Опубликовано: 11.05.2026. 20:34
Выводить в слайдере на главной странице
Про книжку: Agnieszka Lichnerowicz. Idze wojna? Spodziewaj się najlepszego, przygotuj na najgorsze. Rozmowy z ekspertami. Kraków: Znak, 2025. 367 s. (Агнешка Ліхнерович. Наближається війна? Сподівайся на краще, готуйся до найгіршого. Розмови з експертами. Краків: Знак, 2025. 367 с.).
Книжку, яка складається з 12 інтерв’ю з провідними експертами в безпекових
питаннях, підготувала відома польська журналістка Агнешка Ліхнерович (1980 р.н.), яка працювала в Україні, Білорусі і Мьянмі. Вона професійно розповідала про різноманітні конфлікти і війни. Була навіть заарештована в Білорусі, коли висвітлювала процес над журналістом Андрієм Почобутом.
Журналістка написала концептуальну передмову до книжки і порадник для
цивільних на випадок війни, який є підсумком усієї книги. Хочеться відзначити, що журналістка тут — провідний учасник пошуку істини в діалозі. Часом саме вона знаходить вирішальні аргументи, наводить дуже важливі цифри, примушує експертів не ухилятися від гострих запитань.
Я не буду переповідати книжку, а побудую свою розповідь про неї за проблемним
принципом.
Головна проблема книжки – це проблема здатності суспільства до спротиву.
Журналістка пише: «Опір (odporność) – це провідна концепція цієї книги і водночас
ключова категорія західного мислення про безпеку» (s. 10). Спеціаліст з міжнародних
відносин та безпеки з Вроцлавського університету Міхал Пєкарські справедливо зауважує, що здатність до опору залежить від того, яким чином функціонує держава в цілому, тобто яке відношення між верхами та низами, який рівень довіри громадян до правлячого класу (s. 30). До того ж здатність громадян до опору залежить і від викликів, з якими стикається країна: відкрита агресія призводить до згуртування більшості громадян навколо прапора, а «підпорогові дії» дезорганізують суспільство більше, ведуть до розшарування його реакцій на проблему (s. 25).
Останнє є важливим висновком, адже він унаочнює дуже важливу складову проблеми здатності суспільства до спротиву іноземному втручанню.
Мова йде про стосунки верхів і низів, правлячого класу і маси населення в
сучасних суспільствах. Правлячий клас у більшості країн відірвався від маси населення, використовуючи країну як ресурс для власного збагачення. Рішення про війну теж приймаються у цьому вузькому прошарку. Але коли війни починаються, то їх результат залежить від зусиль і жертв більшості народу. Для влади найважливішим стає питання: Як мобілізувати суспільство на війну?
Питання здатності до опору перетворюється на питання довіри в суспільстві. Вже
цитований Міхал Пєкарські говорить, що довіра стає ключовим питанням: «Якщо люди не довіряють державі щоденно, то важко передбачити, що вони будуть довіряти йому в ситуації кризи» (s. 27).
Яким же чином досягти довіри до влади, коли люди самі підуть гинути на війні?
Тут є декілька варіантів, які відкриваються в різних інтерв’ю. Вони в книжці не поєднані, але це зроблю я.
Перше, потрібно поставити людей в умови, коли у них не буде іншого вибору, ніж
битися. Це стара державна технологія. Вона відома ще з трактату Сунь Цзи «Мистецтво війни».
Приблизно так про джерела здатності до спротиву своїх співгромадян сказала
українська письменниця, дослідниця, волонтерка і військовий медик Катерина Зарембо:
«Здається мені, що у багатьох осіб це звичайний брак альтернативи. Просто немає іншого вибору» (s. 114).
Такий варіант суспільної технології застосовується правлячими класами
в країнах, в яких народ до війни не готувався, вона для нього стала раптовою
катастрофічною подією. Не кажу, що такою ж подією війна стала для «еліт», які встигли закрити кордони і почати мобілізаційні заходи.
