Гарячі новини

Третій Міжнародний форум «Подолання конфлікту на Донбасі»: громадський сектор підставляє плече владі. Чи хоче вона цього?

Держава – це громадянське об’єднання, яке повинне бути націлене на потреби людей. Тому в основі демократичної, правової держави, як стверджують спеціалісти, не  може лежати, наприклад, ідеологія, релігія – повноцінне функціонування держави забезпечується сукупністю інституцій, які дають всім громадянам країни рівні громадянські права та свободи. Держава існує завдяки платникам податків, тому всі, хто їх сплачує, повинні мати рівні права та можливості. Саме тому, таке велике значення в розвинутих країнах відіграє громадський «третій» сектор, який пильнує за тим, щоб ці правила не порушувалися.

В Києві 25-26 листопада проходив Третій міжнародний форум щодо східної України: "Подолання конфлікту на Донбасі, як завдання різних поколінь: просування справедливості, діалогу, примирення". Особливість заходу полягала в тому, що він уперше  відбувався у форматі телемосту між Києвом і Берліном: на двох офлайн-майданчиках зібрались спікери та гості, у Києві - в готелі «Президент», у Берліні – у приміщенні CLB Berlin на Moritzplatz. Для тих, хто не зміг бути присутнім особисто, зокрема через обмеження, пов’язані з пандемією, була організована онлайн-трансляція. Фінансову підтримку забезпечувало Міністерство закордонних справ Німеччини, а кураторами заходу виступили ООН і громадська платформа CivilM+, яка об’єднала 25 українських громадських організацій, які, в свою чергу, провели дуже велику роботу, підготувавши вагомий пакет напрацювань та пропозицій щодо подолання війни на Донбасі. Деякі з них працювали над своїми дослідженнями і п’ять, і сім років – весь час, поки триває і ніяк не закінчиться конфлікт на Донбасі, а саме – війна, яка тільки за офіційними даними вже забрала у України близько 10 тисяч життів та ще півтора мільйона громадян зробила переселенцями.

«+ Російський громадський сектор»?

На форумі очікувалась участь посла Німеччини в Україні п. Анки Фельдгузен, посла Швеції в Україні Тобіаса Тиберга, посла Франції в Україні - Етьєна де Понсен, посла, голови Спеціалізованої моніторингової місії ОБСЕ в Україні Яшара Халіта Чевіка, а також перших українських чиновників. Зокрема, очікували на вступне слово нещодавно призначеної на  посаду віце-прем'єра, міністра по реінтеграції окупованих територій Ірини Верещук.

Посли прибули або тримали онлайн-слово. Однак, міністра по реінтеграції окупованих територій пані Верещук не було. Громадськість мала змогу побачити лише іі заступника п. Яременка.

 "Дуже зайнята", - пояснив він.- Особисто відвідувала Донецьку та Луганську області, місця перетину, Херсонську область  тощо".

Втім, третій сектор підготував для  влади значний портфоліо своїх досліджень та пропозицій, що давало владі унікальну можливість отримати «підказки» та безцінний матеріал, адже немало громадських організацій працювали саме на лінії розмежування, на КПВВ, на окупованих територіях.

За словами членкині координаційної ради платформи CivilMPlus (куратор заходу-ред.) Олександри Матвійчук, яка відкривала форум, це формування з 25 громадських організацій працює вже чотири роки та є майданчиком для роботи правозахисників України, РФ, Німеччини та Франції.

"Для нас це  реальні кроки для розширення довіри між цими країнами та припинення  військового конфлікту на сході України. Так, ми не можемо зупинити війну, але здатні це прискорити. І дуже важливо під час війни говорити про захист прав та свобод людей, адже дуже часто за адміністративними рішеннями губляться саме права людини. Ми в змозі дати право голосу інтелігенції, активістам, науковцям, правозахисникам, діячам культури і освіти."- наголошувала Матвійчук.

За її словами, мирне врегулювання на сході неможливе силами однієї влади - необхідна участь громадянської спільноти, більш того – міжнародної.

 "Необхідно залучення міжнародного громадянського суспільства, - говорила активістка. - В тому числі, прогресивного російського, яке також знаходиться під ударом всі ці роки. Саме це є одним із способів впливу на РФ. Наприклад, цього тижня триває судовий процес проти відомого російського центру "Меморіал", який також є членом платформи CivilMPlus.

