Олександр Баунов: У різних кімнатах. Чи ведуть переговори до закінчення війни

Опубликовано: 26.02.2026. 18:27

Путін тягне в очікуванні прориву на фронті або великої угоди, коли Трамп віддасть йому в обмін на поступки щодо України щось більше, ніж Україна. А якщо не віддасть, то конфлікт можна вивести за межі українців, сховавши провал у новій ескалації.

Після чотирьох років війни найактуальніше звучить питання, чи закінчиться вона наступного року мирною угодою. Починаючи з 2022-го, лише два роки — перший і минулий — пройшли під акомпанемент переговорів, але й вони встигли розчарувати. Слідом за звичкою до війни формується звичка до переговорів, які тепер здаються такими ж нескінченними, як і сама війна. І хоча переговорний процес, відновившись навесні 2025-го, рухається і гілкується, дотягується до нових тем і змінює учасників, з'являється все більше підстав вважати, що він іде своєю, окремою дорогою, тоді як війна йде своєю.

Штабні переговори

2022 року з першими зустрічами російської та української делегацій у Мінську та Стамбулі пов'язували надію швидко відкотити все назад, повернути колишнє життя, залікувати свіжу рану. 2025-го з'явилася надія на Дональда Трампа — героя з надздібностями. Але до 2026 року зрозуміли, що прориву не сталося. Процес йде хвилями, де кожна наступна котиться трохи далі за попередню, але загальне враження все одно залишається, що всі вони відкочуються назад у море.

Переговори розділилися на кілька треків — військовий, політичний, економічний, про території, гарантії безпеки. І, як люблять говорити дипломати, у деяких напрямках є зрушення.

Найуспішнішим виглядає військовий. Тут переговорники почали діяти як військові технократи: «Припустимо, політики завтра домовилися припинити вогонь, як ми це робимо». Існує безліч суто технічних питань. На які позиції відводити війська, куди техніку, що відбувається в сірій зоні, хто і як спостерігає, що вважати порушенням, — рідко вдається зупинити бойові дії в один момент.

Цей військовий аспект із боку Росії, на задоволення української сторони, вела делегація на чолі з практикуючим військовим — адміралом Ігорем Костюковим, головою ГРУ, заступником начальника російського Генштабу. Інформації про деталі немає, але всі сходяться на тому, що ці переговори були поки що найбільш предметними з усіх. Однак успішність військового треку умовна як штабні навчання: вона має сенс, якщо будуть інші домовленості.

Розмова про успіх

Трамп має свій переговорний процес. Він домовляється про свою політичну перемогу. Критика попередника Байдена занесла Трампа у бік обіцянки закінчити війну, яка «за нього б не почалася». Так завершення української війни стало частиною його особистої програми.

Політичною перемогою для Трампа буде припинення бойових дій — найкраще цього року до проміжних виборів до Конгресу. Воно може відбутися будь-де і бути чим завгодно, крім повного розгрому України, але чим ближче до поточної лінії фронту, тим краще.

Трамп страхує ризики: він періодично повертається до теми недоговороздатності сторін, насамперед Києва, на випадок програшу України, який тоді можна буде списати на її нерозумну непоступливість. Паралельно американська адміністрація розгортає сили для війни проти Ірану. Вона навіть у разі мінімального успіху затьмарить у новинах можливий провал українських переговорів.

Щоб здобути політичну перемогу, Трамп тисне і на Путіна, і на Зеленського. Але Росія все більше залежить від США. Тому тиск Трампа асиметричний: від Зеленського поступитися вимагають частіше та жорсткіше. Але всупереч аксіомам російської пропаганди для маріонеткового режиму, США не вдається просто наказати Києву виконати певні умови.

Ця безпорадність ділить ряди російського режиму, у тому числі переговорну команду, на тих, хто вважає, що Трамп справді, bona fide, не може впоратися із Зеленським, і тих, хто впевнений, що просто не хоче і не докладає достатньо зусиль. Тріщина відповідає коливанням російської громадської думки між «нашим» та «ворожим» Трампом.

Території

Росія не погоджується на припинення бойових дій без здачі Україною залишків Донецької області, Україна без гарантій безпеки, що включають чітко прописаний механізм вступу гарантів у війну на її боці. За цими двома напрямками йдуть ті самі політичні переговори, які представники сторін називають важкими, напруженими і перед кожним раундом закликають не чекати на новини та прориви.

