Нинішні війни в Україні та на Близькому сході явили світу чимало інформаційно-яскравих епізодів, які настільки вражали уяву, що з них робилися висновки про те, хто у війні перемагає, а хто програє.При цьому часто забувало, що війна – це, насамперед, не набір вражаючих відео та крутих спецоперацій (хоча ця складова також надзвичайно важлива), а боротьба потенціалів – людських, військово-технічних, інтелектуальних, організаційних, економічних.І далеко не завжди яскрава інформаційна картинка свідчить про перелом у війні, хоча й породжує хвилі "зрад" та "перемог".
Перший день вторгнення 24 лютого 2022 року Росія інформаційно вигравала - відео ударів по всій Україні і практично величезних російських військових колон, що практично безперешкодно проїжджають, доповнювані заявами російських військових блогерів про "майже повний розгром ЗСУ" створювали враження, що війна закінчиться в 2-3 дні перемогою Росії. Чого, однак, не сталося. РФ вторглася в Україну силами, які приблизно дорівнювали за чисельністю сил оборони. І протягом місяця-двох внаслідок призову резервістів з Оперативного резерву першої та другої черги, а також завдяки припливу тисяч добровольців, українська армія забезпечила собі кратну перевагу у живій силі, що й визначило невдалий для РФ перебіг війни у другій половині 2022 року.
Яскраві перемоги ЗСУ у Харківській та Херсонській областях створили враження, що Росія рухається до військової катастрофи і вже скоро "питимемо каву на набережній Ялти". Але Москва провела мобілізацію, вирівняла баланс сил на фронті, різко наростила військове виробництво, відбила український наступ і, використовуючи свій значніший людський, економічний та військово-технічний потенціал, перехопила ініціативу на полі бою.
Кадри швидкого просування українських військ у Курській області, "перше вторгнення іноземної армії до Росії з 1945 року", породжували минулого року враження про слабкість РФ і мало не про перелом у війні. Величезну наснагу в Україні та серед її союзників за кордоном викликали і кадри ударів по стратегічній авіації РФ 1 червня цього року.
Проте, за підсумком, наступ у Курській області зіграв у мінус ЗСУ, розтягнувши резерви, призвело до прискорення просування росіян на інших напрямках, при тому, що й Курський плацдарм втратили. Які будуть наслідки ударів по стратегічній авіації РФ - ще доведеться побачити. Але вже відомо, що вони викликали роздратування Трампа і значно ускладнили завдання досягти продовження американської військової допомоги. При, тому що на ситуацію на фронті принципово не вплинули.
На Близькому Сході серед ворогів Ізраїлю величезний ентузіазм викликала кривава атака ХАМАС 7 жовтня 2023 року. За підсумком – повністю зруйнована Газа.
Тепер Ізраїль провів вражаючу операцію [1] – засліпив іранську ППО, убив ключових іранських воєначальників, завдав ударів по ядерних об'єктах. З чого багато хто зробив висновок, що Іран став "хлопчиком для биття" і дні його пораховані - надто яскрава вийшла картинка.
Але Іран протягом дня оговтався від удару. Відновив роботу ППО, призначив нових командувачів. А збитки ядерним та іншим об'єктам оцінити поки що складно. І вже ввечері і вночі Тегеран завдав великого удару у відповідь по Ізраїлю і весь інформпростор заполонили кадри прильотів, які не змогла запобігти системі ППО.
Ізраїль загрожує ще потужнішим ударом. Наприклад, "винести" іранські НПЗ. Але й Іран може, як це він сьогодні показав, "винести" у відповідь ізраїльські НПЗ та інші об'єкти.
Звичайно, з подій цієї ночі не можна робити висновок, що "Ізраїлю вже кінець". Ізраїль, як і раніше, має значну перевагу над противником і в засобах ППО, і в авіаційно-ракетній складовій. Має одну з найсильніших армій і спецслужб у світі. Тому на Іран чекають нові удари та втрати.
Але питання вже у потенціалі – хто має великі резерви ракет, і можливості їх поповнення, щоб підтримувати постійну інтенсивність ударів, виснажуючи систему ППО противника.
А також, наскільки масштабно допомагатимуть кожній з сторін союзники чи партнери. Ізраїлю, звісно, допоможе США. Чи може допомогти Ірану Китай, відправивши йому (наприклад, через Пакистан) свої ракети та системи ППО для тестування в умовах повноцінної повітряної війни? Цілком.
Чи може Китай відправити Ірану свої літаки, щоб випробувати в реальному бою з F-35, які стоять на озброєнні Ізраїлю? Чому ні.