Отже, майже чи не вперше, з високої трибуни, під час, коли Мінський та Нормандський формат зайшли в глухий кут, «третій» сектор наважився запропонувати цей важливий і «непопулярний» в країні крок.

По суті, цей крок вже зроблений. Адже у форумі 25 та 26 листопада брали участь деякі російські активісти, які розказали про свої дослідження, і один незалежний російський  журналіст.

«Відірваність від людей?» 

З точки зору Матвійчук, у української громадськості є проблеми - відірваність від людей.

 "Дуже часто ми як би говоримо самі із собою, але шляхи подолання у різних колах українського суспільства різні, і наше завдання - комунікувати із різними секторами, в тому числі на Донбасі".

«Що може зробити ЄС в плані громадянського суспільства? Адже того, що зроблено, явно недостатньо. Думаємо, треба зробити нову інституцію, яка б була встроєна в структуру ЄС - посаду спеціального представника ЄС по Криму та Донбасу", - пропонувала Олександра Матвійчук.

Чиновники виглядали дуже втомленими. Здавалось, їм не дуже хотілось щось говорити. Лунали, в преважній більшості, стандартні, очікувані фрази.

Про перспективи Нормандського формату, але скоріше про його безперспективність, говорив заступник міністра закордонних справ Микола Точицький. Обтічно та дипломатично говорили посли.

П.Точицький був категоричним: "Примирения - тільки після припинення російської агресії, весь пакет був і є основою для врегулювання конфлікту, і він блокується РФ".

Більш відважним та конструктивним виглядав громадянський сектор.

Дослідження «жіночих ініціатив»

Перемовини передбачають компроміси та врахування інтересів іншої сторони.

На форумі зібралось чимало жінок-активісток.

Зокрема, у його відкритті запросили взяти участь переселенку з Донецька,  співзасновницю платформи «Донбаський Діалог» Дарью Кузнєцову, яка від імені ГО закликала українську владу «виявляти більше гнучкості до людей, які залишилися в ОРДЛО з українськими паспортами».

«Потрібно перетворити державу на зручний сервіс для людей, які постраждали від війни, вимушені були залишитися на непідконтрольній території. Люди поступово змінюють свою поведінку, стають «своїми» – це шлях до одужання. Але, за великим рахунком, для цього потрібні ресурсні майданчики, і не на рік-два, а на десятки років. Потрібна саме системна підтримка держави», - підкреслювала Кузнєцова.

Крім того, стосовно цих людей необхідно виявляти певне терпіння та «нейтральність». «Поки що люди на непідконтрольних територіях зберігають українські паспорти. Але вплив РФ там все сильніший. А людям треба виживати. Чи здатна держава і ми виявити гнучкість стосовно людей, які ще залишилися там із українськими паспортами?», - запитувала вона.

Дуже гостро проходив круглий стіл «Мешканці тимчасово окупованих територій на сході України: чи можемо ми бути союзниками у процесу реінтеграції?» (координувала ГО «Ідеї змін»).

«Я когда-то искренне считал, что в Украине «устроить» Южную Осетию невозможно, - розпочав донецький незалежний журналіст Д.

Кожне місто, населений пункт мав кілька потужних, стабільних підприємств, працювали десятки екологічних, правозахисних, жіночих та інших організацій. І ось станом на 2021 року ми побачило, як цей потужний регіон перетворився в стовідсоткову Південну Осетію. Промисловість деградувала до «точки неповернення»,  підприємства були зруйновані або переміщені, а на тих, що залишились, по 2-3 роки не платили заробітну плату.

«В Донецке появился водораздел: вы – уехали,  мы – остались, - розповідав журналіст. – Это были люди, которые уехали на заработки в Липецк, Мурманск, в другие города РФ, в меньшей степени – куда-то еще. С другой стороны, находились люди, которые «окопались» и сидели на тех деньгах, которые у них еще были. Потом между последними пролег новый «водораздел», который невозможно не заметить».

За словами журналіста, який регулярно відвідував ту територію, утворилася як би «нова якість» людей через те, що потрібно було якось виживати і пристосовуватися – «прошарка людей, які з малою кваліфікацією посіли місце великих начальників», отримували кращу за інших зарплату і отримали відчуття реваншу, своєї незамінності, «обраності» на тлі загальних злиднів та розрухи – на ці гроші вони, на відміну від інших, могли дозволити собі щось накопичувати і щороку «аж вирушити у відпустку до Хорватії».

