Українські крайні праві обурені трактуванням українського націоналізму в сучасній американській масовій культурі

Українські крайні праві обурені трактуванням українського націоналізму в сучасній американській масовій культурі. Про це свідчить статтья "Українське питання у новітніх американських серіалах: геополітична заангажованість і символічні візії" Ігоря Загребельного на сайті "Бандерівець".

Українські націоналісти почали в якості негативних персонажей з'являтися в сучасних американських телесеріалах. Про них і пише автор тексту.

"У серіалі “Квантіко” українське питання зачіпається лише епізодично. Невідомі вчиняють кривавий теракт — вибух на вокзалі. І найперша версія, що виникає у ФБР, зводиться до того, що вокзал підірвали або представники ІДІЛу, або українські націоналісти.

Не менш кровожерливими українці постають у детективному серіалі “Елементарно”. Там в одній із серій 4-го сезону невідомі розстрілюють московського багатія. Разом із ним гине тілоохоронець та стороння людина. Втікаючи з місця злочину, нападники також гинуть — їхня автівка розбивається (як потім з'ясувалося, комп'ютеризований автомобіль був керований іншою людиною — замовником, який вирішив замести сліди і ліквідувати виконавців).

В ході розслідування стає відомо, що вбивство здійснили українці — Василь Мельник та Орест Мішенко. Вбитий ними росіянин — олігарх, що, на відміну від українців, прагнув мирного врегулювання конфлікту. Мельник та Мішенко і раніше, до вбивства олігарха-миротворця, не виділялися особливим пацифізмом та законослухняністю. “За ними кривавий слід по всій Східній Європі” — характеризує українських екстремістів представниця американських урядових кіл.

Нарешті, українське питання є одним із основних у серіалі “Мадам секретар”. Головна героїня серіалу — держсекретар США Елізабет МакКорд. Візуально вона досить схожа на колишнього держсекретаря, а нині кандидата у президенти Галларі Клінтон (лиш значно молодша). Політично МакКорд втілює в життя ідеї, близькі сучасній Демократичній партії.

Серіал не можна назвати промосковським. І особисто МакКорд, і США в цілому переймаються проблемою Росії — і тим, що їй традиційно бракує демократії, і тим, що вона проводить агресивну політику відносно України, а також не хоче терпіти американського впливу в Центрально-Східній Європі. Проте Росія не постає у серіалі як однозначно ворожа Америці сила. Безперечно, із нею можуть виникати непорозуміння. Безперечно, вона специфічна. Безперечно, їй потрібно допомогти побудувати демократію (наприклад, домогтися захисту прав сексуальних меншин). Але при цьому всьому не можна допустити, аби стосунки між Вашингтоном та Москвою перейшли у формат радикальної ворожнечі. Попри численні відмінності, обидві держави мають цінності, що об'єднують. Серед них — спільна перемога над нацизмом у Другій світовій війні. Згадка про цю перемогу (під час задушевної розмови між російським президентом та чоловіком держсекретаря професором Генрі МакКордом) допомагає уникнути чергової ескалації у відносинах між двома державами.

Неважко здогадатися, що розмінною монетою у справі налагодження стосунків між США та РФ стає Україна. МакКорд відстоює наступний варіант розв'язання української кризи: Київ гарантує проведення на території Лівобережжя референдуму, згідно з яким ця територія із переважно промосковським (на думку сценаристів) населенням отримує широкі права автономії. Москва, натомість, припиняє військову агресію. Крим за замовчуванням є російською територією.

Одначе на заваді миротворчим планам США стає офіційний Київ. Вдаючи згоду на реалізацію американського сценарію, український президент Михайло Бозик реалізовує підступний план. Зокрема, аби розсварити Вашингтон та Москву, українці інспірують замах на американського президента (шляхом виведення з ладу його літака) таким чином, аби підозра падала на Росію. Вдаються вони і до інших хитрощів та підступів. Проте, коли Вашингтон та Москва опиняються на грані військового конфлікту, стараннями МакКорд підступні плани України розкриваються. Бозика викликають “на килим”. Будучи виведеним на чисту воду, він принижено чекає від американців милосердя і таки його отримує. Мир врятовано. США з честю виконують свою місію — бути на сторожі справедливості та демократії. На цьому другий сезон серіалу тріумфально завершується".

Автор супроводжує виклад змісту попсових американських фільмів розлогими коментарями. "...Для категорії “зачарованих на Захід” (в т.ч. на США) ці новинки американського кінематографу неминуче стануть холодним душем чи, принаймні, джерелом когнітивного дисонансу. Адже замість заокеанських союзників-месій український глядач знайде у них силу, що боїться “українських екстремістів” і прагне зберегти приязні стосунки з одним зі своїх основних партнерів — Москвою".

І. Загребельний, виступаючи проти американського місіанізму, протиставляє йому месіанський погляд украихїнського націоналізму: "Сама того не усвідомлюючи, Україна зробила Заходові виклик. Загал українства цього не розуміє, адже не може поглянути на себе збоку. Проте згадувані серіали — це якраз те, за допомогою чого ми можемо подивитися на себе немов у дзеркало (нехай і викривлене). У них ми бачимо низку страхів та побоювань, бачимо Україну, що є викликом в очах Заходу.

США — гробокопач Історії, держава, котра бере на себе здійснення лібералістичної есхатології, що зводиться до глобального поширення демоліберальної політичної системи, ринкової економіки, класичних просвітницьких або постмодерністських цінностей (на нинішній момент вони ще досі співіснують разом, хоч перші все більше витісняються другими). Чимось американський месіанізм мавпує християнське розуміння історії. США — це осердя лібералістичного “Граду Божого”. Поступово межі цього “Граду” розширюються, опановують увесь світ. Йому протистоять залишки “Граду Земного” — так звана Вісь Зла, котру складають політичні режими, що не приймають американських цінностей (в реальності при визначенні держав, які належать до цієї вісі, поки що велику роль відіграє ще й кон'юнктура). “Град Божий” воює із Віссю Зла і, водночас, остаточно утверджує у власних межах “Новий Єрусалим” — царство лібералістичних благ. Цілком очевидно, що “українські екстремісти” — це одні з тих, хто загрожують і розширенню лібералістичному “Граду”, і побудові “Єрусалиму”".

Закінчується текст такою сентенцією: "Ми маємо вибір: або подальша неоколоніальна включеність України у новий світовий порядок і виконання волі Москви, Брюсселю та Вашингтону, виконання умов укладених ними договорів, або гра за власними правилами. Україна має шанс. І ми зобов'язані цим шансом скористатися, аби страхи лже-Єрусалиму виявилися немарними".

У Ігоря Загребельного не виникає навіть як гіпотеза версія про те, що крайні праві зіпсували імідж нашої країни і своїм екстремізмом продовжують його псувати далі. Не виникає і інша версія, що правих міжнародна буржуазія використала в якості інструменту, а коли інструмент почав уявляти себе самодостанім, його просто викинули. Якщо він буде пручатися і далі, то його знищать.