Стратити гінця

Опубликовано: 13.02.2025. 20:37

2025 рік – із непередбачуваним президентом Трампом, прискореним ламанням світового порядку, перспективою важких перемовин із РФ – тільки стартував. Але вже зрозуміло, що він приготував нам чимало сюрпризів, і далеко не завжди приємних. 

Рано чи пізно їх доведеться визнати і прийняти. Від того, як оперативно Україна реагуватиме на нові виклики, залежить наша здатність із ними впоратися. І досягти успіху в цьому не вдасться, якщо систематично страчувати гінців, які приносять погані вісті. Але, обрушуючись на людей, які намагаються привернути вашу увагу до незручної реальності, ви не виправляєте реальність. Ви лише відтягуєте зіткнення з нею – і тим самим посилюєте негативні наслідки цього зіткнення.

"Дванадесят суден, узброених арматой, на морі Евксинском козаки емши потопиша, избившіи же в Константинополь убіжаша; их же даже до самих стін града козаки гоняще, всіх Царигородцов устрашиша; сея новини перваго провозвістителя гнівом неистовящійся Отоманин повеліл удавити".

Так у козацького літописця Самійла Величка викладено один з епізодів Хотинської війни 1620–1621 років: знищення дванадцяти турецьких кораблів і реакція султана на цю неприємну подію. 

Звичай страчувати гінця, який приніс погані новини, відомий із давніх-давен. І хоча часи фізичних розправ із гінцями залишилися в минулому, відгомони цієї ірраціональної практики відчуваються і сьогодні. 

Небажання чути з чужих вуст погані вісті нікуди не поділося. Наш гнів часто викликає не стільки сама проблема, скільки публічна констатація проблеми. 

Ми нерідко зриваємо злість на людях, які озвучують негативну інформацію. Благо, гонець, що ставить нас перед неприємними фактами, більш доступний, ніж першопричина цих неприємностей.

Українське суспільство стикалося з подібним ефектом задовго до великої війни: достатньо згадати хоча б останню президентську кампанію. 

Ще 2018-го було очевидно, що рекордний антирейтинг [1] не дозволяє Петру Порошенку чесно переобратися. Соціологія просто не залишала йому шансів: чинний глава держави програвав будь-якому реальному супернику. Вступивши в президентські перегони під кінець року, шоумен Зеленський сперечався за перемогу [2] аж ніяк не з Петром Олексійовичем, а з Юлією Володимирівною. І неупереджені спостерігачі це розуміли.

Але гуманітарна інтелігенція, яка симпатизувала п'ятому президенту, воліла ігнорувати незручну для себе реальність. 

Замкнувшись у власній інформаційній бульбашці, прихильники Петра Олексійовича обрушували свою агресію на "гінців": людей, які говорили і писали про безперспективність походу Порошенка на другий строк. Що ж, тим болючішим виявився шок, пережитий нашими інтелектуалами, коли було оприлюднено результати першого туру.

Після 24 лютого 2022 року вітчизняне прагнення "стратити гінця" вийшло на новий рівень.

З одного боку, повномасштабна війна принесла із собою безліч неприємних тенденцій. Країні, яка пережила колосальний емоційний підйом на початку вторгнення, не дуже-то хотілося їх визнавати. Неможливість швидко розбити агресора, брак ресурсів для деокупації всіх українських територій, труднощі на фронті, корупція на крові, ексцеси під час мобілізації – прийняття будь-якого з цих фактів давалося нашому суспільству з великими труднощами.

З іншого боку, ризики для вітчизняних гінців, які озвучують неприємні речі, теж зросли. На тлі активної інформаційної війни РФ проти України неугодного гінця завжди можна оголосити "зрадником" і "пособником ворога". За бажання гінцю завжди можна приписати "поширення російських наративів" і "підігрування російському ІПСО". А це загрожує більшими репутаційними втратами, ніж звичайний довоєнний хейт.

