Гарячі новини

Біженство як відповідь на сучасну російсько-українську війну. Що далі?

Від редакції: це виступ  запрошеного професора Карлтонського університету (Оттава, Канада),професора кафедри філософії та соціології  Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (Полтава, Україна) Іллі Кононова на Міжнародній конференціі в  Глобальному Центрі плюрализму  (м.Оттава, Канада) 3 листопада 2022р. "Глобальні глобальні наслідки витіснення з Росії вторгнення в україну: простір, місце та плюралізм".

Текст присвячено аналізу специфіки потоку українських біженців воєнного часу.

Доводиться, що зараз у світі все більше біженців є втікачами від війни.

Ця обставина є одним з проявів кризи сучасного світового порядку, який склався на початку 1990-х років. Російсько-українська війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року заслуговує в цьому контексті на особливу увагу. На теренах України відбувається боротьба на просто двох сторін воєнного конфлікту, а за ними стоять коаліції, пов’язані з боротьбою за світову гегемонію. У зв’язку з цим війна в Україні не є локальним явищем, а є подією світового значення, яка таїть загрозу глобального ядерного конфлікту. Потоки біженців з України відрізняються своїм складом, якщо їх порівнювати з потоками біженців з Афганістану, Сирії, Лівії чи інших країн Африки. Левову частку українських біженців становлять жінки з дітьми і люди старшої вікової категорії. Більшість цих людей є вимушеними емігрантами. Продовження і інтенсифікація воєнних дій в Україні, воєнний терор путінського режиму проти мирних громадян  загрожує новими хвилями біженців. Для України це може загрожувати катастрофічними втратами спеціалістів, а також демографічною катастрофою. Післявоєнне майбутнє залежить від того, як буде відбуватися відбудова України, який політичний і культурний клімат буде в ній панувати. Якщо західні партнери будуть серйозно підтримувати відбудову України, якщо в ній будуть розвиватися високотехнологічні виробництва, наука, стверджуватися високі соціальні стандарти, а в культурному житті буде переважати прагнення до толерантності, то значна частина біженців повернеться. У випадку аграризації країни і слабких темпів відбудови нові потоки молодих мігрантів рушать на західні ринки праці.

Масові міграції населення стали однією з характеристик сучасного світу. Його пронизують численні мігрантські мережі, легальні і нелегальні. Якщо в другій половині ХХ століття головними причинами міграції були економічні чинники, то на початку ХХI століття суттєву вагу набули чинники військові. Внаслідок воєн велика кількість людей змушена втікати від загрози смерті. Розвинуті країни Заходу зустрічаються з хвилями мігрантів з Афганістану, Сирії, Лівії, країн Африки південніше Сахари. На сайті ООН є інформація, згідно з якою біля 79,5 млн. людей в усьому світі змушені були залишити свої домівки внаслідок конфліктів і переслідувань. Згідно з мандатом УВКБ 26 млн. людей визнані біженцями (з них 5,6 млн. чол. – палестинські біженці). Крім того, 45,7 млн. чол. визначаються внутрішньо переміщеними особами, 4,2 млн. чол. – просять притулку. Спеціально виділяються 3,6 млн. венесуельців, які змушені були залишити свою батьківщину Суттєвої різниці в становищі людей, які визнані біженцями і які визначаються як внутрішньо переміщені особи часто не існує. Але юридичні відмінності визначення часом мають суттєві наслідки. Згідно Ст.1 (А2) «Конвенції про статус біженців» (прийнята 28 липня 1951 р.) біженцем визнається особа, яка «через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань знаходиться поза країною своєї громадянської приналежності і не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи певного громадянства і перебуваючи поза країною свого колишнього звичайного місця проживання в результаті подібних подій, не може або не бажає повернутися до неї через такі побоювання» Ті, хто втікає від війни, далеко не завжди потрапляють під це визначення.

