Антон Пугач: Що не так з книгою "Життя Степана Бандери"?

Опубликовано: 23.04.2025. 18:05

На початку січня 2025 року українські ЗМI повідомили про обурення, яке викликав у деяких громадських діячів факт продажу книги “Життя Степана Бандери” в українських книгарнях. Це не перший випадок, коли це видання викликає таку різку реакцію. Третій рік поспіль різні громадяни, державні установи та представницькі органи різного рівня звертаються до СБУ з вимогою про заборону розповсюдженя цієї книги на території України. Нижченаведений лист є роз’ясненням декотрих аспектів, пов’язаних зі змістом, виданням та розповсюдженням цієї книги.(Це роз"яснення СБУ та іншим установам України, які вимагали заборони розповсюдження книги Г.Россолінські-Лібе "Життя Степана Бандери" від власника видавництва “Антропос-Логос-Фільм”  Антона  [1]Пугача [1].                                                               

У липні 2018 року видавництво “Антропос-логос-фільм” підписало угоду з ibidem-Verlag (Німеччина) на право видання книги Stepan Bandera. The life and afterlife of a Ukrainian nationalist. Fascism, genocide, and cult by Grzegorz Rossolinski-Liebe двома мовами - українською та російською.

Англійською мовою книга вийшла друком у 2014 році та розповсюджується у США, серед іншого, через сайт видавництва Columbia University Press, яке підпорядковано одному з найпрестижніших університетів світу.

https://cup.columbia.edu/book/stepan-bandera-the-life-and-afterlife-of-a-ukrainian-nationalist/9783838206844 [2]

В роботі над книгою автору сприяли відомі у світі історики (в тому числі фахівці з чутливих аспектів Холокосту, авторитет яких підтверджено багатьма міжнародними інституціями): Ентоні Полонський, Дельфін Бештель, Марко Царинник, Марк фон Гаґен, Арнд Бауеркемпер, Крістіан Ґанцер, Франк Ґольчевський, Антон Шеховцов, Ґертруда Пікхан, Ґжеґож Мотика, Омер Бартов, Саймон Гадлер, Сюзанна Гайм, Пер Андерс Рудлінг, Джон-Пол Химка, Хайнц Дитер Киттштайнер, Таня Пентер, Томаш Стриєк, Анджей Жеба, Рей Брендон, Франческа Брудер та ін. Фінансову допомогу для написання монографії автору надали: Фонд Ґерди Генкель (Німеччина), університет Альберти (Канада) та Німецький історичний інститут у Варшаві. Підтримку автору висловив й добре відомий в Україні німецький політолог Андреас Умланд (фахівець з питань російського ультранаціоналізму та європейського неофашизму; депортації Умланда з України домогався у грудні 2013 року депутат Олег Царьов): “...Россолінський-Лібе не є політичним активістом, він молодий, відомий у світі дослідник у своїй галузі”. Автору видання допомогали в його роботі й відомі українські історики: Леонід Зашкільняк, Ярослав Грицак та Остап Середа - це вказано в передмові до видання. Усі ці перелічені факти мали суттєвий вплив на рішення видавати цю книгу в Україні, не зважаючи на те, що її назва виглядала досить різкою.  

Робота над підготовкою до видання тривала 3,5 роки. На різних етапах до цього процесу були залучені десятки фахівців: історики, архівісти, працівникі музеїв та бібліотек, мовознавці, перекладачі та редактори, філософи та політологи тощо. Нижче наведено перелік певних фактів та міркувань, які дають можливість побачити зміст та обставини, пов’язані з виданням книги, у більш широкому контексті:

1. В англомовній та польській версії книги автор припустився деяких помилок, які усі було виправлено під час копіткої роботи нашого видавництва над російською та українською версією книги. Жодне з таких місць не було відзначено опонентами після виходу книги - усі нападки мали емоційний та нерозбірливий характер.

2. Після виходу англомовної версії книги світ побачили лише дві змістовні та академічні рецензії українських істориків.

