Опубликовано: 11.01.2022. 15:47

У Бахмуті (Артемівськ) Донецька область видали книгу про місцеву цеглу та черепицю.Її автор — місцевий збирач колекції цегли та черепиці, співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Григорій Соколовський— видав книгу власним коштом. В ній “абетка” бахмутських цегляних клейм та десятки дивовижних історій про місцеві підприємства та людей, які проживали в місті, якому вже виповнилося 450 років.

 “Книга присвячена історії розвитку промисловості будівельних матеріалів у Бахмуті від початку XIX століття й до сучасності. Також є додаток — коли я збирав матеріали, знайшов багато цікавих фактів, які раніше ніколи ніде не друкувались. Наприклад, про історію нашого водогону, піонерського парку, історія Білокам’янського заводу”, —  розповідає автор. 

Цегляна бахмутська абетка

Кожний володар такого заводу мав своє власне клеймо. Григорій Соколовський має у своїй колекції майже всі види цегли: він “розшифрував” ці клейма, встановив місцезнаходження та історію цих заводів та їхніх власників. Та подає їх у книзі за алфавітом та з фотографіями. 

“У моїй колекції 99% всіх видів цегли, яку виробляли в Бахмуті та на околицях. За останні 1,5-2 роки я вже нічого нового не знаходжу, хоча шукаю увесь час”,  —  каже автор книги.

Цю абетку відкривають Василь та Олександр Бадодіни (старожили Бахмута памятають так звані “Бадодінські пруди” на південній околиці міста). Володарями цегельних заводів були також Феоктіст Зехов та Авраам Палант. Цікаво, що нащадки цих трьох сімейств згодом пішли у медицину та аптекарську справу.

Серед бахмутських виробників цегли — багато інших єврейських імен: Мойсей Венгеровський, Теплицький та Хейфіц, Ісаак Хенкін, Абрам, Борис та Михайло Французови тощо.

Автор збірки зізнається: деякі клейма у своїй колекції він і досі не може розгадати. 

Цегла як пам’ять про родину

Історія цегли у Бахмутському районі зачіпає і драматичну історію розкуркуленої та висланої родини Стешенків. До більшовицького перевороту велика, працьовита та хазяйновита родина жила на хуторі у 15 км від Бахмута.  

“Завод належав братам Стешенкам. Це міні-заводик, вони випускали цеглу виключно для своїх потреб. Їхню цеглу я знаходив лише у межах того хутору. Внаслідок колективізації там створили комуну та назвали її “Сакко і Ванцетті”, на честь італійських анархістів”, — розповідає Григорій Соколовський.

16 різних видів цегли в одному домі

Основним джерелом старовинних цегляних та черепичних виробів у збирача колекції є старовинні будівлі, які руйнуються. У книзі дослідник розповідає, що одного разу знайшов аж 16 видів цегли з різними клеймами в одній будівлі.   

“Це був дім на розі Незалежності та Маріупольської, його вже немає там. У фондах музею я знайшов, що у цій будівлі була вечірня школа. І після звільнення Артемівська від нацистів у 1943 для її ремонту збирали цеглу з різних зруйнованих будівель та відбудовували її з чого доведеться. Тому таке розмаїття клейм в одному місці”, — розповідає Григорій Соколовський.   "Автографи” тварин

Цікаво, що на деяких цеглинах — “клейма” від тварин, в основному свійських. 

“Така технологія була, спочатку у цегляну форму, як пасочки у дітей, завантажували сиру глину  —  виходила цегла-сирець. І на майданчиках розкладали цілі галявини, щоб ця цегла підсихала на сонечку. А потім її відправляли на обпалювання у піч. Біля деяких таких заводів було якесь господарство, де тримали кішок, охорону у вигляді собак. І ці тварини іноді топталися по цих цеглинах та залишали свої сліди, й така цегла теж йшла у піч. Це розповсюджене явище, але свого роду унікальне”,  —  каже дослідник бахмутської цегли.

За його словами, найчастіше зустрічаються відбитки лап собак та кішок. 

“Є відбиток якоїсь курочки, можливо фазана. Є відбиток тхора  —  з довгими кігтями, бувають сліди ратиць кізочок. Є якийсь величезний відбиток, я б сказав, вовчої лапи”,  —  розповідає Григорій Соколовський.

Автограф пацієнта

У книгу про бахмутську цеглу увійшло й цікаве оповідання про видряпаний напис на стіні Бахмутської земської лікарні. Його ймовірно понад століття тому зробив якийсь пацієнт цієї лікарні. Цей надпис можна й нині знайти на одній зі стін відділення, де зараз знаходиться інфекційне відділення Бахмутської лікарні. 