Друге, заздалегідь почати переформатовувати суспільство під потреби війни.
Як говорить генерал броні у відставці Томаш Пьотровські, «виграє суспільство, яке піде за своїм провідником. Тому говоримо про потребу системних змін, що забезпечить консолідацію, послідовність і ефективність рішень» (s. 68). Така перспектива подобається правим. Вони схильні оформити таке рішення ідеологічно. Інколи так доходять до чогось схожого на параною. Наприклад, військовий медик Даміан Дуда (Damian Duda) говорить про цілком раціональні речі, що кожна родина мусить мати запаси їжі і води на випадок війни. Ці запаси потрібно поновлювати. Старі ж продукти треба вживати. От для ритмічної заміни продуктів експерт пропонує в родині обрати якесь патріотичне свято для спільного споживання продуктів, які близькі до терміну придатності. Так би мовити, вживати їжу і думати про патріотичні матерії (s. 85).
Зрозуміло, що тут ми стикаємося з тим, що страх війни і постійна підготовка до неї
формують репресивні практики стосовно власного суспільства. Демократії стає все менше, нагляду і військових тренувань все більше. У ширшому контексті про це говорить відомий філософ Анджей Ледер: «Я переконаний, що реакцією суспільства на дистопію буде бажання диктатури – а це може привести до влади політичних гангстерів, які триматимуть людей за горло. Чим дистопічнішою буде реальність, тим брутальнішою буде влада» (s. 330).
Третє, змінити стосунки влади і народу, скористатися загрозою війни для зміни
«суспільного договору» в бік більшої соціальної справедливості. Про це говорить єдина соціолог серед опитаних Вероніка Гжебальська: «Якщо хочемо змінити контракт безпеки з боку громадян, тобто громадяни мусять взяти на себе чергові обов’язки – тому що вже тяжко працюють і мають родини – то держава теж мусить давати більше» (s. 160).
Як приклад наводять Фінляндію і скандинавські країни. Їх громадяни свідомо готові битися за свої права і свободи. Вони у них не абстрактні, не на рівні політичної риторики, а закладені в соціальних і політичних можливостях. Тому своє інтерв’ю директор хельсінкського Музею цивільної оборони Юкка Лехтіранта завершив наступним чином:
«Коли іноземці запитують нас, фінів, чи не боїмося ми, що росіяни чи Путін перетнуть
кордони і атакують, типова відповідь є в такому дусі “Нехай прийдуть. Ми готові” (s. 179).
Але навряд чи це можуть сказати громадяни інших європейських країн.
Отже, здатність до спротиву стосовно зовнішньої агресії залежить від відчуття соціальної справедливості у внутрішньому житті країни.
Книжка є свідченням воєнної тривоги в Європі, в Польщі зокрема. Генерал
Пьотровські говорить, що війна в Україні точиться в сотнях кілометрів від польського
кордону, але це сильно вплинуло на безпеку Польщі. «Уявіть будь ласка, що буде, якщо Росія сильніше вдарить в балтійських країнах» (s. 69). Хід думки цього експерта показує, що воєнна тривога не просто псує нерви простим людям, а виконує важливу політичну функцію. Вона дозволяє отримувати все більше грошей на озброєння, реалізовувати великі програми переозброєння. Більш того, воєнна тривога вже в мирний час виступає перемикачем стану державних інститутів з мирного у воєнний модус свого функціонування. Експерт прямо говорить: «Повинні ми все те ясно доносити до суспільства, прийняти до уваги в наших економічних діях, інфраструктурних, навіть при плануванні заліснення чи збереження лісових насаджень» (s. 69).
Тобто збереження стану воєнної тривоги, відчуття невідворотності наближення війни дозволяє перерозподілити суспільні ресурси, маючи при цьому підтримку суспільства.
Немає сумніву, що у такому розвитку справ є потужні бенефіціари. Правда, в книжці ці думки ніхто до кінця не додумує.