У 2022 р. до сумного переліку країн, які є місцем масового виходу біженців від війни, додалася Україна. Мабуть, вона буде не останньою в цьому переліку. Але випадок України заслуговує на особливу увагу. В цілому хвилі біженців від війни є проявом кризи системи світового порядку який склався на початку 1990 рр. В час свого формування він визначався недолугим словом «однополярний світ». За 20 років після розпаду СРСР світовий економічний центр перемістився до Китаю, який у 2010 р. випередив США за масштабами виробничого сектору, а в 2014 р. – за розмірами ВВП  Хоча розвиток Китаю не є безпроблемним, але він дозволяє ставити цій країні завдання перетворитися на світового гегемона. Тут китайські прагнення зустрічаються зі спротивом нинішнього світового гегемона – США. Боротьба за гегемонію добре описана І. Валлерстайном, який показав, що зміна гегемона в попередній історії світової капіталістичної системи відбувалася через тридцятирічні світові війни, які дезорганізують світовий порядок Правда, боротьба за гегемонію в сучасному світі відбувається між ядерними державами, чого при попередніх змінах гегемонів не було. В принципі ця обставина змінила методи боротьби. Безпосередні конкуренти уникають повномасштабного військового зіткнення, що було характерно і для світу, розділеного на дві системи після Другої світової війни. Тоді війни точилися переважно на периферії світової капіталістичної системи. Зараз претенденти на світову гегемонію віддають перевагу виду боротьби, якій у військовій площині отримав назву proxy war. Це обумовлено великою констеляцією причин, які тут розбирати ми не будемо. Але саме обставини сучасної кризи світової капіталістичної системи, пов’язаної з боротьбою за світову гегемонію, є глибинною передумовою виникнення хвиль біженців від війни.

Боротьба претендентів на світову гегемонію ускладнилася участю в ній РФ, яка проголосивши себе спадкоємицею СРСР, претендує на особливу роль у світовій системі. Небезпека участі РФ в глобальній боротьбі посилюється через внутрішні обставини в цій країні. Фактично владу в ній захопило організоване злочинне угруповання, яке ствердило авторитарно-кримінальний режим, що прикривається видимістю імітативної демократії. Реальні і прокламовані мотиви діяльності представників цього угруповання не співпадають. Прагнучи до паразитичного збагачення, вони заявляють про відновлення величі Росії. Непередбачуваність дій російського керівництва обумовлена саме цим. Варто вказати і на таку обставину, як покладання російського правлячого класу на силові методи вирішення проблем. Однією з причин тут є суттєва розбіжність між військовим і економічним потенціалом країни на користь першого. Рішучості Путіну надав союз з КНР, особливо після підписаної 4 лютого 2022 р. спільної заяви «про міжнародні відносини, що вступають у нову епоху, та глобальний стабільний розвиток».

Російсько-українська війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 р., є подією не локального, а глобального значення. На українських теренах йде боротьба не лише за інтереси України і Росії, а за стан світової капіталістичної системи на найближчі 20-30 років. За безпосередніми учасниками подій стоять інтереси значно ширших коаліцій. Ця війна загрожує Україні тотальною катастрофою, адже наша країна насичена небезпечними виробництвами. Але ця війна примушує увесь світ балансувати на межі ядерної катастрофи.

Без сумніву, глибинні причини не можуть пояснити конкретні події. Для цього потрібна інша дослідницька оптика. Але для того, щоб її пошукати, варто перейти  до феноменології російсько-української війни.

Для пояснення масового біженства варто звернути увагу на наступні її риси.

