Опубликовано: 21.02.2025. 2:10
Выводить в слайдере на главной странице
краинский вопрос» традиционно остается од- ним из приоритетных как для Польши, так и для России. Украина занимает особое место в поль-
"Українське питання" традиційно залишається одним із пріоритетних як для Польщі, так і для Росії. Україна займає особливе місце як в польській так і в російській політиці, проте уявлення Варшави та Москви про Україну, про її минуле та майбутнє, які фундаментально відрізняються.
Для Росії незалежна та європейська, а через це «неросійська» Україна є загрозою, що ставить під удар міжнародні амбіції та почуття безпеки (у широкому сенсі цього слова), що змушує переосмислити власну історію.
Для Польщі ж Україна є в першу чергу можливістю змінити сенс поняття «Східна Європа», про що ще з XIX століття мріяли покоління польських
політичних мислителів. Думаю, що сьогодні, ризикну заявити, ця давня мрія перетворюється на реальність.
Навіть якщо процес, що прискорився з 2014 року, на даний час поки що не завершений і в ньому, як і раніше, багато складнощів, у найближчій перспективі неросійський шлях України не має альтернативи.
Витоки нинішнього ставлення Польщі та Росії до сучасної Україні криються в історії, їх просто неможливо зрозуміти поза історичним контекстом. Саме їм зумовлена суть сьогоднішньої зовнішньої політики двох країн та в ній криються причини того, чому вони дивляться на Україну під зовсім різними кутами зору. Доводиться лише дивуватися, до якої межі історичне минуле впливає на сприйняття української держави, що виникла тільки в 1991 році.
Тому для початку звернемося до короткого огляду рецепції Малоросії/Русі/України у російській та польській думці.
«Українські граблі» Росії
За часів Російської імперії «малоросійське питання» було одним із ключових.
Успішний процес «збирання» руських земель, що майже повністю завершився третім розділом Польщі, призвів до виникнення серйозної проблеми –поступової емансипації українського етносу.
На думку царського престолу в Петербурзі, це було категорично неприйнятно.
Малороси мали залишитися малоросами, частиною загальноросійської нації, і в жодному разі не перетворюватися в окрему націю. Блокування процесу національного самоусвідомлення українців перетворилося на першочергове
завдання. Символічними проявами цього прагнення став Валуєвський циркуляр 1863 року і так званий «Емський указ» Олександра II 1876 року, які забороняли викладання, публікацію книг та інших друкованих видань на «малоросійському
прислівнику». Однак наслідком таких заходів стало перетворення тодішньої Галичини - автономної по суті польської провінції, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії, – у своєрідний український політичний та культурний П'ємонт.
У той же період українська література подолала свій провінціальний статус, перетворившись на політичне та націєутворююче явище.
Зрештою через репресивну політики російської корони «українськість» не ослабла, а навпаки, лише посилилася. Історик Олексій Міллер бачить у «Ем-
ському указі» «чергове свідчення того, що історія Росії може бути розказана як історія поганого управління та його наслідки».
Заради справедливості варто зазначити, що деякі представники російської інтелігенції, що групувалися навколо Олександра Герцена та його «Колокола», позитивно сприймали ідею «самостійної України», але тоді вони не були почуті. Шкідливість царського указу швидко стала очевидною, але погляди російської влади це не змінило. Навпаки, багатьом представникам російської політичної еліти утримання українських земель під російським контролем та придушення «малоросійських сепаратистів» здавалося питанням
життя чи смерті Російської імперії.
Успішна русифікація малоросів перетворилася на показник ефективності
Російської держави. Сьогодні нерідко і в основному критично згадують слова не дуже популярного в Росії Збігнева Бжезинського, який ще на початку 1990-х писав, що «без України Росія не може бути імперією».
Тим часом у цій фразі не було нічого новаторського - Бжезинський просто уважно прочитав класиків російської імперської ідеї.
Після більшовицької революції труднощі з управлінням Україною, недовіра до українців і зміцнена національна українська ідентичність стали причиною того,
що Українська РСР виявилася для Москви однією з найбільш проблемних союзних республік.
Це серед іншого привіло до Голодомору. Сьогодні пам'ять про цю трагедію є єдиною історичною подією XX століття, яка не викликає суперечок
серед українців, але, навпаки, об'єднує мешканців усіх регіонів країни.
Чому корисно пам'ятати про історичну перспективу?