Звичайно, для прийняття цих рішень і для здійснення поставок потрібен час. Але якщо Іран вистоїть найближчими тижнями і війна з обміном ударами затягнеться надовго – до бою можуть втягнутися багато гравців.
Нетаньяху прямим текстом закликає іранців до повстання проти правлячого режиму [2]. В Ірані справді багато хто незадоволений владою, там є високий протестний потенціал.
Але чи відреагують іранці на заклик людини, яка наказала завдавати ракетних ударів по їх країні, з більшим ентузіазмом, ніж українці реагують на заклики з Москви "скинути владу зеленого узурпатора" - питання відкрите.
Крім того, не все просто і у самого Нетаньяху всередині країни. Суспільство там сильно розколоте. Значна його частина ненавидить прем'єра.
Отже, за тривалої війни ризики внутрішньої дестабілізації є для обох країн.
У цій сутичці вирішальним буде питання потенціалів. І головний ризик і для Ізраїлю, і для України, і для інших союзних Заходу країн, що не знаходяться під ядерною парасолькою НАТО, у тому, що потенціал глобального Заходу зменшується порівняно із незахідним світом.
Деіндустріалізація та деградація промислового потенціалу країн неминуче веде до втрати технічного, зокрема і військово-технічного, переваги. А величезні борги США та Європи роблять для них гранично ризикованою затією вплутуватися у війни по-серйозному. Адже війна та гонка озброєнь – це дуже дороге задоволення і з такими боргами є ризик відлетіти у фінансове піке.
Коли Трамп закликає якнайшвидше закінчити всі війни він це робить не, тому що він такий великий гумманіст (як кажуть його прихильники) або ж боягуз і "сплющ" (як вважають його противники). А, тому що реалістично оцінює потенціал США та Заходу загалом. Розуміє, що їм необхідно сьогодні сконцентруватися на підвищенні своєї конкурентоспроможності і мінімізувати держвитрати, щоб знизити податки.
Проте західні еліти, через інерцію мислення, намагаються чинити опір зміні курсу, що ускладнює і так непросте завдання домогтися мирних рішень.
І якщо після війни в Україні Трамп ще намагається зберігати позиції рівновіддаленості (хоча багато хто його і штовхає до більш жорсткої позиції РФ), то на Близькому сході він піддався впливу "яструбів", відкрито підтримавши атаку і натякнувши, що він дав на неї добро. При цьому, як і раніше, незрозуміло – чи справді він її узгодив з Нетаньяху, чи той діяв усупереч позиції президента США. Але яскрава картинка першого ізраїльського удару могла таки вразити Трампа, що він вирішив продемонструвати свою причетність до нього, використавши це для примусу Ірану до угоди. Але Тегеран зараз демонструє готовність вести війну. Щобільше, якщо ядерні об'єкти ізраїльськими ударами не зруйновані, то нинішня війна лише спонукає іранську владу прискорити створення своєї ядерної зброї. Це не виключає спроб нових переговорів щодо ядерної програми, але досягти успіху на них буде ще важче, ніж раніше.
При цьому навіть пряме військове втручання Америки може не змінити радикально розклад сил (чому - ми писали в окремому матеріалі [3]), а призвести лише до того, що вже й сама Америка втягнеться у війну, яка максимально посилить її економічні, геополітичні та внутрішньополітичні проблеми.
Загалом, з Ізраїлем Трамп потрапив у "пастку яскравої картинки" і тепер, якщо війна затягнеться, він отримає ситуацію, яка прямо суперечить його стратегії. На що вже вказують його прихильники. Наприклад - Такер Карлсон [4].
США і Захід загалом досі не готові чесно зізнатися своїм союзникам поза НАТО в обмеженості своїх можливостей. А це породжує в останніх ілюзію того, що на їхньому боці "надсила", що прямо впливає на їхню поведінку, військові плани та сформульовані вимоги до супротивників.
Втім, Захід все ж таки має достатньо ресурсів, щоб підтримувати опір своїх союзників довгий час (за умови, якщо вони самі готові воювати без прямої військової підтримки НАТО). І ці війни виснажують сили незахідних країн. В такому випадку – Росії та Ірану. А потенційно і Китаю, якщо він вплутається у війну за Тайвань.
Тому, за логікою, всім сторін було б вигідно бойові дії закінчити на деяких компромісних умовах, знявши заодно загрозу ядерної війни, загрожує знищенням цивілізації. Але у війні логіка та твереза оцінка перспектив та потенціалів часто не працює. Її підміняють емоції, створювані яскравими картинками, що породжують враження близької перемоги. Яке, найчастіше, виявляється згубною ілюзією.