  1. Головну роль у бойових діях відіграють удари на відстані за допомогою ракет, бойових дронів, авіації і артилерії. Це привело до того, що для мирного населення загроза існує по всій території країни, а не лише на безпосередній лінії фронту. Безумовно існує різниця між тилом і фронтом. По лінії фронту населені пункти піддаються тотальним руйнуванням. Але по всій території України люди не відчувають себе в повній безпеці. Постійні погрози В. Путіна застосувати ядерну зброю тільки посилюють відчуття тривоги.
  2. Війна прийшла з полів в міста. Саме міста стали головним полем бою. За них тримаються українські військові, їх штурмують і руйнують війська РФ. Такий перелік – Маріуполь, Волноваха, Попасна, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Лиман, Бахмут – це перелік міст, які були піддані тотальному нищенню. Значні руйнування на цей час завдані Харкову, Миколаєву, Херсону, Новій Каховці, Запоріжжю, Донецьку. Для військових міста важливі як опорні пункти. Доля мирного населення в такій ситуації є другорядною. В Донецькій області оголошено тотальну евакуацію. Боротьба ведеться за територію, в її ході руйнуються населені пункти, інфраструктура, а мирне населення розглядається лише як перепона в цій боротьбі.
  3. Воюючі сторони використовують ресурси глобальної економіки, без яких війна не набула б нинішнього характеру. РФ продає на світовому ринку нафту і газ, а за виручені кошти купує іранські дрони, або нелегальними шляхами західні комплектуючі для своєї воєнної промисловості. Україна повністю залежить від постачання зброї і військової техніки західними партнерами. Стійкість грошової системи країни теж неможливо забезпечити без допомоги США і ЕС. Війна для України є останнім актом глибокої деіндустріалізації. Власна військова промисловість в Україні значною мірою зруйнована і під час війни її відновлення не стало пріоритетом для українського уряду. Мирне населення в тилу масово не працює на фронт. Значні маси людей втратили роботу. Безробіття в умовах інфляції, а отже постійного зростання цін, робить життя мирного населення непевним.
  4. В ході війни керівництво РФ, не маючи переконливих перемог на фронті, все більше значення надає військовому терору проти мирного населення України.  З жовтня 2022 р. завдаються регулярні удари по об’єктам енергетичної системи України. Пізньої осені і взимку це може стати причиною гуманітарної катастрофи в країні і фактором, стимулюючим людей до виїзду за кордон.
  5. В ході війни населення України не має достатньої надійної інформації про реальний хід війни і міжнародну обстановку. ЗМІ, які контролюються державою, переслідують переважно пропагандистські цілі. Суспільні опінії як особлива складова масової свідомості фактично перестали виконувати функцію зворотного зв’язку народу і влади. Відчуваючи репресивний вплив воєнного стану, люди в спілкуванні намагаються висловлювати думку, яка заохочується владою. Через це опитування громадської думки дають можливість чути тільки відлуння офіційних думок. В прийнятті рішень мирним населенням велику роль відіграють інформація від рідних і знайомих, а також чутки. В форс-мажорних обставинах такий інформаційний стан може провокувати паніку і прийняття людьми нераціональних рішень.
  6. Війна дозволила уряду України безперешкодно прискорити уніфікаторську культурну політику, яка здійснювалася протягом останніх років. В Україні у відповідності до достатньо дискримінаційного  стосовно національних меншин Закону про освітубуло ліквідовано усі школи, де освіта проводилася російською, польською, угорською, румунською чи іншими мовами національних меншин. В актуальній культурі стверджуються як взірцеві ідеї етнічного націоналізму праворадикального толку, відповідним чином перетлумачується історія України, переформатовується семантичний простір населених пунктів.  Особливо сильно це зачепило російськомовних громадян України в східних областях країни, особливо на Донбасі. Російська мова в сфері офіційного спілкування виявилася майже криміналізованою. Тиск влади спричинив деморалізацію значних верств інтелігенції, намагання пристосуватися до владного дискурсу. Для іншої частини інтелігенціє це стало стимулом до еміграції.  До певної міри колаборантська поведінка частини українських силовиків, чиновників та представників інтелігенції на окупованих територіях пояснюється незгодою з уніфікаторською культурною політикою центральної влади. Я про це пишу не для виправдання такої поведінки, а з метою розуміння. Офіційна культурна політика суперечить стихійному стану речей в ЗСУ на фронті, де фактично ствердилася практична двомовність. В цілому ж теперішня культурна політика центральної влади України створює передумови для конфліктів на культурному ґрунті в післявоєнний період.

Найбільш масова хвиля міграції з України виникла в перші два місяці війни. В наукових публікаціях наводяться такі цифри з посиланням на УВКБ ООН, згідно з якими за цей період свої домівки залишили 11,4 млн українців. З них межі України залишили 5563 959 українців. Ще 7,7 млн громадян України вважаються внутрішньо переміщеними особами (ВПО), тобто вони залишились у країні, але мусили виїхати з власного регіону. Варто сказати про те, що ВПО стикаються з серйозними проблемами виживання. В перші місяці війни шалено зросли ціни за оренду житла у західних областях України. Перманентною проблемою для представників цієї групи  є відсутність роботи. За результатами опитування МОМ у травні, серед тих внутрішньо переміщених осіб, які мали роботу до повномасштабної війни, майже дві третини (64%) втратили її. Більше половини (52%) з них займаються пошуками роботи у місцях, куди переїхали.

