є, то – у вигляді сподівань на те, що заможні переселенці куплять собі житло, а інших можна запроторити у будиночки у селі чи якісь гетто. Так, саме – гетто. Давайте називати речі своїми іменами.
- Войдите или зарегистрируйтесь, чтобы получить возможность отправлять комментарии