Тому що кожен російський уряд незалежно від того, «біле» воно, «червоне» чи путінське, наступало на одні й ті самі «українські граблі». «Емський указ», Голодомор, анексія Криму і війна на Донбасі – все це, зрештою, що призводило до зворотнього результату, ніж той, який спочатку намічався ініціаторами . Російська політика багато разів підтверджує стару мудрість: історія нічому не вчить.
«Український ключ» Польщі
Слідом за третім розділом Польщі приходить спроба осмислення положення польської нації.
Коли стало зрозуміло, що незалежність Польщі насамперед буде незалежністю від Російської імперії, польські політичні діячі звернули увагу на російські землі колишньої Речі Посполитою.
Одними з перших у цьому ряду були Мауріцій Мохнацький (1803–1834), ідеї якого пізніше розвивав Адам Єжи Чарторийський (1770-1861), який в раннє царювання Олександра I служив міністром закордонних справ, та мав відношення до еміграційного руху "Готель Ламбер". В їх концепціях "українське питання" отримує самостійний статус і набуває значення одного з найважливіших для відновлення незалежності Польщі. Польсько-козацька співпраця мала стати важливим елементом у боротьбі з Російською імперією. Метою ж виступало відродження не лише Польщі, а й і козацтва, що мало на увазі існування незалежної України.
Отже, майже з самого зародження польська антиімперська традиція була звернена до співпраці з русинами-українцями. Гасло антиросійського союзу з ними пропагували і учасники Польського повстання 1863-1864 років. Показово, що після видання «Емського указу» польська преса в Галичині використала його «для пропаганди ідеї польсько-українського союзу проти Росії,
роблячи висновок, що бути русином і бути у добрих стосунках
з Москвою більше неможливо».
Все це лягло в основу теоретичних побудов Юзефа Пілсудського, одна з ключових ідей якого передбачала необхідність допомоги у створенні незалежної України.
Як відомо, київська операція Війська польського навесні 1920 року завершилася невдачею, і, незважаючи на перемогу у варшавській битві в серпні того ж року, більша частина земель, на які претендував український національний рух, увійшла до складу Радянського Союзу. Міжвоєнній Польщі довелося мати справу з українським ірредентизмом у Галичині і польсько-українським конфліктом, що поглиблюючись, не мав прийнятного для обох сторін рішення.
У той час польська держава зробила багато помилок, а його політика мала репресивний характер щодо українців, що багато в чому і вело до їхньої радикалізації. Незабаром Друга світова війна доповнила історію польсько-україн
ських відносин трагічним розділом: у 1943–1944 роках Украінська повстанська армія вбила на Волині та у Східній Галичини майже 100 тисяч поляків, переважно цивільних осіб. Наслідки події, що увійшло в історію під назвою «Волинської різанини», досі обтяжують міждержавні відносини між Польщею та Україною.
Після 1945 року Польська Народна Республіка – радянський сателіт – не сміла й думати про «українське питання».
На місце польської східної політики прийшла безальтернативна дружба з СРСР. Однак фундамент майбутнього зовнішньо-політичного курсу Польщі на той час почав закладати емігрантський журнал «Культура», що являло собою
безпрецедентну ситуацію у польській історії. У паризькому передмісті Мезон-Лаффіт з 1947 року виковувалися ідеї майбутньої вільної Польщі, виникнення якої, за переконанням редактора «Культури» Єжи Гедройця та його колег, було лише питанням часу. Серед питань, які журнал вважав ключовими, були і відносини нової демократичної Польщі зі східними сусідами. Умовою sine qua
не було схвалення поляками пост-ялтинського кордону. Ще у 1952 році один із авторів журналу писав: «Нехай литовці насолоджуються своїм Вільнюсом, нехай у Львові майорить синьо-жовтий прапор».
Для тогочасного польського еміграційного середовища така постановка питання здавалася революційною. Але «Культура» була впевнена, що без добросусідської співпраці з Україною, Литвою та Білорусією, народами колишньої Речі Посполитої неможлива жодна перемога над російським імпериалізмом, як і міцний мир у Європі.
До речі, відомий публіцист «Культури» Юліуш Мерошевський (1906–1976) вважав, що, з погляду інтересів російського імперіалізму, Сталін припустився стратегічної помилки, коли вирішив не передавати Львів до Польщі. «Польський Львів» означав би неминучий конфлікт між Польщею та Україною у майбутньому.