5,6 млн українців мусили покинути територію України. Більшість із них поїхали до Польщі – понад 3 млн. людей. До Румунії виїхали понад 817 тис. осіб, до Угорщини – майже 520 тис., до Молдови – понад 443 тис., до Словаччини – майже 372 тисЩе 1,4 млн. чол. є переміщеними до РФ, а 25 тис. чол. виїхали до Білорусі.

Після відступу військ РФ з під Києва і з півночі України серед частини українських мігрантів в країни ЕС почалися маятникові міграційні процеси. Люди поверталися в Україну у різних справах і знову виїжджали за кордон. Міграційні хвилі наростали з кожним загостренням воєнної ситуації. Остання хвиля виникла після оголошення в РФ мобілізації і з початком масових обстрілів російськими військами об’єктів енергетичної та іншої критичної інфраструктури України.

Станом на середину жовтня 2022 р., за даними УВКБ ООН, загалом від початку війни з України виїхало понад 14 млн людей (без урахування руху на в’їзд), із них в Польщу — 6,782 млн осіб. Загалом від початку повномасштабної війни до Польщі з України виїхали понад 7 млн людей, а у зворотному напрямку — 5,229 млн людей.

Українські біженці в ЕС не тільки поверталися додому, але і переміщалися між європейськими країнами. Інститут соціології НАН України в ході моніторингу зафіксував відносне зменшення українських мігрантів в Польщі і збільшення в Німеччині і Чехії. Опитування проводилися на 50-й і на 100-й дні війни. Показники для Польщі становили 36,6% і 35,7%, для Німеччини – 12,1% і 15,5%, для Чехії – 7,6% і 8% від загальної кількості опитаних Зафіксовані зміни перебувають на грані статистичної похибки, але відмічені тенденції підтверджуються і з інших джерел. За інформацією Deutsche Welle, лише офіційно німецькі органи влади зафіксували понад 980 тисяч мігрантів з України. Відмічається, що фактично ця цифра може бути вищою. 890 тисяч українських громадян вже звернулися в Німеччині за отриманням статусу тимчасового захисту за нормами міграційного законодавства, створеними спеціально для українців Переміщення в межах ЕС пов’язані з різним рівнем підтримки українських біженців в окремих країнах. Так, Польща влітку скасувала безкоштовний проїзд для українських біженців в міському транспорті. Разова допомога від держави, яку отримала частина українських біженців, теж була дуже невеликою (300 злотих). Тому в цій країні затримувалися ті, хто мав родичів чи друзів, хто знайшов постійну роботу.  Центр Разумкова в кінці літа провів опитування українських біженців в різних країнах ЕС. Наведу декілька цитат з опублікованого звіту. Спочатку звернемося до джерел існування: «Говорячи про основне джерело засобів існування, 28% респондентів називають матеріальну допомогу з різних джерел (помітно частіше таку відповідь дають біженці в Німеччині — 48%), 19% — попередні грошові заощадження, 12% — постійну роботу в країні перебування, 12% — тимчасову роботу (чи підробітки) в країні перебування, 0,6% — доходи від бізнесу в країні перебування, 0,2% — студентську стипендію в країні перебування, 9% — дистанційну роботу в Україні, 0,8% — доходи від бізнесу в Україні, 2% — пенсію»Дослідники з’ясовували рівень проблемності життя біженців. Знов наведу цитату зі звіту: « Серед головних проблем, які їх турбують під час перебування за кордоном, найчастіше біженці називають тривогу за те, що відбувається в Україні (87,5%), тривогу за родичів, близьких людей, що залишилися в Україні (80%), тугу за Батьківщиною (70%). Незнання мови країни перебування як головну проблему називають 65% біженців (частіше про неї повідомляють українські біженці в Німеччині — 80%). <…> Серед головних проблем, що їх турбують, 43% біженців також назвали матеріальні проблеми, нестачу грошей (помітно рідше таку відповідь дають біженці, що перебувають в Німеччині — 25%).