Воєнна тривога в Польщі, як і загалом на Заході, підтримується уявленнями про
Росію. Але в Польщі для цього є найбільш насичене історичне тло. Головним мотивом дій Росії вважається імперіалізм, погляд на Польщу як на зону своїх інтересів. Але зараз з’явився ще один мотив. Генерал Пьотровські впевнений, що Росія буде випробувати НАТО на міцність, доводячи, що Північноатлантичний союз вже ні до чого не здатний (s.67).Але НАТО піддається випробуванню на міцність зараз більше внутрішніми факторами.
Наприклад Міхал Пєкарскські намагається уявити початок війни з РФ.
Скажімо, Польща піддалася ракетному обстрілу. Після цього європейці починають
радитися, що робити. А тим часом «наш уряд буде переконувати, що зараз бомбардували польську базу, назавтра – скинуть бомби на Лондон, а потім – на Роттердам. Але з іншого боку можуть з’явитися голоси тиску на урядовців на Заході у відомому нам дусі: навіщо вмирати за Гданськ?» (s. 19)
Немає впевненості в західному елітарному середовищі, але військові не дуже
впевнені і в своїх співгромадянах. Генерал Пьотровські висловлюється відверто: «Однак курйозно то може прозвучати, головною загрозою для нас є наша внутрішня слабкість: внутрішнє тремтіння і велика, неодинична безрефлесивна сприйнятливість до зовнішні впливів» (s. 58).
Генерал бачить вихід в тому, щоб подолати законодавчі заборони і почати
використовувати знаряддя «гібридної війни». Він відверто виступає за «створення
механізму, який зробить можливими дії нижче порогу війни, такі як інформаційні
операції, психологічні і те все, що буде зазначено державними чиновниками» (s. 64).
Тема «гібридної війни» виникла в західному експертному середовищі ще на
початку ХХІ сторіччя.
Почалася вона з ідеї «гуманітарних інтервенцій», що поєднують
власне гуманітарний і військовий аспекти. Але в подальшому термін почав
використовуватися для позначення боротьби між державами з використанням
інформаційних, психологічних, хакерських, економічних і т. д засобів.
Для конкретизації гібридних форм боротьби почали використовуватися концепти «семантичної війни», «інформаційної війни», «втручання у вибори» і т. п. В принципі, усі ці концепти відображали збільшення ваги в боротьбі між державами невоєнних засобів, особливо в інформаційній сфері. Але розгляд названих форм боротьби через модус війни призводив до того, що вони уявлялися прелюдією збройної боротьби. «Гібридна війна» стала символом дезорганізації світового порядку після закінчення Другої світової війни. Сам її концепт зображав світ міжнародних відносин як своєрідний серпентарій, де ніхто нікому не може довіряти. Саме поняття війни почало розмиватися. Відбувалося стирання різниці між миром і війною. Раціональні аргументи вирішення конфліктів в такій ситуації втратили свою дієвість. Але, як бачимо, польська суспільна думка широко користується цим поняттям, що можна вважати приводом до виваженої наукової дискусії.
Треба визнати, що сучасні держави у відносинах між собою використовують різні засоби і форми боротьби, але не потрібно усі їх вважати війною. Війна – це тривале організоване масове насильство, головною метою якого є вирішення проблеми влади у відносинах між політиями різних видів і рівнів (переважаючий вид політій в сучасному світі – держави).
Небезпека недиференційованого вживання концепту «гібридна віна» в тому, що він
виступає тригером, який сприяє перемиканню стану інституційної матриці суспільства у воєнний модус. Відповідно, це відкриває шлях до диктаторських режимів і полегшує
початок реальних воєнних дій. Війна таким чином нормалізується, включно з ядерною
війною.
Цікавим моментом рецензованої книжки є спроби передбачити початок і хід
майбутньої війни.