За останні три роки ефект "покараного гінця" проявлявся по-різному. У цій ролі могли опинитися офіцери ЗСУ, які доповідали командуванню про складну ситуацію на передовій. Держслужбовці, які намагалися звернути увагу начальства на системні проблеми в тилу. І, зрозуміло, журналісти, публіцисти і блогери, які зачіпали неприємні теми: навіть якщо йшлося про цілком очевидні речі.

Наприклад, ще в початковий період війни, на піку західної солідарності з Україною, було зрозуміло, що наших партнерів не вийде переконати в одвічній порочності всіх росіян і російської культури. Після Другої світової війни колективний Захід сповідує принципи "не буває поганих народів" і "немає поганих культур". Ніхто не готовий пожертвувати цими постулатами заради України. 

Але, як і 2019-го, значна частина нашої гуманітарної інтелігенції вважала за краще ігнорувати незручну для себе реальність. Чимало інтелектуалів спрямували свою агресію проти гінців: людей, які констатували, що безперспективно експортувати в ЄС воєнну ксенофобію і неприязнь до Толстого з Чайковським.

"Якщо вбивати гінця за погані новини, наступний кур'єр приїде з більш приємними новинами, але вони навряд чи відповідатимуть істині", – писав американський автор Том Кленсі. 

Обрушуючись на людей, які намагаються привернути вашу увагу до незручної реальності, ви не виправляєте реальність. Ви лише відтягуєте зіткнення з нею – і тим самим посилюєте негативні наслідки цього зіткнення.

Яскравим прикладом слугує найсильніший удар по українському моральному духу за всі три роки повномасштабної війни: неуспіх нашого контрнаступу 2023-го. 

Вітчизняна фрустрація не стала б настільки масовою і болючою, якби українців заздалегідь попереджали про ймовірність невдачі. Якби нашим співвітчизникам нагадували, що війна є війна; що будь-яка військова операція може не досягти мети; і що майбутній контрнаступ ЗСУ – не виняток.

Але навіть ті, хто на початку 2023 року припускав таку можливість, вважали за краще мовчати: щоб не зіткнутися з хвилею хейту і не наразитися на звинувачення у "зраді", "роботі на Кремль" і "поширенні ворожих наративів". 

У результаті думка про швидкий розгром ворога і деокупацію Донбасу і Криму вже в найближчому майбутньому стала практично безальтернативною.

Влітку 2023 року багато хто в тилу запідозрив, що щось пішло не так. Але мало хто з українських спостерігачів був готовий говорити про це публічно: нікому не хотілося стати гінцем, який розбиває надії мільйонів співгромадян. 

Тривалий час критичні оцінки нашого контрнаступу з'являлися лише в західних медіа – український хейт не лякав журналістів The New York Times [3] або The Washington Post [4].

Лише в листопаді 2023-го наша країна прийняла не надто приємну реальність. Для цього в ролі гінця довелося виступити найпопулярнішому на той момент українцеві – головкому Валерію Залужному. 

І хоча після гучної статті в The Economist Валерій Федорович зумів зберегти симпатії населення, три місяці по тому він перестав бути головнокомандувачем.

Однак повернімося з нещодавнього минулого в українське сьогодення.

2025 рік – із непередбачуваним президентом Трампом, прискореним ламанням світового порядку, перспективою важких перемовин із РФ – тільки стартував. Але вже зрозуміло, що він приготував нам чимало сюрпризів, і далеко не завжди приємних. 

Рано чи пізно їх доведеться визнати і прийняти. Від того, як оперативно Україна реагуватиме на нові виклики, залежить наша здатність із ними впоратися. І досягти успіху в цьому не вдасться, якщо систематично страчувати гінців, які приносять погані вісті.

Ви можете обрушувати свій гнів не на ворога і не на зовнішні обставини, а на співвітчизників, які озвучують не дуже хороші новини.

Ви можете оголошувати "ворожим наративом" будь-яку неприємну інформацію.

Ви можете розглядати будь-які незручні факти як "російське ІПСО".

Але в такому разі не варто скаржитися, якщо болюча реальність застає вас зненацька і з великим запізненням – коли вже мало що можна зробити.

Михайло Дубинянський, Українська правда [5]