Здобути території чи міста без бою, просто продиктувавши свою волю, може лише очевидний переможець. Тому Москві краще отримати їх без опору. У разі відмови Росія окреслює варіант Б майбутнього контуру перемоги: вона все одно візьме ці території, якщо не на переговорах, то «озброєним шляхом». Проте за цей час територіальні вимоги можуть збільшитися.

На полі бою Росія виступає недостатньо переконливо для того, щоб українські збройні сили, усвідомивши неминучість швидкого розгрому, погодилися відступити без опору. У цьому немає військової потреби. Тому Росія намагається виграти війну проти цивільного населення великих українських міст.

Вперше за роки війни їхні мешканці регулярно та надовго залишаються холодною зимою без опалення, електрики, води, каналізації, транспорту, ліфтів. Те саме стосується українського бізнесу. Терпіння громадянських жителів стоншується, місцями трапляються протести, незважаючи на їх підвищену у воєнний час ціну. Інший, давніший предмет невдоволення – дії ТЦК. Проте всі види невдоволення не конвертуються на вимогу до уряду капітулювати перед Росією.

Київ давно готовий поступитися територією за фактичною лінією дотику без формального визнання їхньої приналежності Росії. У нинішніх переговорних хвилях українці вперше серйозно стосуються теми виходу з підконтрольних їм частин Донбасу. З цього приводу через зачинені двері доноситься [1] , що українська сторона розділилася з цього питання. Одні, кого пов'язують із новим главою офісу президента Кирилом Будановим, вважають, що терпіння власних громадян може вичерпатися і, не поступившись зараз, можна втратити більше потім. Інші, навпаки, наполягають, що добровільне здавання територій ворогові деморалізує армію і суспільство, і мова врешті-решт піде про набагато більші втрати.

Київ намагається пошити з цих двох полотен одну позицію — знайти спосіб вивести українські війська з частин Донбасу, що залишилися, без повного російського контролю над ними. Українська сторона пропонує  [2]американцям  [2]формат [2] особливої економічної (і політичної) зони під їхнім керуванням. Ця «нейтральна смуга» на Донбасі має стати в один ряд з іншими аналогічними досягненнями США — Газою під управлінням Ради миру та Зангезурським коридором між Азербайджаном та Нахічуванням (а заодно Туреччиною), відданим на 49 років під управління консорціуму з американським контролем і гордою назвою «Маршрут Трам».

Американській адміністрації цей підхід може здаватися сміливим кроком до миру, але Москва на переговорах цим творчим підходом не цілком захоплена. Росія наполягає на визнанні там свого суверенітету і, як максимальна поступка, говорить про те, що замість армії туди увійде поліція і Росгвардія. Гуляє вітер, пурхає сніг. Ідуть дванадцять чоловік. І жодних міжнародних миротворців.

Залишається американсько-російська сторона переговорного трикутника, де Трамп, Уіткофф чи Кушнер сподіваються зблизити український креативний та російський прямолінійний підходи. Продати Росії «зону Трампа» на Донбасі реально лише у рамках великої економічної та політичної угоди, яка виходить за межі питання територій.

Гарантії

Паралельно з переговорами щодо територій сторони обговорюють гарантії безпеки Україні.

Розмови про них Київ веде з американцями та європейцями. Тут американці теж звітують про прогрес. 28 пунктів Анкоріджа, що випливли, поступово на цих україно-союзницьких переговорах без Росії скоротилися до 20, чиєю найважливішою частиною є гарантії. Вони виглядають справою, яка стосується України та Заходу. Це призводить до дуже сміливих проєктів військової допомоги Києву, які перевершують нинішні.

США домовляються з Києвом, як він творчо користуватиметься територією; Київ домовляється з Європою про те, як відразу після припинення вогню в Україні розмістять як гарантії війська європейської коаліції охочих. З ними ж і з Вашингтоном уточнюють [3] , в якому порядку і в який термін західні союзники України вступлять у війну, якщо Росія повторить вторгнення.