Одні передбачають обмежені ракетні удари з моря, які будуть
спрямовані по військовим базам. Генерал Томаш Пьотровскі спочатку зауважує, що «Росія привчає нас, що ніколи не діє за одним і тим самим сценарієм, є в цьому аспекті інноваційною, і здатна на запобіжні дії» (s. 55).
Але коли журналістка запитує генерала про можливий сценарій війни, він відповідає: «Якби до цього дійшло, то це виглядало б як в Україні» (s. 75).
І далі військовий розмірковує, наскільки важливо було б утримати
фронт по Віслі. Виходить, що як би що не трапилося, але генерали завжди готуються до минулих боїв.
Повернуся до тих причин, які роблять війну невідворотною, на думку експертів.
Росія у книзі розглядається як постійна екзистенційна загроза для Польщі, зіткнення з
якою практично невідворотне. Польща прямо називається «прифронтовою державою» (s.135). Більшість авторів не вдаються до аналізу причин, через які РФ має неминуче атакувати Польщу чи прибалтійські країни. Для них це певна даність, я б сказав – постулат політичної теології. Винятком тут є інтерв"ю Крістіни Марчінек (Krysryna Marcinek), яка намагається раціонально пояснити російську агресивність.
Вона каже: «З моєї перспективи, це війна про статус Росії. Про те, чи матиме ця країна право приймати рішення за своїх сусідів про їх долю» (s. 188). Щоправда, й у цьому разі залишається якийсь осад ірраціональності. Далі, щоправда, вона говорить про таку причину війни як «дилема безпеки», коли посилення однієї держави викликає страх іншої держави та бажання у свою чергу посилити свою військову міць (відома «пастка Фукідіда»).
В іншому місці Агнешка Ліхнерович прямо порушує питання про зростання військових
витрат у країнах НАТО, де Польща йде в перших рядах. За її словами, у 2024 р. оборонні витрати Польщі склали 4,2%, ВВП, і заплановано їхнє подальше збільшення (s. 28).
Однак у єдину концептуальну модель раціонального пояснення можливої війни ці чинники не зводяться. До війни пропонують готуватись так, щоб будь-який поляк знайшов своє місце у опорі. Орієнтиром у цьому служить Фінляндія, Швеція та Норвегія, з їхньою концепцією «тотального опору». Як пише Ліхнерович, «вони роблять ставку на тотальну оборону, а отже, на залучення усіх – цивільних, влади різних рівнів та приватних суб’єктів, а не тільки професійних збройних сил» (s. 351).
Практично ніде і ніким не ставиться питання про можливість мирного
врегулювання конфліктів і запобігання військової кризи, що наближається.
Тільки фахівець із ядерної безпеки Лукаш Кулеса (Łukasz Kulesa) на запитання журналістки про те, чи він приготувався до ядерної війни, відповів: «Головним чином займаюся тим, як можна уникнути атомної атаки» (s. 229). Але ця найважливіша проблема залишається без розвитку.
У книзі порушується безліч інших питань: про необхідність повернення до
загального військового обов’язку, про участь у війні жінок, про новий громадський
договір між громадянами і державою, який має подолати нинішню несправедливість і
надати соціальний сенс тотальному опору. Але загалом стає зрозумілим, що легше
міркувати про майбутні військові операції, ніж дати цивільним людям пораду, як їм
чинити у разі початку військових дій. Далі, щоб зробити запаси води та їжі на три
дні, зарядити пауербанки та купити машину без електроніки, експерти не йдуть. При
цьому вчені постійно звертаються до досвіду України, яку вони наводять як приклад
успішного опору.
Але що ж робити після того, як минуть три доби, а воєнні дії продовжуватимуться?
Очевидно, відповідь слід шукати у створенні колективної системи безпеки, де
враховуватимуться інтереси усіх держав. Але питання про це навіть не порушується.
В цілому книжку треба визнати своєчасною. Її варто оперативно перекласти
українською мовою.