 «І за ці сім років сформувалося вже нове покоління молоді, яке абсолютно серйозно сприймає літери «ДНР», - продовжував журналіст, який впевнений, що тільки економічна відбудова цих територій дасть можливість виправити ситуацію.

«Для мене не існує ніякого «ми» (учасники круглого столу дискутували с приводу того, «хто такі ми, жителі Донбасу» - ред.). – ділилася своїми думками незалежна журналістка, дослідниця Юлія Абібок, яка  вивчала ситуацію в Придністров”ї, Грузії, Абхазії, спеціально виїжджаючи на ці території. - Тепер на Донбасі за лінією  розмежування люди восьмий рік живуть своєю паралельною реальністю. Для «ДНР» Львів сьогодні – це планета Марс».

З ії точки зору ніяка реінтеграція  вже неможлива.

Певний інтерес викликала презентація п’ятирічного дослідження «Жіночих ініціатив за мир на Донбасі» у складі дослідниці  з університету Берну (Швейцарія) Сесіль Дарує, росіянки, голови координаційної ради союзу "Жінки Дону" РФ Валентини Череватенко та аналітика центру "Фабрика думки" Донбасс" Юлії Каплан – «Амністія як інструмент досягнення миру на Донбасі».

«Ми взяли  різні географічні території і виявляли з 2017 по 2021 рік те, як сприймається слово «амністія» різними групами жінок - з непідконтрольних територій, біженками в Європу, біженками в Росію, активістками та представницями міжнародної спільноти та опозиційної спільноти РФ», - розповідала швейцарська дослідниця Сесіль Друє.

Чого вони від амністії чекають?

Жіночі організації провели близько 150 інтерв’ю та проаналізували наративи, які прозвучали у зв’язку з поняттям «амністія» для  населення Донбасу.

«Переважна більшість жінок не сприймає це слово. Люди говорять, нам не потрібна амністія, ми - не злочинці. Треба дуже добре зрозуміти, що стоїть за позицією людини. Виявилося, що більшість респонденток не  співвідносять  тему амністії з конфліктом, і це означає для них непереслідування , - доповнювала Валентина Череватенко. –  «люди повинні були виживати», «ми  захищали свої домівки та родини, своїх дітей», «на багатьох людей давили», «людина має право на особисту позицію», «важко було розібратися», «ми знаходились під ідеологічним тиском»,  «в конфлікт була втягнута молодь, якій дуже важко було розібратися», «люди йшли працювати в структури влади, адже треба було забезпечувати життєздатність міста чи іншого населеного пункту в умовах війни» і т д.»

Однак, майже всі респонденти погоджувались, що не може бути амністії для злочинців, чиї дії привели до тяжких наслідків.

Компроміси та взаємні поступки?

«Росія діє безпрецедентно, - говорив експерт Центру міжнародних організацій з питань миру Вілфрід Ільче.- Однак, треба досягати і певних компромісів, варто вести перемовини і домовлятися».

Ільче привернув увагу, що позиція країн ЄС повинна відігравати дуже велику роль.

«Вони повинні чітко озвучувати позицію, контактувати через громадянське суспільство, солідаризуватися з Україною та показувати на непідконтрольній території всі досягнення України, - наголошував експерт. – Крім того треба багато зусиль прикласти для створення захищених зон для громадян, розмовляти з людьми на непідконтрольній території дуже дипломатично. І мова сьогодні не йде про якийсь новий формат. Будемо реалістами – американці не зацікавлені ні в якому новому формат і тому не треба плекати марні надії, продовжувати долучатися до європейських програм, продовжувати роботу по реформуванню системи правосуддя, застосовувати «м”яку силу» – реформу щодо децентралізації».

Про багаторегіональність та культурну різноманітність України намагалася говорити і представниця Луганського обласної організації «Центр з вивчення суспільних процесів та проблем гуманізму», спираючись на дослідження соціологів, які проводилися з 2005 року. 2014 р. в дослідження були залучені фахівці чотирьох українських ВУЗів з різних частин України (Луганський, Львівський, та Дрогобицький університети та Донецький університет управління)

Отриманий матеріал дає право стверджувати, що саме децентралізація, забезпечення мовних та культурних прав для россійськомовної частини українців, і в першу чергу, для непідконтрольного Донбасу, стане позитивним сигналом і допоможе провести реінтеграцію.