Оцінюючи власне матеріальне становище в країні перебування, найчастіше респонденти зазначають, що їм грошей вистачає лише на харчування та на придбання необхідних недорогих речей (таку відповідь дають 59,5%), ще 12% відповіли, що ледве зводять кінці з кінцями, грошей не вистачає навіть на необхідні продукти, 21% — що у цілому на життя вистачає, 5,5% — що живуть забезпечено, і 1% — що можуть собі дозволити придбати практично все, що хочуть. <…>

42% респондентів серед проблем, що їх турбують під час перебування за кордоном, назвали проблеми із влаштуванням на роботу, 32% — проблему з винайму житла в оренду, 21,5% — відсутність житла, 15% — некомфортне житло. 31% назвали проблеми з лікуванням, медичним забезпеченням, 22% — бюрократичні проблеми з оформленням матеріальної допомоги, отриманням статусу тимчасового захисту чи біженця (найрідше на це вказують біженці у Польщі (5%), частіше — біженці в Німеччині (49%)), 14% — проблеми з організацією навчання дітей, 13,5% проблеми з організацією дозвілля дітей. Найрідше як проблему українські біженці називають негативне ставлення з боку місцевих жителів (таку відповідь дають 6,5% опитаних).

Я навів ці довгі цитати зі Звіту Центра Разумкова через їх інформативність. Більшість біженців за кордоном України стикаються з досить жорсткою реальністю. Саме через це частина з них повертається додому, незважаючи на небезпеку і складнощі повсякденного життя. Частина ж обирає переміщення до країн з вищим рівнем соціального забезпечення. Видно, що в Польщі легше отримати статус тимчасового захисту, ніж в Німеччині. Але в Німеччині значно вищий рівень матеріального забезпечення, хоча більш складні і довгі бюрократичні процедури. Також більшість мігрантів з України не володіють, або володіють на низькому рівні німецькою мовою.

Варто звернути увагу на соціальні характеристики українських втікачів від війни. На жаль, ці дані досить приблизні. Так, в дослідженні Центру Разумкова 93% респондентів складали жінки, 90% - міські жителі, 83% - мали вищу освіту. Тільки 23% опитаних дослідниками перебували за кордоном з чоловіком чи дружиною, а 40% мали своїх чоловіків чи жінок в Україні. Варто ще раз звернути увагу, що українські мігранти в країнах ЕС в своїй більшості мали статус осіб під тимчасовим захистом (82%) і лише 1% отримали статус біженців.

В Польші було проведено дослідження соціально-психологічного стану українських біженців під керівництвом проф. Пьотра Ддугоша. Опитування проводилося з 15 квітна по 10 травня 2022 р. За допомогою електронної пошти було отримано 737 заповнених анкет, які були оброблені. Це дослідження теж підтверджує характеристики потоку біженців з України. Наведу цитату зі звіту: «Більшість респондентів – жінки (97%), середній вік – 36 років. У розрізі вікових груп це виглядає так: до 24 років (10%), 25-34 роки (32%), 35-44 роки (40%), 45- 54 роки (15%), 55-64 років (4 %), 65+ (1 %). Більшість респондентів мають вищу освіту (76%). У тому числі магістратура і вища (64%), бакалавр (2%). Близько ¾ респондентів оцінили рівень свого матеріального становища в Україні до початку війни як «добрий», з них 25% мали «середній» рівень, а 52% – «добрий» та «дуже добрий». Більшість респондентів проживали в місті (91%). З огляду на регіони, з яких походять респонденти, найбільше українських біженців прибуло в Польщу з центральної України (46%), західної (22%), південної (19%) та східної (13%). Майже половина респондентів (48%) ніколи раніше не була в Польщі. Інші вже були в Польщі до війни, зокрема 43% опитаних перебували в Польщі досить коротко, а 7% перебували в країні тривалий термін (рік і довше) (2%)». Польських науковців цікавило питання, чому українські біженці обирають частіше за все Польщу. Отримані результати в звіті викладені наступним чином: «На питання про причини такого рішення найчастіше відповідають, що тут у них були рідні та друзі (44%). Польща для них є країною близькою за культурою та мовою (42%), до Польщі можна було швидко потрапити з України (25%), водночас з Польщі близько до Україні (24%). Деякі обрали Польщу, бо чули про допомогу українцям в цій країні (20%). Для інших важливим аргументом було те, що Польща в НАТО і вони тут почуваються в безпеці (15%). Перетнути кордон було легко (13%), окремі керувалися тим, що між Україною та Польщею досить добре автомобільне та залізничне сполучення (9%). Мало хто раніше вже думав про переїзд до Польщі (6%), а на роботі в Польщі з числа опитаних раніше були лише 4%»