При цьому немає жодних свідчень, що Москва готова прийняти демілітаризовану Рів'єру Трампа на Донеччині чи підпише мир, негайним наслідком якого буде розміщення західних військ в Україні. Росія розпочинала вторгнення під розмови про те, що якщо не ми зараз, то завтра там будуть західні війська. Уявити, що Путін підписує мирну угоду, після якої європейські та турецькі військовослужбовці встають на Дніпрі та біля Чорного моря, все ще неможливо. З російської столиці ми чуємо рівно протилежне: загрози майбутнім «європейським інтервентам», які, ступивши на український ґрунт, стануть «законною метою».

Переговорний процес іде так, ніби Москва в обмін на припинення війни і територіальні поступки дає західним країнам карт-бланш на захист України. З Росією домовляються про припинення вогню в обмін на українські територіальні поступки, а з Україною про ті ж територіальні поступки в обмін на гарантії безпеки.

При цьому не зовсім зрозуміло, хто і як зводить воєдино ці дві лінії переговорів. Розмова йде ніби у двох різних кімнатах. Втім, так він часто й іде.

Економіка

Загальна рамка для переговорів про гарантії та поступку територій проглядається на політичному та економічному рівні, що виходить за межі українського врегулювання. Зведенням переговорів на економічній платформі з російської сторони займається спецпредставник президента Кирило Дмитрієв.

Його завдання - залучити Трампа матеріальними вигодами переходу на російські позиції під час переговорів або відвернути його від продовження бойових дій паралельно з декоративними переговорами. Попри легенду про всебічний прорив в Анкориджі, Трамп та його команда не цілком повірили в обіцяні золоті гори та згорнули економічну частину зустрічі після того, як Путін не погодився припинити вогонь.

Тому Дмитрієву доводиться збільшувати розмір золотих гір, сподіваючись, що їхній блиск врешті-решт засліпить Трампа і допоможе продати світ на російських умовах — або відновлення співпраці без миру. Від «а у нас є рідкісноземельні метали не гірші за українські» минулої весни і «купимо сотні боїнгів» минулої осені російські переговорники дійшли обіцянки угоди тисячоліття на $14 трлн.

Угода включає і повернення активів американських компаній, і спільний видобуток і транспортування вуглеводнів, і відновлення України, і авіацію, і, зрозуміло, іменний міжконтинентальний міст через протоку Берінга. І все одно цифра $14 трлн виглядає абсолютно фантастичною. Це половина американського ВВП і шість із лишком російських, два американських і майже сорок російських річних бюджетів і в сотні разів більше, ніж прибуток, який усі західні компанії, разом узяті, отримували на російському ринку на рік до війни (оцінка The Economist — $30–50 млрд на рік).

Нарощування Москвою суми угоди до міфічних масштабів свідчить, з одного боку, про анекдотичне сприйняття Трампа в Кремлі, з іншого — про те, що інвестиційна привабливість Росії не зовсім очевидно переважує потурання її забаганкам навіть для нинішньої команди в Білому домі.

Переговори на економічному треку йдуть між Москвою та Вашингтоном, у них не бере участі ні Україна, ні Європа. Тому з їхнім результатом виникає та сама проблема, що й з територіальними та військовими треками: як конвертувати потенційну економічну мегасробку у припинення війни, якщо Росія та Україна дивляться на економічний сегмент переговорів по-різному.

Українці сподіваються, що Америка викуповує у Росії щадне для неї і не ганебне для Заходу завершення війни, а не просто переслідує власну вигоду. Проблема, однак, у тому, що, судячи з російських заяв, у Москві виходять рівне з протилежного: що в Америці переслідують насамперед власну вигоду, заради якої змусять Україну та Європу до здачі на російських умовах.

Тоді економічні переговори, в яких була надія знайти узгодження для незведених один з одним переговорів про територіальні поступки та гарантії безпеки, самі починають потребувати загальної рамки, щоб звести їх з рештою треків.

Політика

Загальною рамкою, де вдасться узгодити всі протиріччя і пов'язати всі переговорні нитки, були покликані стати політичні переговори щодо широкого кола питань — на кшталт великої політичної угоди. Ще напередодні повномасштабного вторгнення Росія висунула вимоги, які далеко виходять за межі російсько-української суперечки, і досі від них не відмовилася. Вже тоді Україна була і метою, і засобом досягнення чогось більшого.

