Сьогодні день народження луганського журналіста і поета Петра Шевченка (Біливоди)

Сьогодні день народження луганського журналіста і поета Петра Шевченка (Біливоди). Він був вбитий 1997 року в Києві. Вбивство до цього часу не розкрите. Пронизливо і щемко про нього написав інший луганский журналіст, який зараз живе в Києві, - Сергій Штанько.

"2 серпня. День народження луганчанина, українського поета Петра Біливоди (Петра Шевченка).

Цей вірш він написав 30 років тому. І за 11 років до своєї смерті. Вбили Петра в Києві у 1997-у, цинічно розраховуючи, що його смерть декому допоможе вигідно "розставити фігури" на політичній шахівниці.

Це – про його місто. Про Луганськ. Він любив його як частину своєї долі, як частину України, як свій дім.
Повторюсь, але ще раз скажу про те, про що вже писав в одну із роковин його смерті.

Колись він розповів про свій задум: “Хочу написати книгу “Архіпелаг Донбас”. Бачиш сам, мабуть, що у нас тут далеко не все добре. Здається, прийде ще той час, коли скажемо: “Донбас закрити й викинуть ключі”...
Передбачення? Виходить, так.

Що ще сказати? Просто прочитайте. І згадайте Поета.
***
Як розповісти про місто, яке,
яко винищувач входить в піке
і кулеметними чергами труб
слово заглушує з губ?
Як розповісти про вісті, в яких
чути тремтіння бруківок міських,
повісті совісті, листя світань?...
Пересихає гортань.
Янгол ранковий в блакитнім трико
з тіткою в білім кричать: "Мо-ло-ко"!
Як я люблю цей пронизливий крик –
виник і зник.
Як пояснити взаємозв'язок
ночі, яка переходить в бузок,
з містом, яке переходить в місток?
Я ж переходжу на крок.
Зрештою, як розказати тобі
нетелевізорні сни голубі,
де оживають за чорним вікном
мати, голубка і гном?
Ні, я тобі розповім не про те.
Бачиш, яка хуртовина мете,
перемітає міста і мету
там і отут?
Бачиш, як потім щезають сніги?
Друзі лишаються, а ворогів
я не беру до уваги, бо їм
вхід заборонено в дім.
Тим і прекрасне це місто, що в нім
в дзвоні конвалій вчувається грім,
грім, який чують і правнук, і пра-
дід біля гирла Дніпра.
Дід і онук, я не знаю імен,
втім, і вони не впізнають мене.
Гірко. Але й на останній межі
пам'ять про них збережи.
Яко винищувач, яко літак
місто виходить з піке на маяк
наших надій. І запитую я:
- Як?
травень 1986 року