Відповідно до виробленої журналом концепції особливе місце відводилося Україні, яка вважалася найважливішим елементом безпеки в регіоні та «ключом» до «деімперіалізації» Росії. Саме тому зусилля Гедройця були спрямовані на забезпечення польсько-української згоди. Зрештою видання, спираючись на довгу традицію польської політичної думки, виробило нову стратегію відносин з Україною, яка після 1989 року лягла в основу польської політики. Тоді всім стало зрозуміло, що тема східного кордону закрита назавжди. Символічним виразом цього з'явився той факт, що Польща першою у світі 2 грудня 1991 року визнала незалежність України.
Якщо для Росії «українське питання» завжди залишалося викликом і загрозою, то для Польщі неросійська Україна ще з XIX століття була шансом змінити своє становище і не залишитися в Східній Європі віч-на-віч з Москвою. Для поляків наявність української держави фундаментально змінює си-
туацію у всьому регіоні і є шансом на «роззброєння» російського імперіалізму.
Для росіян же європейська Україна виступає фактором, що змінює уявлення про російську державу, її місці на континенті та її ідентичність. Якщо існує українська держава зі столицею, яку називають «матір'ю російських міст», то як це корегується з історичою ролю Москви? Подібні історичні міркування актуальні досі.
Росія – Україна: від кохання до ненависті
Головною ( хоча вона ніколи прямо не виражається) метою російської політики щодо незалежної України після 1991 року було утримання її «в зоні своїх привілейованих інтересів», як це сформулював Дмитро Медведєв, або,
у більш жорсткій формі – подолання наслідків «крупнішої геополітичної катастрофи XX століття», за визначенням Володимира Путіна.
Україна виступала ключовим елементом російського проекту «російського світу» та євразійської інтеграції, а прагнення втримати цю країну під контролем підкріпилося спробами блокувати її європейську інтеграцію.
Обсяг цієї статті не дозволяє детально висвітлити російські зусилля у цьому напрямі, хоча їх сукупний результат очевидний: зрештою по доброму не вийшло –і довелося діяти силою. А насильно, як відомо, милим не будеш.
Раптова анексія Криму та агресія на Донбасі привели до найгострішого конфлікту за всю історію російсько-украинських відносин. При цьому задумана їх ініціаторами "російська весна" у південно-східних регіонах України (або «Но-
воросії») завершилася провалом, що виявилося дуже несподіваним для Кремля. Зокрема, помилка полягала в тому, що деякі вважали «російською» будь-яку людину, для якої російська мова є рідною, незалежно від того, де вона живе – у Запоріжжі, Одесі, Ростові-на-Дону чи Брянську.
Тут доречний невеликий відступ. Пам'ятаю як більше 15 років тому, будучи студентом Варшавського університету, я провів рік у Санкт-Петербурзькому державному університеті. До поїздки до Росії я почав факультативно вивчати українську мову і думав, що в Петербурзі без проблем знайду університетські курси, що дозволяють продовжити навчання.
Однак це виявилося неможливим з тієї простої причини, що подібних занять там не проводили. Тим часом, в моєму рідному університеті українська філологія як самостійна дисципліна з п'ятирічним (магістерським) навчанням переживала розквіт: на курсі навчалися десятки студентів. Російські ж еліти - і інтелектуаль-
ні, і політичні – по суті, вважали Україну «внутрішньою проблемою». Можливо, відсутність бажання вивчати Україну як сусідню, але іншу країну теж є причиною того, що в Росії сьогодні настільки погано, як мені здається, розуміють
своїх сусідів?
Якщо подивитися на нинішній російський (навіть не кремлівський) дискурс про Україну, мимоволі на думку приходять слова, які приписують Володимиру Винниченку (1880–1951), українському політику та письменнику, згідно з якими «російська демократія закінчується там, де починається украінське питання». Це, до речі, парафраз більш раннього висказування,і сьогодні вже незрозуміло, кому належить, про те, що «російський лібералізм закінчується там, де починається польське питання». Інакше кажучи, ми маємо справу з ще однією
загальною польсько-українською константою, властивою російській
політичної традиції .