Важливою є інформація про українські регіони виходу мігрантів за кордон. Дослідження Інституту соціології, в ході якого опитувалися представники різних регіонів,  дає можливість побачити певну динаміку. Скористаємося діаграмами зі звіту і побудуємо порівняльну таблицю просторового руху населення в регіональному розрізі.

Таблиця 1.

Просторове переміщення населення України з початку війни (% від кількості опитаних в кожному регіоні)[1].

 



[1] Дані: 100 днів. Українці та війна // Повідомлення НАН України . https://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=9164

Форма активності

Схід

Північ

Південь

Центр

Захід

50-й день

n=754

100-й день

n=1196

50-й день

n=1099

 

100-й день

n=1810

50-й день

n=774

100-й день

n=1228

50-й день

n=1014

100-й день

n=1608

50-й день

n=1034

100-й день

n=1572

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Залишилися в своїй області

37,4

40,4

67,2

62,3

77,3

62,1

89,7

87,9

90,9

89,3

Виїхали в іншу область України

50,2

51,6

23,2

28,7

13,6

30,0

4,6

5,2

3,0

2,6

Виїхали за кордон

12,4

8,0

9,6

9,1

9,2

7,8

5,7

6,9

6,1

8,1

Примітка: Автори дослідження наступним чином віднесли області України до виділених макрорегіонів. Захід: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області. Центр: Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська області. Південь: Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області. Північ: Житомирська, Київська (без м.Київ), м.Київ, Сумська,Чернігівська області. Схід: Донецька, Луганська, Харківська області.

Зрозуміло, що найбільш масштабною є міграція зі сходу України (Луганська, Донецька і Харківська області).
Вона здійснювалася з використанням адміністративних методів. В регіоні йдуть бойові дії. Але найбільше в регіональному розрізі виїхало за кордон представників північної України. Тут теж були активні бойові дії. З південного макрорегіону міграція відбувалася з невеликим часовим інтервалом. З центрального і західного макрорегіонів порівняно мало людей виїхало в інші регіони. Але потоки виїзду за кордон в цих макрорегіонах співставні з іншими макрорегіонами країни. З західного макрорегіону виїхала за кордон майже така ж доля мешканців, як і зі сходу, де йдуть активні бойові дії. Зрозуміло, що дані, які ми маємо, не дають нам можливості зробити однозначний висновок стосовно причин такої активної міграції за кордон мешканців західного регіону України. Можна лише висунити гіпотезу, яка потребує перевірки. Вона полягає в тому, що представники західного регіону України скористалися своїми давніми зв’язками в країнах ЕС, до яких певна частина економічно активного населення цього регіону регулярно їздить на роботу. В країнах ЕС є українська діаспора, значна частина якої є вихідцями з західного макрорегіону України. Можливо, частина населення західного макрорегіону України не тільки втікала від війни, але і побачила для себе шанс переселитися в ЕС.
Далеко не всі переміщення біженців були стихійними. Західні і деякі українські фірми організовано переводили свою діяльність за межі України, переміщаючи туди частину персоналу. Показовою тут є міграція IT-спеціалістів під час війни. Уявлення про неї дає дослідження ІТ Research Resilience, презентоване Львівським ІТ Кластером. Перед війною в українській ІТ-галузі працювало близько 285 тис. фахівців. З початком війни за кордон виїхало біля 57 тис. спеціалістів (20%), з яких 64% - жінки . Виїзд і облаштування за кордоном для таких спеціалістів відбувається інакше, ніж для більшості біженців. Їм фірми винаймають житло, вони отримують пристойні зарплати. Але цих людей небагато серед загального потоку біженців. 
 