Адже, російськомовні українці – це майже половина населення України, тому повне витіснення російської мови та культури (формальне, але не фактичне) викликає у них відторгнення, сприяє продовженню конфлікту та війни.

Майже всі заходи МТОТ переважно розроблені для підконтрольної частини Донбасу. Як стверджують соціологи Луганського обласного центру з вивчення суспільних процесів та проблем гуманізму, на відміну від Криму, переважна більшість жителів Донбасу залишились громадянами України. Частина з них отримали російські паспорти тому, що в іншому випадку люди не бачили ніяких перспектив, адже Україна, проводячи «косметичні» заходи на КПВВ, продовжує надсилати тривожні сигнали, називаючи жителів непідконтрольної території колаборантами, загрожуючи ураженням в правах, позбавляючи їх рідної мови.

Переселенці говорили про те, що, наприклад, в окупованому Луганську діти досі факультативно вивчають українську, що в місті досі існує Луганський український музично-драматичний театр, який очолює народний артист України Михайло Голубович (залишся на непідконтрольній території), але в Україні, в тому числі в Донецькій та Луганській областях, де проживають російськомовні українці, не залишилось жодної української школи та класу. «В родинах, на вулицях, між собою люди продовжують спілкуватися російською, але  вивчати її в закладах освіти не можуть. Це культурна дискримінація», - говорили представники Донбасу.

Корупція на КПВВ

Про перетин лінії розмежування та роботу КПВВ громадські правозахисні організації говорили за окремим круглим столом та за зачиненими дверима (з метою їх безпеки). Але в залі були присутні представники МТОТ, ОБСЄ, ООН.

Наголошувалося, від березня 2020 року непідконтрольні українському уряду території опинилися в ще більшій ізоляції від України.

Через перекриті КПВВ та додаткові карантинні обмеження суттєво зменшилася кількість перетину  лінії зіткнення. За даними Держприкордонслужби України, кількість перетину з 2019 р по 2021 р. знизилась з 14 млн. до 527 тисяч. З 22 березня був закритий переїзд між «ДНР» і «ЛНР».

Правозахисники пояснювали, що для отримання медичної допомоги, пенсій, документів, із метою зустрічі з родичами громадяни України змушені в’їжджати на підконтрольну територію через російсько-український кордон на КПВВ «Гоптівка» (Харківська область) та «Мілове»(Луганська обл.).

«Попри те, що у червні 2021 р. ухвалили закон, який передбачає скасування адмінвідповідальності у вигляді штрафів від 1700 до 5100 грн. за незаконний перетин кордону, на практиці проблеми не розв’язали повністю, і пенсіонерів продовжують штрафувати. Слід розуміти, що всі складнощі з в’їздом громадян України, які проживають на непідконтрольній території на контрольовану територію ведуть до розриву зв’язків з ними, а також до повного відриву від українського контексту – правового інформаційного адміністративного, освітнього та інших. У разі нерозв’язання цієї проблеми зростатиме відчуження жителів непідконтрольних територій від України», - наголошував голова Луганського обласного правозахисного центру «Альтернатива» Валерій Новіков.

Між тим, на непідконтрольній території за допомогою знову таки РФ ці проблеми намагаються вирішити: з 21 червня 2021 р. були зняті обмеження в переміщенні населення, і з 1 жовтня була демонтована митниця між «ДНР» і «ЛНР» та відбулася інтеграція «республік» в російський економічно-торговий простір.

Активістка з непідконтрольної території П. розповіла про «мандрівні пригоди» на лінії розмежування, через які вона сама пройшла не раз.

Українським прикордонникам залишено право вирішувати, пропустити людину через КПВВ або ні, брати з неї штраф від 1700 до 5100 грн, чи ні, спираючись на абсолютно невиразне формулювання «гуманітарні підстави».

«У нас масса примеров, когда люди не смогли приехать домой даже на похороны, поскольку не успели получить эти разрешения», - розповідала П.- В результате, ты чувствуешь себя ущемленням в правах, ты не можешь планировать свою жизнь, решать какие-то важные вопросы, и в перспективе всегда стоит угроза остаться «на той стороне» и не вернуться назад».