Олександр Зайцев, автор монографії «Український інтеґральний націоналізм (1920-1930-ті роки)» іноді схвально, а іноді критично поставився до методології автора, але зазначив, що “на відміну від колишніх публіцистичних нападок на Бандеру й «бандерівщину», книжка Россолінського-Лібе побудована на такому солідному теоретичному та джерельному підґрунті, що апологети Провідника ОУН уже не зможуть просто відмахнутися від неї, як від «антиукраїнської пропаганди»”.

https://shron1.chtyvo.org.ua/Zaitsev_Oleksandr/Spor_o_Bandere_razmyshlenyia_nad_knyhoi_Hzhehozha_Rossolynskoho-Libe_ros.pdf? [3]

Юрій Радченко, директор Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Европи, автор монографії “Нацистський геноцид українських євреїв на території Прифронтової зони (1941-1943)“, висловився наприкінці своєї детальної рецензії так: “Монографія, як видно з моєї критики, не є ідеальною, але повторюся – це перша наукова біографія провідника ОУН Степана Бандери. До такого методологічного рівня досліджень українська історична наука, на жаль, ще не доросла”.

https://uamoderna.com/md/radchenko-bandera-biography-review/#_edn62 [4]

3. В обидвох рецензіях є слушні думки та зауваження, які стосуються як методики, так і джерельної бази, але обидва історики припустилися помилок, на які я звернув увагу у своїй статті, надрукованій після виходу книги в інтернет-виданні ФОКУС:

https://focus.ua/uk/opinions/505765-ten-providnika-stepan-bandera-i-oun-geroi-ili-prestupniki [5]

Цікавим є те, що навіть знаний фахівець (Зайцев) дорікає автору, спираючись на сфальшоване упорядниками відповідного видання джерело, а другий автор (Радченко), який детально розглянув усі висновкі Россолінського, впритул не побачив його суттєвої позитивної пропозиції, яка актуальна й донині: “Значно вагомішим доказом відповідальності Бандери можна вважати його участь в складанні документа «Боротьба й діяльність». Цей текст, безумовно, передбачав застосування етнічного й політичного масового насильства як засобу для здійснення революції і, як згадувалося вище, містив низку загальних і конкретних настанов для українського підпілля, яких воно дотримувалося на практиці. Якби український суд, зацікавлений у перетворенні українського суспільства на демократичне, розглянув цей документ та керувався би у своїх рішеннях поняттями перехідного правосуддя, він міг би засудити Бандеру та кількох інших лідерів ОУН(б), причетних до підготовки та проведення «Української національної революції», домагаючись у такий спосіб офіційного визнання жертв цих дій. Такий хід подій, зі свого боку, сприяв би розвитку громадянської довіри та демократії в Україні” (с.210 - тут і далі, коли не названа інша книжка, вказано номер сторінки україномовного видання книги Россолінського).

4. Тим не менш Зайцев, Радченко та ще декілька фахівців є професіоналами високого рівня, які продемонстрували високу компетентність, сміливість та відкритість у питанні обговорення цієї болючої теми. Ще під час роботи над книгою ми переконалися в тому, що у більшості випадків, коли з чутливих питань діяльності ОУН наводяться беззаперечні свідчення, багато істориків роблять вигляд, що таких джерел немає, або піддають їх безпідставному сумніву - навіть у тих випадках, коли це свідчення членів ОУН, а не їх жертв та суперників.

Вважаю за необхідне навести типовий приклад такого ставлення. Так, в українських джерелах висвітлення історії розстрілу польських професорів у липні 1941 року подається переважно з запереченням будь-якої причетності до цього злочину діячів ОУН. Наприклад:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Убивство_львівських_професорів [6]

https://www.radiosvoboda.org/a/24253104.html [7]

Відомий історик (В.Расевич), який зовсім не є прихильником ОУН (скоріше, навпаки), стверджує, що жоден архівний документ не підтверджує причетність оунівців до розстрілу польських професорів. Так, звісно, таких документів немає, й у самому розстрілі оунівці участі, скоріше за все, не брали. Але є спомини, які переконливо свідчать про те, що оунівцям дали завдання “знайти адреси найзначніших польських професорів і прийти з цією інформацією увечері“, с.83:

 https://chtyvo.org.ua/authors/Volchuk_Roman/Spomyny_z_peredvoiennoho_Lvova_ta_voiennoho_Vidni [8]

Це свідчення оунівця, яке наводить у своїй книжці “Відвага і страх” Оля Гнатюк (польська дослідниця українського походження), але, попри те, що Роман Волчук зізнається у своїх споминах, що він таки “мимоволі спричинився до злочину”, авторка, зваживши на те, що Волчук помилився в декотрих географічних деталях, вважає його свідчення “не зовсім переконливими”.