Тепер варто перейти до прогнозів розвитку міграції з України в країни ЕС, Велику Британію, Канаду та США.
У зв’язку з цим пропоную обговорити парадокс у міграційних настроях мешканців України воєнного часу. Цей парадокс зафіксував Київський міжнародний інститут соціології (КМІС). Він виникає при порівнянні двох опитувань. 

 Перше було здійснено в жовтні 2020 р., друге вже під час війни – 17-13 вересня 2022 р. Було зафіксовано різке зменшення міграційних настроїв серед мешканців України, які залишалися в її межах на момент проведення опитування. Дослідниками встановлено, що частка тих, хто готовий виїхати жити до США / ЄС, знизилася в 4 рази – з 28% до 7%. Статистичних відмінностей між регіонами зараз не фіксується, що дало можливість констатувати у звіті: «У всіх регіонах України абсолютна більшість населення (90-92%) не хотіли б виїжджати жити закордон. Також у всіх регіонах порівняно з 2020 роком стало значно менше тих, хто хотів би виїхати».

Фахівцям КМІС вдалося зафіксувати лише певні відмінності між віковими групами респондентів. Так, серед респондентів 18-29 років налаштовані на міграцію 13% (у 2020 р – 46%), у віці 30-39 років – 11% (у 2020 р. – 35%), 40-49 років – 8% (у 2020 р. – 28%), 50 – 59 років – 6% (у 2020 р. – 23%), 60-69 років – 3% (у 2020 р. – 13%), 70 + - 3% ( у 2020 р. – 15%).

Отже, згідно з отриманими даними війна знизила міграційні настрої серед мешканців України. Правда, це стосується лише тих, хто актуально на час опитування перебував в Україні. Частина ж громадян залишила країну до проведення цього опитування. Невже виїхали майже всі носії емігрантських настроїв?

Для пояснення цього парадоксу варто врахувати ще одне опитування, яке КМІС здійснив 3-18 травня 2022 р. Питання було сформульовано наступним чином: «Чи плануєте Ви майбутнє своїх дітей або онуків в Україні?».  У разі продовження війни в її нинішньому вигляді лише 42,9% жителів України планує майбутнє своїх дітей та онуків в Україні. У разі перемир’я і заморожування конфлікту, планує майбутнє своїх дітей та онуків в Україні 54,7% жителів. Якщо в Росії відбудеться зміна влади на демократичну згодні планувати майбутнє дітей та онуків в Україні 76,8% жителів України. Статистично не значимо впливає на планування майбутнього як вступ України до НАТО чи отримання більш вагомих гарантій безпеки (85,1%) так і капітуляція та роззброєння Росії (84,5%).

Жінки більш обережні у своїх поглядах, ніж чоловіки. Так, у випадку перемир’я і заморожування конфлікту 57,1% чоловіків згодні планувати майбутнє дітей чи онуків в Україні, у порівнянні з 52,7% жінок. Зафіксовані певні регіональні відмінності у відповідях респондентів. Так, у разі продовження війни, планують майбутнє дітей та онуків в Україні 34,8% мешканців Сходу, 38,8% мешканців Півдня, 44,6% мешканців центральних і північних областей, 48,5% мешканців західної України.

Таким чином, пряме запитання про намір емігрувати викликає у більшості респондентів негативну відповідь, а запитання про долю дітей - скоріше зворотну. Як це зрозуміти? Антон Грушецький намагається зрозуміти отримані результати, апелюючи до труднощів формування вибіркової сукупності в умовах війни, до упередженості респондентів стосовно спілкуванню з інтерв’юерами. В кінцевому підсумку він звертається до репресивності військового стану в країні по відношенню до вільного висловлювання своєї позиції: «На нашу думку, більш істотний вплив на репрезентативність можуть мати або взагалі нижча готовність брати участь в опитуваннях громадян з «проросійськими» настроями, або нещирість тих, хто все-таки взяв участь в опитуванні (враховуючи очевидні факти та панівні думки в медіа щодо російського вторгнення, частина громадян «публічно» не захочуть говорити те, що насправді думають). Якщо говорити про загалом готовність респондентів брати участь в опитуванні, то в останніх опитуваннях ми бачимо або такі ж показники, або дещо нижчі (хоча потрібно мати на увазі, що нижча готовність до участі «проросійськи» налаштованих громадян може компенсуватися вищою готовністю до участі «проукраїнськи» налаштованих громадян).