“В моїй колекції цієї цегли немає, бо ця цегла досі знаходиться в існуючій будівлі  —  я ж не буду її витягувати зі стіни. Це своєрідна народна творчість — мабуть, там був прохід, і якийсь пацієнт залишив там цей напис. Тому я у книзі трохи розповів і історію цієї лікарні”,  —  каже Григорій Соколовський. 

Додамо, з друку вийшло 110 екземплярів цієї книги. Її автор видав власним коштом, з них 80 кольорових примірників, решта чорно-білих. Григорій каже, що зараз залишилось близько 30 книжок — решту вже розпродав у інші міста України. Якщо ви хочете придбати книгу, з автором можна зв’язатись ел. поштою ceglaa132@gmail.com [1] або телефоном 050 193 76 30. Ціна 250 та 130 грн за кольоровий та чорно-білий примірник відповідно.

Нагадаємо, наприкінці грудня в Бахмутському музеї презентували книгу про Бахмут на картах і планах [2]. Історик та краєзнавець зібрали у збірку фрагменти карт різних століть, на яких зображений Бахмут.

Наталія Жукова, Вільне радіо [3]

Довідково: як повідомляє Вікіпедія [4],  вперше про «сторожу Бахмутську» згадується під 1571 р., коли на місці давнього займища українців створено сторожовий пункт Московського царства [5].^{[7] [6]} Ця версія про походження Бахмута аргументовано піддана критиці, оскільки всі сторожі згідно з «Розписом сторож» розташовувались на лівому боці Сіверського Дінця (Бахмутівська — напроти впадіння в нього р. Бахмут [7] — нині с. Ямпіль [8] Лиманського району [9]) і не складали ніяких укріплень, а були лише місцями зустрічі московської прикордонної служби для обміну інформацією (згідно зі статутом сторожової і станичної служби на сторожі не дозволялося навіть розкладати вогнище, щоб не виказати ворогові місця, у якому зустрічаються «сторожі» (прикордонники).

У XVII ст. значний пункт солеваріння [10]. Один із осередків повстання Булавіна [11]^{[8] [12]}.

Як повноцінне поселення Бахмут заснували козаки Ізюмського слобідського полку [13] приблизно в 1680–1690-х^{[8] [12]}, за іншими даними 1701-го. Документально доведено, що острог на р. Бахмут збудували слобідські козаки з дозволу московського уряду в 1703, а перший його опис складено в 1704. Станом на 1712 етнічно значно домінували українці^{[9] [14]}.

У 1715 [15] розпочав роботу солеварний завод^{[10] [16]}.

З 1870-х в околицях Бахмута починають розробляти поклади кам'яної солі [17], а пізніше — вогнетривкої глини [18] та гіпсу [19]. Сіль стає частиною герба Бахмута, затвердженого 2 серпня 1811.

27 жовтня [20] 1748 [21] створено Бахмутський кінний козацький полк [22]^{[8] [12][11] [23][12] [24]}.

Стає адміністративним центром Слов'яносербії [25] у середині XVIII століття^{[13] [26]}.

У Бахмуті щорічно проводилося 3 ярмарки, пристосовані до церковних свят. Основним ярмарком був Петропавлівський — проводився 12 липня [27] (День апостолів Петра і Павла [28]).

У 1719 стає адміністративним центром Бахмутської провінції [29], адміністративно-територіальна одиниця у складі Азовської [30] та Воронізької губерній [31] Російської імперії. Бахмутська провінція ліквідована в 1783^{[14] [32]}.

У 1721 поруч міста відкриті поклади кам'яного вугілля. Першовідкривачами промислових покладів вугілля в регіоні Донбасу є ландрат (помічник губернатора), шляхтич українсько-польського походження Микита Вепрейський [33] та комендант Бахмутської фортеці, капітан Ізюмського слобідського полку Семен Чирков [34]^{[15] [35]}.

У Бахмуті побудована Покровська церква на кошти парафіян і, значною мірою, на кошти священника Йоанна Лук'янова, який пожертвував на храм церковне начиння, наряди, ікони та книги. Покровська церква освячена 30 вересня 1732^{[16] [36]}.

у 1764—1765 створено Бахмутський гусарський полк [37] для захисту кордонів на правому березі Сіверського Дінця (Слов'яносербії), який сформований переважно з переселених на вільні терени між річками Бахмутом і Луганню сербів, болгар, угорців та вихідців з Балканських країн; також до складу полку увійшов Молдавський гусарський полк [38]^{[17] [39]}.

До кінця XVIII століття втрачає значення центру соледобування. У 1782—1783 закриваються спочатку солеварний завод, а потім і фортеця.

З 1783 і по 1920-ті є центром однойменного повіту [40] Катеринославської губернії [41].