Але не зовсім переконливим якраз є метод доведення доказів згадуваної авторки, бо у споминах Волчука йдеться про те, що один з очільників ОУН Микола Лебідь дав оунівцям завдання знайти адреси, а Оля Гнатюк пише про ймовірне доручення скласти список відомих їм професорів. Така підміна, вочевидь, трапляється тому, що авторка знайома з роботою Зігмунта Альберта “Вбивство львівських професорів - липень 1941 року. Дослідження, розповіді та документи, зібрані та упорядковані Зиґмунтом Альбертом” (Вроцлав, 1989).

https://www.lwow.com.pl/Rocznica.htm [9]

В іншому місці своєї книги Оля Гнатюк посилається на його роботу, але оминає увагою такі рядки:

 “Багато поляків ставили собі запитання, звідки у німців з'явився список засуджених до страти професорів. [...] Можна, однак, вірити Вальтеру Кутшману, який сказав доц. Лянцкоронській, що список гестапівцям дали українці. На щастя, у списку було тільки 25 професорів. Адже тільки в одному університеті було 158 доцентів і професорів [...].

Виходячи з того, що гестапо тієї липневої ночі розшукувало тих, хто помер уже після початку війни [...] можна припустити, що список склали ще в Кракові. У зв'язку з тим, що Львів виявився відділений кордоном, у Кракові не могли знати, хто після цього помер. Найправдоподібнішою видається версія, згідно з якою краківське гестапо перед початком німецько-радянської війни зажадало від українців, студентів або випускників вищих шкіл Львова вказівки прізвищ та адрес відомих їм професорів. Тому список був, на щастя, так відносно короткий”.

Свідчення Лянцкоронської та міркування З.Альберта чомусь не виглядають для авторки переконливо, а приципове питання - участь оунівців у розшуку (можливо, й у ідентифікації) польських професорів - випадає з її уваги.

Український читач вже може зробити самостійний висновок, наскільки переконливі свідчення, зокрема, Лянцкоронської, с.86:  

https://www.books-xxi.com.ua/products/voenni-spogadi [10]

5. Важливі аспекти, пов’язані з діяльністю ОУН, були новиною навіть для тих профільних фахівців, які були залучені нами до підготовки видання. В окремих випадках лише прискіплива робота з перевірки усіх посилань та опрацювання додаткових джерел переконала нас у справедливих висновках автора. Під час роботи над виданням було виявлено, що декотрі факти (або припущення), пов’язані з діяльністю ОУН, не увійшли в загальний науковий обіг України та навіть у монографію Россолінського. Іноді ці питання не носять другорядний характер та, ймовірно, ще чекають на свого дослідника (на даний момент по багатьох з них ми не знайшли ані спеціальних досліджень, ані навіть згадувань у відповідних статтях та монографіях - принаймні тих, які ми опрацювали).

Один з таких фактів (але не єдиний) стосується фінансування УВО (організації, яка з часом і перетворилася на ОУН). Так, у книжці Малькольма МакФерсона “Остання жертва” (Malcolm MacFerson, The Last Victim, Weidenfeld and Nicolson, London, 1984),

У цій монографії, яку видано під егідою Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”, на основі широкого кола архівних джерел реконструйовано акти насильства в 78 населених пунктах України, які сталися в перші тижні нацистської окупації. Видання налічує понад 2 700 посилань. В передмові зазначено:

“Смертовбиства у містах і селах Східної Галичини відбувалося зазвичай лише там, де головними учасниками насильства поряд із німецькими поліцейськими та військовими підрозділами були місцеві загони, створені підпільними структурами ОУН. У невеликих населених пунктах “страти” і публічні покарання оунівці проводили самостійно”.

Варто нагадати, що вихід друком книги Яна Томаша Гросса “Сусіди”, де йдеться про аналогічні злочини, скоєні поляками на території Польщі, спричинив бурхливий суспільний резонанс та, з часом, неабиякі політичні наслідки. Цитую анотацію книги (з сайту Кембриджського університету):

“Небагато можна знайти інших випадків, коли одна-єдина книга про історію, написана вченим, не лише викликала масову і бурхливу загальнонаціональну дискусію за участю засобів масової інформації, політичних лідерів і єпископів, але й запустила процеси, які сильно вплинули на самосприйняття нації, відкривши шлях до нових революційних історичних досліджень і, водночас, до політичної реакції, яка мала відчутний вплив на напрямок руху всієї країни. Все це було досягнуто завдяки невеликому за обсягом історичному есею (близько 100 сторінок [...]) Яна Томаша Ґросса. Його темою стало масове вбивство майже всіх євреїв [...], що мешкали в маленькому містечку Єдвабне в окупованій Німеччиною Польщі, вчинене їхніми польськими сусідами в липні 1941 року”.

