Опубликовано: 10.05.2023. 22:13
Выводить в слайдере на главной странице
Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн 9 травня приїхала, як і анонсувалося, до Києва. І похвалила у Twitter Зеленського, який фактично скасував святкування в країні 9 Травня, мовляв, тепер це буде
" День Європи"."Добре знову опинитися в Києві. Де цінності, якими ми цінуємо, захищаються щодня. Тож це таке слушне місце для святкування Дня Європи. Вітаю рішення президента Зеленського зробити 9 травня Днем Європи і тут, в Україні", - заявила вона.
Цього року 9 травня до РФ знову , як і у 2022-му, не приїхав жоден глава європейської іноземної держави, однак погодилися приїхати лідери кількох пострадянських - на запрошення В.Путіна відреагували лідери Вірменії, Казахстану, Білорусі, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану
Речник лідера Казахстану Касима-Жомарта Токаєва Руслан Желдібай, наприклад, у Facebook повідомляв, що в рамках поїздки Токаєв, зокрема, «відвідає Ржевський меморіал та вшанує пам'ять воїнів-казахів 100-ї та 101-ї стрілецьких дивізій», які загинули під час Другої світової війни, а 9 травня - візьме участь у параді Перемоги.
А ось на меморіальному цвинтарі у Варшаві натовп перегородив дорогу російському послу, куди він приїхав покласти квіти. Люди вимагали, щоб дипломат зняв георгіївську стрічку з піджака. Більш того, на днях з боку Польщі пролунала занадто радикальна заява: Польща начебто вимагатиме від РФ репарації "за події XX століття". Про це заявив у коментарі The Financial Times голова бюро міжнародної політики канцелярії президента Польщі Марчін Пшидач.
Нагадаємо, що в рамках нової предвиборчої кампанії за ініціативою лідера провласної партії Ярослава Качинського ще у жовтні 2022р. було оголошено, що Польща офіційно зажадала від Німеччини €1,3 трлн (6,2 трн злотих) як "компенсацію за збитки, завдані під час Другої світової війни". " Як тільки буде досягнуто успіху з Німеччиною, наступним кроком може стати початок такої дискусії з іншим гнобителем», — додав Пшидач. Уточнимо, що саме у жовтні 2022 року Варшава направила до Берліна дипломатичну ноту, в якій вимагала компенсувати «матеріальні та нематеріальні втрати», понесені Польщею внаслідок німецької агресії та окупації у 1939-1945 роках. Польське МЗС наголошувало, що йдеться не про репарації, а саме про компенсації, оскільки це ширше поняття. У міністерстві також заявили, що мають намір підрахувати «втрати воєнного часу, заподіяні Радянським Союзом». У вересні президент Польщі Анджей Дуда вже заявляв, що "не бачить причин, через які поляки не повинні вимагати репарацій від Росії".
«Німеччина розпочала Другу світову війну і напала на Польщу. Звісно, Росія вступила у війну пізніше, тому я вважаю, що ми маємо вимагати репарацій і від Росії», — сказав Дуда.
З російського боку тут же звинуватили польську владу в «кричучій аморальності». «Якби не перемога СРСР над нацистською Німеччиною, то Польщі як національної держави польського народу не існувало б, а мільйони поляків чекала б незавидна доля поневолення та винищення від рук гітлерівців», — заявив російський дипломат.
Цікаво, що з історичної хроники відомо ( див.- "На розломах історії". У Варшаві на честь варшавських повстанців запалили Вогонь пам"яті і проводили паралелі з війною в Україні) , що після зруйнування фашистами Варшави радянські сапери у січні 1945р. знешкодивши на території міста 2 мільйони мін та снарядів, за 8 днів збудували тимчасовий міст через Віслу, тут же доставили 500 збірних будинків фінського типу, 30 тролейбусів, радіостанцію, збирали продукти харчування, в тому числі зусиллями союзних республік доставили 60 тисяч тонн хліба. У 1956 року за допомогою СРСР Варшава отримала метрополітен, будувати який допомагали московські метробудівці, Будинок культури , 43 нових великих промислових підприємства, на лівому березі Вісли заснували меткомбінат "Гута Варшава" , допомогли повністю реконструювати варшавський залізничний вузол та побудувати новий Центральний вокзал і так далі. Однак, це події, які відбувалися у період так званих "розломів історії" і тому однозначності тут шукати неможливо.