Донбас – лише один із кількох російсько-українських фронтів. Сюди можна додати і газовий фронт: саме газ, як відомо, був одним з найважливіших інструментів росіян, фактором формального та неформального впливу на Укра-
ну. З листопада 2015 року Україна обходиться без газпромівської сировини, і тому частка Росії в українській зовнішній торгівлі за останні п'ять років упала із 30% майже до 8%.
Також було відкрито новий фронт – почалася суперечка про незалежність
української церкви. Так, томос про автокефалію лише початок довгого шляху, але те, що вже відбулося, аж ніяк не перемога Москви. У Росії вже звучать питання про те, чи не краще було би самим передати автокефалію Українській православній церкви, не чекаючи, поки це зроблять інші. Це допомогло б російському православ'ю зберегти принаймні частину впливу на церковне життя України. Втім, такі голоси нечисленні.
Історія неуспіху
Чи успішна політика Росії на українському напрямі?
Ні. Її наслідки незрівнянно гірші, ніж у випадку стародавнього «Емського указу». Дії Кремля після 2014 року – яскраве свідчення того ж «поганого управління». «Революція гідності» та російська агресія проти України прискорили процес формування української нації, зміцнення національної ідентичності та поширення її на східні та південні регіони.
Вихід Києва з-під російського впливу та однозначний вибір західного вектора розвитку, причому не тільки політичною елітою, а й величезною частиною населення, можливо, стали найбільш значущими змінами у Європі в останні десятиліття. А наслідком цього виступає виникнення нової України, яка кардинально змінює ситуацію у всьому регіоні.Триваюча війна з Росією не означає, звичайно, автоматичної європеїзації України, але її поворот на Захід став безальтернативним. Повернення до колишньої моделі українсько-російських відносин став неможливим.
Коли, нарешті, війна закінчиться, процес примирення сусідів займе
багато часу. Можна сподіватися, що Україна зможе ефективніше його використовувати. Перед цією країною, безперечно, стоять величезні проблеми та виклики. Загрози, навіть серйозніші, ніж агресія з боку Росії, криються в українській внутнній політиці. Після Майдану минуло вже п'ять років, але
українська трансформація, як і раніше, перебуває в початковій стадії, а результати реформ розчаровують. Для справжньої модернізації та зміни системи необхідні інші правила політичної гри, оновлення політичної еліти,
усунення від влади олігархів, створення незалежних інституцій і прорив у боротьбі з корупцією. Потрібно також створити умови для виходу з економічної ями і наступного зростання, оскільки на сьогодні Україна залишається найбіднішою країною у Європі. Але поки що реформи йдуть з великим скрипом, а природа системи досі не змінена. Правляча еліта чинить опір перетворенням, а більшість українців розчаровані у тому, що відбувається. Досвід «української
п'ятирічки» вкотре доводить, наскільки складно реформувати пострадянську систему. Але, незважаючи на всі біди та невдачі, історія України після Майдану показує, що навіть слабка та корумпована українська держава у відносинах із сусідами вміє відстоювати свої національні інтереси. Це в першу чергу стосується Росії, яка все ще не зрозуміла, що війну з Україною їй не виграти - і справа не в силі армії. Як відзначав ще півстоліття тому головний творець «східної програми» журналу «Культура» Юліуш Мерошевський, «росіяни, як правило, українців завжди недооцінювали і досі недооцінюють».
Всупереч російським твердженням Україна не перетворилася у failed state. Запас міцності та стійкості там як і раніше великий, і не варто очікувати, що це зміниться. Українська держава далеко не ідеальна, але вона є і буде.
Польща – Україна: від романтизму до прагматизму
«Українське питання» було і залишається ключовим у східній політиці Польщі.
Воно задає одне з пріоритетних напрямків польської зовнішньої політики – поряд з німецьким, європейським, американським і російським напрямами, кожний польський уряд незалежно від його ідеологічної програми послідовно підтримував молоду українську державу, її політичну суб'єктність, демокра-
тизацію та європеїзацію. Варшава виступала також свого роду «адвокатом» України на міжнародній арені, та ще до появи відомої книги Леоніда Кучми постійно нагадувала світові, що «Україна це не Росія».
Польща була також однією з небагатьох європейських держав, які у своїй
політиці щодо Східної Європи незмінно притримувалися лінії «Ukraine first» замість типового для більшості інших країн підходу «Russia first». Очевидно, що
ключовою метою польської політики було зміцнення української державності та забезпечення того, щоб Україна ніколи більше не стала російським васалом.