Виходячи з цього можна прогнозувати, що нинішні біженці з України, які залишаться на Заході, будуть створювати потенціал для нових емігрантів. Переважно виїхали жінки з дітьми, а також батьки, чиї діти лишилися в Україні. Після закінчення воєнного стану виникне бажання возз’єднання родин. Тому почнеться післявоєнний відтік населення. Він набути значних масштабів в залежності від характеру післявоєнного відновлення України. Якщо воно буде відбуватися повільно, а деіндустріалізація стане незворотною, то саме міське населення буде змушене шукати роботу за кордонами своєї країни. Можуть в ході війни виникати і ситуаційні хвилі біженців в залежності від загострення ситуації. Якщо зимою країну спіткає гуманітарна катастрофа, пов’язана з руйнуванням російськими військами об’єктів енергетики, якщо не буде опалення в містах, то це може спонукати значну частину українців до виїзду за кордон.

В залежності від післявоєнної ситуації в Україні будуть планувати свою поведінку і ІТ-спеціалісти. Згідно з вже цитованим звітом дослідження ІТ Research Resilience, Серед опитаних спеціалістів 57% висловилися, що хочуть жити в Україні. Але при погіршенні ситуації, за умови припинення євроінтеграції і т.д. в Україні можуть залишитися лише 30% опитаних фахівців. Такий розвиток подій принесе країні величезні економічні збитки, адже ІТ-галузь у 2021 р. принесла економіці країни 6,9 млрд доларів експортної виручки, показавши зростання у 38% у порівнянні з 2020 роком

Все ж найбільш суттєву шкоду країні варто очікувати з боку демографії. В літературі вже відмічалося, що виїзд з країни великої кількості молодих жінок з дітьми за кордон, може прискорити переростання демографічної кризи України в демографічну катастрофу. В Україні в 1990 р. проживало 51,6 млн. чол., станом на 1 січня 2022 р. Держстат оцінював число мешканців країни в 41,2 млн. чол. Таким чином за роки незалежності країна втратила більше 10 млн. людей. Ці втрати можна порівняти з наслідками великої руйнівної війни. Правда, до цього часу це була війна за збагачення правлячого класу. Зараз реальна війна продовжує в прискореному темпі тенденцію депопуляції. На фронті гинуть молоді чоловіки. Молоді жінки з дітьми виїжджають в інші країни. Можна вважати достатньо обґрунтованим варіант прогнозу про скорочення населення України в результаті війни від 24% до 33%

Чи перетвориться демографічна криза України в демографічну катастрофу залежить від шерегу обставин. По-перше, це залежить від того, скільки буде тривати війна і яких втрат і руйнувань зазнає Україна. Вже зараз її відкинуто у розвитку на багато десятиліть назад. По-друге, важливим є план післявоєнного відновлення країни і його реалізація. Це залежить не лише від українського уряду, але, в першу чергу, від міжнародної коаліції підтримку в протистоянні з РФ. Якщо план буде орієнтованим на майбутнє існування України як переважно аграрної держави, то це буде означати, що українські біженці будуть і далі шукати роботу за кордоном, а наша країна буде втрачати населення. Якщо країна отримає стимул для розвитку індустрії високих технологій, в ній буде розвиватися наука, буде прагнення до високих соціальних стандартів, то тоді можна сподіватися на повернення значної частини біженців. По-третє, в Україні повинна бути змінена культурна політики. Сучасне високотехнологічне виробництво передбачає здатність до творчості, що можливо лише в дружньому культурному середовищі. Культурна багатоманітність повинна стати стимулом для розвитку. В цілому актуальна культура повинна відповідати демократичному розвитку і орієнтуватися на перспективні світові тенденції.