Однак, повернемося до сучасних днів. У Румунії слідом за Україною 8 травня також заявили, що у планах Румунії змістити святкування Дня Перемоги з 9 на 8 травня. " Це пов'язане з тим, що сьогодні святкування перетворилося на пропагандистський привід для підтримки агресії Росії в Україні. Щоб відобразити справжній символізм капітуляції нацистської Німеччини, я ініціюю кроки щодо визнання 8 травня офіційною датою святкування в Румунії разом із нашими трансатлантичними партнерами", сказав прем'єр Румунії Ніколає Чуке.
Якщо ж казати про інші країни, то всі сторони дуже пильно вдивлялися у бік один одного та агресивного сусіда - як там та що.
МЗС України оперативно відреагувало на візит лідерів Вірменії, Казахстану, Білорусі, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану до Москви , назвав це "недружнім кроком щодо України" .
"Розглядаємо участь лідерів зазначених іноземних держав у публічному заході разом із військовим злочинцем, який хизується розв'язуванням війни в Європі в масштабах, небачених з часів Другої світової війни, як аморальний та недружній крок до України, прояв зневаги до українського народу, який бореться за своє виживання та свободу", - йдеться у заяві.
Аналітик, доктор філософських наук Дмитро Михайличенко спробував пояснити "позиції Центральної Азії в умовах геополітичної конфронтації":
"Усі керівники п'яти республік Центральної Азії (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан та Таджикистан) прибули на Парад Перемоги до Москви.
Схоже, вони не мали іншого вибору: не тільки через позицію Москви, а й через позицію Пекіна. Минулого року нікого з керівників цих, як і інших зарубіжних держав, на Параді Перемоги не було, але тоді була дещо інша диспозиція. На порядку денному були санкції, ризики контрсанкцій, політична еліта Центральної Азії думала, як би делікатно обійти ситуацію. Все це є і зараз, але у травні 2023 року вже немає можливості відсидітися, перечекати та відійти убік та відмовитися від наполегливого запрошення з Москви.
Окрім символічного значення святкування Дня Перемоги на Червоній Площі, кожен із глав республік Центральної Азії може мати свої мотиви для візиту до Москви: Казахстан має значний економічний потенціал, але залежність від Росії досить велика. «Нейтральний» Туркменістан може продавати газ або в Китай (багато в чому сплачує борг за побудований газопровід), або через Каспій з урахуванням інтересів Москви та Ірану. Главі Узбекистану потрібно переобратися на новий термін, керівнику Киргизії потрібні російські гроші, а президенту Таджикистану важливо влаштовувати своїх мігрантів у російську економіку і, ймовірно, в чергове заручитися схваленням щодо передачі влади своєму синові.
Однак мотиви кожного окремо – справа другорядна. Головне - те, що Пекін та Москва вирішили демонструвати усьому світу свій стратегічний альянс. Такий альянс двох сусідів не залишає керівництву республік Центральної Азії жодних можливостей «вільнити» та зіграти у багатовекторність. Вплив Туреччини на Центральну Азію переоцінений: амбіції інтегрувати тюркські народи у спільність є, але реалізація – помірна. Фактичний вплив США на процеси Центральної Азії надто незначний: гроші Вашингтон у цей регіон вкладати не готовий, а моралями про демократію та права людини місцевих автократів типу Рахмона чи Мірзієєва можна дратувати та лякати, але поставити на західний бік не вдасться.
У жовтні 2022 року той же глава напівфеодального Таджикистану Е. Рахмон наполегливо, навіть із роздратуванням, публічно попросив главу Росії не ставитися до республік Центральної Азії як до республік колишнього СРСР, тобто як до своїх підданих. А решта лідерів країн регіону сиділа і мовчала, схвалюючи, звичайно ж, такий підхід. Але 2023 року реальність змінилася. Москва та Пекін демонструють альянс, а республіки Центральної Азії – його невід'ємна частина: їм просто нікуди подітися. Таджицькому князькові чи киргизькому наміснику роль слуги двох панів звична вже давно, проте й потужним в економічному плані Казахстану та Узбекистану доведеться підкорятися цим реаліям, хоча, звичайно, не одразу й не повністю. А Туркменістан залишиться нейтральним лише стилістично, але аж ніяк не фактично.