Після чотирьох років і незліченних жертв війни результат у кілька тисяч квадратних кілометрів випаленої безлюдної землі, навіть приправлений формальною відмовою України від вступу до НАТО, матиме шкоду. Єдине, що може врятувати становище Путіна за неможливості прямо зараз «збройним шляхом» захопити всю Україну, буде її своєрідне політичне захоплення. До нього додається розширення [4] предметів мирної угоди далеко за українські рамки — так, щоб вона виглядала загальноєвропейською і навіть планетарною.

Питаннями політичної перемоги та планетарного розширення на переговорах займаються дві компанії, які перебувають одна з одною у відносинах конкуренції-співпраці, — президентська адміністрація, публічно представлена ​​помічником президента Юрієм Ушаковим, та МЗС РФ, представлене на переговорах заступником міністра Михайлом Галузіним під історичним наглядом Володимира Мединського.

У цей парасольковий напрямок зібрано все, що залишилося від економіки та обміну територій на гарантії: від заборони на вступ до НАТО до письмової обіцянки Росії не нападати на Європу — чи погроз нападати, якщо вона поведе себе неправильно. Але головне, що перебуває в цій переговорній папці, це зміна українського режиму.

Фронтмен політичного треку Галузін напередодні женевського раунду переговорів навіть повторив, що Росія готова обговорювати можливість запровадження в Україні зовнішнього управління під егідою ООН, хоча їй ніхто і не пропонував. Навпаки, коли Путін вперше виступив [5] із цією пропозицією в березні 2025 року — для переконливості з борту ядерного підводного човна, що про всяк випадок залишився над водою біля причалу, — ні Трамп, ні генсек ООН Антоніу Гутеріш, який незадовго до того побував на саміті БРІКС у Казані, не стали навіть торкатися дикунів. Ідея за найширшими мірками виглядала цинічно: спочатку ми руйнуємо країну, а потім кажемо, що вона не справляється. До того ж, Трамп не великий ентузіаст ООН.

Повернення до ідеї зовнішнього управління не лише показує, що Володимир Путін, який вірить у власний геній, не кидає своїх навіть найабсурдніших задумів, а й демонструє кінцеву мету політичної частини українських переговорів — зміну українського керівництва.

Після чотирьох років щоденного ототожнення російських учасників СВО з радянськими захисниками батьківщини, а України з нацистським агресором, важко завершити війну навіть із територіальними придбаннями, якщо в Києві збережеться нинішня демонізована влада. Проте жертви та приниження війни не посилили в Україні міфічні проросійські сили, а висунули на перший план тих політиків, які готові продовжувати опір, а закони, що регулюють присутність російської мови в офіційному житті, лише посилилися.

За чотири роки оборони Україна перетворилася на добре озброєного та досвідченого противника без найменших сентиментів стосовно РФ. Тому зміна першої особи здається Москві недостатньою, хоч і вкрай необхідною для російського способу перемоги. Йдеться про нейтралізацію української державності в її нинішньому вигляді в рамках ширшої безпекової угоди, де Україні передпишуть нові «правила життя».

А прописування правил ззовні насправді і є зовнішнє управління. ООН Москва додає не тільки для аури міжнародної законності, а й тому, що як член Ради безпеки триматиме в руках один із рубильників цього процесу.

Бути учасником процесів усередині України і ширше Європи — це справжнє завдання, поставлене перед політичним блоком на переговорах. Рівно на те ж націлена вимога Москви, що періодично випливає, — потрапити до числа країн — гарантів повоєнної української безпеки.

Росія тут мислить майбутнє на кшталт кіпрського врегулювання, де учасники боротьби за Кіпр - Греція, Туреччина і Великобританія - були записані гарантами статус-кво з правом збройного втручання, а потім, коли на Кіпрі відбулася спроба військового перевороту, Туреччина на правах гаранта відправила війська і, по суті, аннекс.

Перебування серед гарантів перетворило б Росію на караючий меч над українським суспільством, а при зручному збігу обставин дало б право на збройне втручання та подальші анексії. Підвішування меча має передувати формуванню тих самих правил, порушення яких спричинить його падіння на нерозумні голови. Вони занесені до переліку російських внутрішньополітичних вимог до України з питань мови, церкви, ЗМІ, історії війни та проведення виборів.