Водночас складні історичні питання (зокрема «Волинська різанина»), хоч і порушувалися, але делікатно, як би в очікуванні, що Україна має «дозріти» для цього.
Описані вище незавершені, але невідворотні внутрішні зміни в Україні означають реалізацію фундаментальної мети польської східної політики. Виникло самостійна та непідвладна Росії держава, яка стала важливим елементом міжнародної системи і однозначно вибрала європейський шлях. З погляду польських інтересів, у тому числі в плані безпеки, це надзвичайно сприятлива ситуація.
Проти, парадоксально, але поява «нової України» разом зі змінами у польській історичній політиці, яка стала більш енергійною і наполегливою, призвело до найбільшої кризи у двосторонніх відносинах після 1991 року. Його каталізатором стала історія і в першу чергу різні оцінки подій на Волині у роки війни.
В принципі, цього вартувало очікувати, враховуючи, що у Польщі у 2015 році до влади прийшла політична партія, для якої історична політика виступає одним із базових пріоритетів. В Україні ж за цю частину державної політики відповідають західноукраїнські націоналісти.
З упевненістю можна сказати, що й у майбутньому Україна залишиться для Польщі складним партнером. Однак історичні суперечки не здатні змінити принципові акценти польської лінії. Варшава незмінно підтримує Київ на міжнародній арені, процес української демократизації, трансформації та інтеграції до Європи.
Влодзімеж Бончковський (1906–2000), польський політичний публіцист, ще у 1935 році написавший «ми не українофіли», одразу вважав за потрібне додати: незалежна, стабільна, європейська Україна в інтересах Польщі. Чи це наївно? Ні, це цілком прагматично. Цей прагматизм виливається у практику. Доречно відзначити, що у 2014–2017 роках за обсягами військово-технічного сприяння Україні Польща посідала третє місце після США
і Канади, а польська офіційна економічна допомога в ті ж роки зросла майже до 60 мільйонів доларів щорічно. Польща стала другим зовнішньоторговельним партнером України, а через новий російський ембарго, ймовірно, незабаром виявиться першим.
Польща – головна країна для українських мігрантів (нині їх близько мільйона, а їх грошові перекази становлять близько 4% українського ВВП). Кількість перетинів польсько-українського кордону, не дивлячись на всі пов'язані з нею неприємні історичні відпоминання, вже кілька років тому перевищила кількість перетинів російсько-українського кордону.
У Польщі навчаються 40 тисяч українських студентів. З цікавості я нещодавно
порівняв кількість перекладів творів сучасної української літератури російською та польською мовами: результати однозначно свідчать не на користь російського читача. Після 2014 року масштаби контактів між російським та українським суспільствами значно скоротилися, і це, зрозуміло, не могло не торкнутися зв'язків між інтелектуалами обох країн .Скільки молодих українських учених, дослідників, письменників отримують сьогодні стипендії для навчання чи стажування у Росії? А скільки –у Європі та Польщі? Ситуація каже сама за себе.
І, нарешті, незважаючи на всі історичні суперечки, 50% украінцев зараз декларують тепле ставлення до Польщі, та лише 6% - негативне (в першу чергу це жителі південних та східних регіонів). У разі ж ставлення до Росії –
це відповідно 20% та 52% українців.
Незрозуміло, якою буде політика Росії щодо Україні в майбутньому і якою мірою курс, що спостерігається нами сьогодні, може змінитися. Найімовірніше, ніякої «прагматичної революції» у російському підході до України в найближчий час не передбачається. А це означає, що Росія продовжує діяти в типовій для себе парадигмі з усіма, що випливають із неї, наслідками.
Мені здається, що зрештою Росія просто не зможе вирішити «українське питання» інакше, як визнавши, що у східному світі існують не один народ і не одна держава.
Чи зможе вона «відвоювати» Україну?
Так, зможе, але не така Росія, як сьогодні, і не військовим шляхом. «Відвоювання» може відбутися тільки на основі успішного примирення та
зміцнення російської привабливості в економічному, соціальному та культурному відношенні.
Що ж до погляду Польщі на Україну, то з упевненістю можна сказати: незалежно від того, наскільки складною буде дискусія про історію, парадигма залишиться колишньої - принаймні так довго, як довго буде
незмінною нинішня парадигма в російсько-українських відносинах.
Кононьчук в обозримой перспективе нероссийский путь Украины не име-