 https://www.cambridge.org/core/journals/contemporary-european-history/article/abs/neighbors-the-jedwabne-massacre-of-jews-and-the-controversy-that-changed-poland/6062F8E2EBA9E9E916E722F1FF8D1C6C [11]

Дебора Ліпштадт пише в рецензії американського журналу Publishers Weekly про цю книгу так: «Рідко яка невелика книжка змушує країну зіткнутися з найбруднішими аспектами своєї історії. [...]Книга була зустрінута в Польщі з жахливим резонансом. Урядова комісія встановила, що Гросс не тільки правильно описав історію, але й що в багатьох інших містах вчинили точно так само».

https://culture.pl/en/artist/jan-tomasz-gross [12]

«Інститут національної пам'яті Польщі відкрив провадження щодо масових вбивств у Єдвабному і через два роки підтвердив основні висновки Гросса: поляки були головними гнобителями, які діяли за заохоченням і дозволом німців. Подальші дослідження, проведені істориками Інституту національної пам'яті, показали, що окрім масових вбивств у Єдвабному та Радзивілові влітку 1941 року, погроми та масові вбивства євреїв відбулися у понад двадцяти населених пунктах Ломжинського та Підляського воєводств. У всіх цих акціях брали участь місцеві польські громадяни. До 60-ї річниці масових вбивств польська влада організувала урочистості. На місці розстрілу було відкрито пам'ятник, а президент Александр Кваснєвський - від імені тих, чиї серця зачепила ця трагедія, - вибачився перед міжнародною спільнотою за масове вбивство. Питання, порушені Ґроссом у книжці «Сусіди», стали предметом загальних дебатів і суперечок, які тривають протягом багатьох років».

Ані поява книги Кая Струве, ані поява книги Россолінського подібного резонансу в Україні не створили, хоча кожна з них як по кількості цитованих джерел, так і за обсягом перевищують книгу Яна Томаша Гросса в п’ять разів та доводять участь оунівців у злочинах, які не мають терміну давнини.

7. Польща не єдина країна, де темні сторінки історичного минулого привернули увагу громадськості у нові часи та спричинили переоцінку цінностей. Цитую книгу Россолінського:

“Реабілітація румунського авторитарного лідера Антонеску відбувалася на тлі актуалізації того, що його засудив Перший Румунський народний трибунал, а згодом стратив (і ця обставина, як і у випадку із загибеллю Бандери, надала Антонеску ореолу мученика). [...] Націонал-комуністичні румунські письменники та історики називали Антонеску патріотом і жертвою ще в сімдесятих роках, але фактична його реабілітація відбулася тільки після 1990 р. У посткомуністичних дискурсах румунський лідер перетворився на «антибільшовицького борця», «великого патріота», «мученика» та «багатогранну особистість». Про його причетність до Голокосту вважали за краще забути, натомість про євреїв почали згадувати тільки як про поплічників більшовиків. На його честь назвали низку вулиць та встановили кілька погрудь, реабілітувавши також і посадовців його уряду [...]. Тільки на початку двотисячних років уряд Румунії видав розпорядження демонтувати пам’ятники Антонеску й перейменувати вулиці, названі на його честь. Крім того, щоб не ставити під загрозу інтеграцію Румунії до ЄС та НАТО, у країні ухвалили закон, який забороняє всі види праворадикальної пропаганди”.

8. В Україні не заборонені всі види праворадикальної пропаганди. Культ Бандери настільки тісно зрісся з державною ідеологією, що будь-яке критичне до нього ставлення сприймається як ворожа дія, яка потребує негайного покарання. У певному сенсі це можна зрозуміти, якщо враховувати контекст війни: російська пропаганда дійсно інструменталізує тему ОУН та Бандери у своїх інтересах. Створилася ситуація, коли будь-хто, хто висловив критичне ставлення до оунівського руху, майже завжди таврується його прихильниками як розповсюджувач “російського наративу”. Однак є випадки, коли навіть держава повинна була реагувати на таку критику дещо в іншому ключі. Так, зовсім недавно стався випадок, коли наші польські партнери, добре розуміючи усю нюанси про “путінські наративи”, усе ж таки “різко відреагували на пост із цитатою Степана Бандери, назвавши його "злочинцем, відповідальним за геноцид" і наголосили, що для них неприйнятним є вшанування його дня народження у профілі Верховної Ради”. Внаслідок чого у січні 2023 року “Верховна Рада видалила пост до 114-ї річниці від дня народження українського революціонера Степана Бандери зі своїх офіційних каналів у соцмережах після розмови прем'єр-міністрів України та Польщі”.