Активісти припускають, що саме у зв’язку з цим могли «активізуватися» приватні перевізники, та стали дуже «популярними» важкі та затратні переїзди через Крим та Російську Федерацію.

«Если ты стоишь на КПВВ 2-3 часа, то это значит, что ты почти не стоял, - продовжує активістка.

« Как правило, это 24, 48, 56 и 58 часов. Транспортная стоимость поездки только в одну сторону составляет от 2,5 до 4 тысяч грн. Далее нужно заплатить за быстрый тест, а его стоимость почему-то тоже везде разная – от 250 грн до 800 грн. Далее пограничники берут с тебя штраф от 1700 до 5100грн., - как им больше понравиться («исходя из гуманитарных підстав»), - уточнювала вона.

Цікаво, що взаємні довідки про щеплення кожна територія сьогодні не визнає.

«Чого тебе сюди принесло!» – гаркает пограничник в амуниции. Для людей здесь нет ни туалета, ни скамейки, сотрудников - миллион, и все тебя ненавидят. И вот после все митарств ты пересекаешь границу и висит плакат «Вас приветствует Украина!». Как вы думаете, какие чувсва возникают у человека? А ведь он просто выехал за пенсией, которую зарабатывал всю жизнь. Кругом хамство, взяточничество. Отдельно хочу сказать, как работают перевозчики. Вот вы садитесь наконец в автобус и молодой веселый парень Сережа говорит: «Ваши справки ни здесь, ни там никому не нужны, поэтому все сейчас будете делать ПЦР-тест, и если хотя бы у одного из вас он будет положительным, весь автобус тут же отправляется на карантин, и никто никуда не едет. Поэтому очень советую сброситься. Это обойдется вам дешевле»,  - далі розказувала жінка.

Скільки треба «відстібнути» у цьому випадку? По-різному. Від 200 до 350 грн з «носу».

Куди ці кошти йдуть?

Сміх. «Кудись!».

«І все це дуже «зручно», особливо коли кількість КПВВ весь час скорочується. Чи існує «співробітництво» із непідконтрольною територією?

«Ймовірно. Через перевізників».

«С начала 2020 года нашей организацией подано более 400 исков в защиту тех мужественных, принципиальных людей, которые получили постановление от сотрудника погранслужбы на штраф но не согласились с этим, - розповіла директорка  ГО «Восточная правозащитная группа» Віра Ястребова.- Они в течение 10 дней обратились к нам, и на безоплатной основе мы отстаивали их права в суде. Статистика получилась, можно сказать, оптимистичная. Все дела практически выиграны, кроме одного, которое оправлено на апелляцию. Хочу сказать, что меня тоже очень возмущают сотрудники госпогранслужбы, которые фактически выступают пособниками оккупационной администрации, которые на власний розсуд определяют, есть у тебя «гуманитарные потреби» или нет. Считаю, что эти ганебни штрафы нужно скасувати. Я на линии соприкосновения имела не раз разговоры с силовиками и это абсолютно бесполезные разговоры - они переходят на очень отфильтрованную речь , пускаються в рассуждения, что «боронять кордони держави». Я им в таких случаях посоветовала сконцентрировать свое внимание на украинско-российской границе».

Правозахисниця впевнена, що усе це є «бизнес-концепция чиновников Украины, администрации ДНР-ЛНР, силовиков и отдельных структур, которые обналичивают карточки». «Я уверена, что все это и бизнес, и трюк с лигитимизацией давления РФ на эти территории, чтобы наши связи с этой территорий окончательно разорвались. Ведь кого первого видит гражданин, пересекший линию разграничения? Сотрудника погранслужбы. И я рекомендую всем таким хамам поменяться ключами квартир. Я снова подчеркиваю и приглашаю всех мужественных людей к сотрудничеству и напоминаю, что мы  бессрочно и безплатно отстаиваем дела в судах. Правда, пока только 20% всех нарушений рассматривается в судах, но все же 420 исков  уже нами подано и практически все они выиграны. Конечно, в судах тоже идет борьба. Приходиться переживать, кому из судей эти дела распределятся. Сотрудники погранслужбы тоже постепенно учаться подавать  жалобы, а на нас смотрят, как на людей, которые мешают им зарабатывать деньги. Но все это процесс, и главное чтобы  продовжились реформы».

Наталія Кононова,  для East/West.ostrovok