Як і на інших переговорних треках, результатом політичного врегулювання Москва бачить не розмежування, після якого Росія, що наситилася, відповзає зі здобиччю, а записаний на папері механізм подальшого втручання в українську політику. Починати це нове життя пропонується вже зараз — із виборів, які треба провести перед, а не після завершення війни. А за їхніми підсумками Росія вирішить, чи припиняти бойові дії.

Прорив чи розширення

На початку 2026 року війна дається обом учасникам важче, ніж раніше. Не лише українські міста надовго залишаються без світла, тепла та води, а й російська економіка, а разом із нею населення більше не можуть пишатися тим, що санкції та бойові дії пішли їй лише на користь. Обидві країни, що воюють, відчувають труднощі з поповненням особового складу.

Миротворчість Трампа, в яку він, схоже, награвся, тепер потрапляє у більш сприятливе середовище. З російського боку ознаки вичерпання набувають вигляду бюджетного дефіциту, нових податків, зрізання цивільних бюджетів, військових зборів із бізнесу, зростання цін, нових обмежень та репресій навіть для лояльних. В Україні — серйозне обговорення територіальних поступок та проведення виборів до підписання мирної угоди — разом із референдумом про поступки Росії.

Проте російські переговорники бачать в українській гнучкості те, що Трампу нарешті вдалося продавити Зеленського і треба «дотиснути і добити», як Путін висловився рік тому. Виникає ефект сполучених судин. Щойно українська позиція йде вниз під натиском європейських прохань та американських вимог, стовпчик російських вимог піднімається нагору.

До того ж, російське керівництво дозволило собі довільно посилювати переговорну позицію після кампанії про атаку на палац Путіна. Кампанія провалилася, але виданий собі самим дозвіл ніхто не відкликав.

В Україні багато хто побоюється, що якщо не обміняють зараз поступки на найкращі з можливих для себе умови, то після завершення війни про неї забудуть, як майже забули про Боснію чи Косово. Тому Київ жорстко торгується і включає в пакет і максимально можливу допомогу для відновлення, і гарантії, що найбільше зобов'язують, і вступ до ЄС.

Путін хоч і впевнений, що веде розмову із сильної позиції, виходить із того ж, що й українці. У Москві цілком обґрунтовано підозрюють, що за чотири роки перетворили війну на свій найважливіший актив — на свою головну валюту, за яку треба отримати якнайбільше. Страх знецінення цієї валюти після завершення бойових дій підштовхує Росію до максимізації вимог навіть більше, ніж Україна.

Російські переговорники намагаються набити мішок із товаром на повну — від нових територій та зміни українських законів до відступу НАТО до військових кордонів 1990-х та скасування всіх санкцій. Відправник мішка (Москва, Кремль) все ще не може визначитися, чи потрібна йому взагалі трансакція чи ще трохи — і він, подібно до своєї довіреної особи, залишиться і з квартирою, і з грошима. Путін побоюється, що крах України може бути вже за рогом, а він, не дочекавшись зовсім небагато, підпише угоду та врятує ворога від неминучої загибелі, узаконивши його існування на віки вічні.

У результаті п'ятого року війни нитки переговорів не сплетені у головне, заради чого їх взагалі ведуть. Військова нитка поки що виглядає міцнішою, але за неї можна потягнути лише після того, як її прив'яжуть до територіальної. Угода про території у свою чергу залежить від успіху рамкових економічних та політичних блоків, а там переговори поки що йдуть у різних кімнатах.

Росія не збирається обмінювати Україну на поступки - вона хоче отримати поступки разом з Україною. Це логіка не вилучення кореня, а додавання, не обміну, а збільшення, не замість, а разом.

Путін тягне в очікуванні прориву на фронті або великої угоди, коли Трамп віддасть йому в обмін на поступки щодо України щось більше, ніж Україна. А якщо не віддасть, конфлікт можна вивести за межі українців. Путіну, який не отримав свого після довгої кровопролитної війни, може виявитися простіше сховати провал у розширенні конфлікту, у його ескалації. Ризик посилюється тим, що його американський партнер із глобальних амбіцій, не досягнувши заявленої величі, може піти тим самим шляхом. 

CARNEGIE POLITUKA [6]