https://archive.org/details/lastvictimoneman0000macp [13]

яка присвячена темним сторінкам біографії голандського підприємця й нацистського поплічника Пітера Ментена, стверджується (с.76), що “на початку 1933 року, коли Гітлер прийшов до влади в Німеччині, Ментен - через рахунок Shell у банку Мендельсона - фінансував підпільну революційну газету “Сурма”.

[ https://uk.wikipedia.org/wiki/Сурма_(місячник_УВО) [14] ]

Рештою грошей він оплачував саботаж, вбивства і тероризм ОУН у польській частині України”. Як пояснює автор книги, Пітер Ментен діяв в інтересах сэра Генрі Детердінга, керуючого партнера компанії Royal Dutch Shell [Детердінг таємно підтримував нацистські штурмові загони СА в обмін на преференції для бізнес-інтересів Shell у Німеччині. Це викриття було зроблено під час судового процесу над нацистськими військовими злочинцями в Нюрнберзі https://www.shellnazihistory.com/?p=350 [15] ], про мотиви якого МакФерсон в іншому місці згадуваної книги пише (с.66):

“...ненависні більшовики наказали Червоній армії захопити його нафтові родовища в Україні. Якщо він не діятиме, вони заполонять світові ринки його українською нафтою, дестабілізують ціни і розвалять картель західних нафтовиків, серед яких він був головним. Якби це сталося, Shell була б принижена, якщо не зруйнована. Він зустрів владу силою, але більшовики категорично проігнорували зростаючі військові та дипломатичні погрози голландського МЗС. (Сила і багатство Shell були настільки великими, що голландські політики вважали, що те, що добре для Голландії, добре і для Shell.) Коли ці дипломатичні заходи провалилися, сер Генрі найняв амстердамського банкіра Фріца Манн-Гаймера з компанії «Мендельсон і Ко» для фінансування контрреволюції з метою повалення більшовиків в Україні та повернення йому нафтових родовищ. Невдовзі Пітер Ментен вирушив до Львова з 1,5 мільйонами гульденів кредиту від «Мендельсон і Ко»”.

Жодної згадки щодо подібного фінансування органу УВО “Сурма” не знаходимо ані в Енциклопедії Сучасної України ( https://esu.com.ua/article-884613 [16] ), ані в інших відповідних джерелах чи виданнях: Н.Мизак. “Сурма” кликала до бою. Часопис УВО “Сурма” в боротьбі за волю України (1927-1934), Чернівецький національний університет, 2014. Те саме стосується й інших питань, пов’язаних з сумнівними джерелами фінансування УВО та ОУН: таємниця, вкрита мороком.

Звісно, МакФерсон не історик, але він був відомим свого часу кореспондентом Тime та Nesweeek, ніяк не якимось “жовтим” репортером. 

https://en.wikipedia.org/wiki/Malcolm_MacPherson_(writer) [17]

Його книгу написано у жанрі non-fiction; на останніх сторінках наведено перелік літератури та джерел, якими користувався автор. Як і у випадках інших чутливих питань, історикам чи не вдалося, чи не було бажання спростовувати ці твердження. Але, вирогідне за все, ці факти (чи підстави, на тлі яких МакФерсон зробив такі висновки) навіть їм невідомі.

Одже, під час роботи над виданням ми з власного досвіду переконалися, що висвітленню діяльності ОУН в українському дискурсі притаманні такі властивості:

A. Недостатньо уважна робота з джерелами, внаслідок чого висновки іноді робляться на тлі сфальшованих або неповних джерел.

Б. Маніпулятивне поводження з джерелами, внаслідок чого на задній план відсуваються суттєві аспекти, пов'язані з причетністю оунівців до злочинів.

В. Ігнорування джерел, які є доказовою базою причетності до злочинів.

Г. Недостатня поінформованість щодо принципових питань, які стосуються історії діяльності ОУН.

В таких умовах наша робота тривала досить довгий час, але по її завершенні ми, кінець кінцем, видали книгу. Ретельну роботу з її підготовки позначили навіть опоненти.