Однак радник президента Туреччини Реджепа Ердогана Ібрагім Калин сказав те, чого не кажуть інші - зробив низку заяв на тему війни в Україні та протистояння Росії із Заходом загалом. За його словами, зараз триває "нова Холодна війна".
"Це війна між РФ і Заходом, це холодна війна 2.0. Росія запропонувала Заходу через 30 років після холодної війни побудувати нову безпекову архітектуру, проте домовитися не вдалося", - заявив Калин.
Він також зазначив, що війна, що йде в Україні, "закінчиться не за рахунок військових успіхів, а за рахунок нового договору про безпеку між двома глобальними блоками" і додав, що поки сторони не готові до такої угоди, бажаючи продовжувати воювати. Крім того, за словами Калина, для України війна не завершиться "отриманням будь-яких позиційних виграшів".
Для людини будь-якої знайомої з політологією та історією міжнародних відносин у цих словах немає нічого дивного. Ми вже неодноразово писали про те, що живемо в епоху нової Холодної війни, в якій Росія та Китай протистоять США та їхнім союзникам.
Протиборство між ними ведеться за те, де пройдуть межі сфер впливу "полюсів" багатополярного світу. У рамках цієї боротьби, як і в рамках минулої Холодної війни між СРСР і США, неминуче виникають точки "гарячого" протистояння, в яких конфлікт набуває форми збройної боротьби. Однією з таких точок уже стала Україна, а іншою незабаром може стати острів Тайвань.
Все це досить очевидні речі. Але примітно у заяві Калина інше: воно стало першим визнанням факту нової Холодної війни високопосадовцем однієї зі значущих у світовій політиці держав. Раніше світові лідери, здебільшого, або говорили про "необхідність уникнути нової Холодної війни" та "неприпустимість ментальності Холодної війни", або взагалі відмахувалися від питань на цю тему.
Останнє особливо характерне для західних лідерів, адже для них визнати факт нової Холодної війни означало б погодитися з тим, що епоха однополярності та американської гегемонії (яку в США прийнято патетично називати "порядком, що базується на правилах") закінчилася. Адже якщо є Холодна війна, значить, є і противник у ній, який має свою сферу впливу, альтернативну модель суспільства та ідеологію. А якщо є такий супротивник зі своєю сферою впливу, отже, американська гегемонія вже не поширюється на весь світ і є місця, де її немає.
У західній пресі нинішня війна подається виключно як конфлікт двох національних держав (Росії та України), а її геополітичний вимір практично повністю ігнорується. Це дозволяє створювати ілюзію безсистемності війни, що йде, і її "вибивання з контексту" сучасних міжнародних відносин.
Насправді ж вона не просто вписується в цей контекст, але навіть більше - є його мейнстримом і демонструє, що головним трендом міжнародних відносин найближчими роками та десятиліттями буде саме нова Холодна війна зі спорадичними "гарячими" загостреннями в країнах, які хотіли б бачити в своїх сферах впливу чи Росію з Китаєм, чи США.
Ще один цікавий момент у заяві Ібрагіма Калина – його припущення про те, що збройний конфлікт в Україні буде врегульований шляхом укладання нового договору про безпеку між двома воюючими блоками (РФ та її сферою впливу з одного боку та США з їхньою сферою впливу – з іншого) . Фактично, озвучуючи це, він прямо спростовує одне з основних положень українського політичного дискурсу - "ніяких домовленостей про Україну без України", і так само прямо заявляє про те, що долю нашої країни вирішать російські та американські політики під час якоїсь "нової Ялти", після чого до Києва буде просто доведено це рішення, яке його змусять виконувати.
Ще рік тому почути щось подібне від високопосадовця НАТО було просто неможливо. Заявляти про подібне могли, хіба що, російські політологи (та й напівмаргінальні). Тепер же подібна думка стала мейнстримом у Туреччині - країні, яка доклала чи не найбільше зусиль для посередництва у врегулюванні збройного конфлікту між РФ та Україною. Якщо вона розповсюджуватиметься по світу і далі, не виключено, що одного разу описаний сценарій може здійснитися".