Від початку продажу книги восени 2022 року й донині обурення викликає лише сам факт видання цієї книги, підзаголовок якої містить слова “тероризм”, “фашизм” та “геноцид”. Найбільше відторгнення викликає слово “фашизм”, адже в Україні сформувався домінуючий наратив, в межах якого діяльність ОУН розглядається як діяльність національно-визвольного руху, а слово “фашизм” по відношенню до оунівців та Бандери наші громадяни звикли чути переважно с вуст російських пропагандистів. У зв’язку з цим варто зауважити: 

1. Россолінський-Лібе не є якимось поодиноким винахідником трактовки руху ОУН як фашистського. Західні історики, в тому числі історики українського походження, також дотримуються такої самої точки зору. Автор книги цитує відверті вислови західних фахівців з цього приводу:

“У своїй статті «Фашистський герой у демократичному Києві»

https://www.nybooks.com/daily/2010/02/24/a-fascist-hero-in-democratic-kiev/ [18]

Т. Снайдер писав, що Бандера й ОУН прагнули «перетворити Україну на фашистську однопартійну диктатуру без національних меншин». В інтерв’ю, що вийшло в березні 2010 р., Снайдер підкреслював, що Бандера жив у фашистську епоху й перебував під сильним впливом фашистських ідей, фактично «у двадцяті і тридцяті роки Бандера сповідував фашистську ідеологію. Однак це були часи, коли багато європейців були фашистами: серед них, французькі письменники, румунські філософи та італійський уряд [...]

У тих самих, що й Снайдер, визначеннях свою позицію щодо історії ОУН виклав Химка, який детальніше зупинився на питаннях ідеології ОУН і воєнних злочинах членів цього руху, учинених в ім’я ідеології: «ОУН була насправді типовою фашистською організацією, про що свідчать багато її особливостей: її принцип фюрерства (Führerprinzip), її прагнення заборонити всі інші політичні партії та рухи, її гасла у фашистському стилі (“Слава Україні! – Героям слава!”), її червоно-чорний прапор, її салют зі здійманням руки, її ксенофобія й антисемітизм, її культ насильства та захоплення Гітлером, Муссоліні та іншими лідерами фашистської Європи. Що тут не фашистське?» (c.455).

В згадуваній рецензії Зайцева вказано, що “і Россолинський-Лібе, і Радченко поділяють інтерпретацію ОУН як фашистського руху і, відповідно, Бандери - як фашистського лідера. Справді, ОУН наприкінці 1930-х - на початку 1940-х рр. мала чимало спільних рис із фашистськими рухами, тому концепція «українського фашизму» має право на існування як одна з можливих пояснювальних схем, тим паче, що вона цілком задовільно пояснює деякі факти”.

https://shron1.chtyvo.org.ua/Zaitsev_Oleksandr/Spor_o_Bandere_razmyshlenyia_nad_knyhoi_Hzhehozha_Rossolynskoho-Libe_ros.pdf? [3]

2. Яким би домінуючим на теперішній час не було ставлення до ОУН як до “національно-визвольного руху”, ключова теза західних фахівців про те, що рух Бандери усе ж таки був тоталітарним, збігається з висновком Урядової комісії України:

«...ОУН ідеологічно, принаймні на початках свого існування, належала до праворадикальних рухів, орієнтованих на творення держав з тоталітарним політичним ладом» (див. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Київ: Наукова думка, 2005, с. 453-454).

3. Із засудженням героїзації Бандери виступив свого часу Європарламент (параграф №20 резолюції від 25 лютого 2010 р.):

«Глибоко шкодуємо щодо рішення Президента України Віктора Ющенка... посмертно надати Степанові Бандері, лідеру Організації українських націоналістів (ОУН), що співпрацювала з нацистською Німеччиною, звання Національного героя України; у зв’язку із цим висловлюємо сподівання, що нове українське керівництво перегляне такі рішення та зберігатиме відданість європейським цінностям».

“European Parliament resolution of 25 February 2010 on the situation in Ukraine,” URL: http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?type=TA&reference=P7-TA-2010-0035&language=EN&ring=B7-2010-0120 [19]

4. Так само, як читачів, яким тільки зараз потрапила в руки ця книга, зміст книги здивував свого часу майже усіх, хто над нею працював (десятки людей відмовилися від співпраці, а інша частина - понад двадцять фахівців - не схотіли, щоб їх прізвища згадувалися у переліку осіб, яки сприяли виданню книги). З початком реалізації книги естафету “відмови” перейняли на себе книжкові магазини. Багато з них відмовилися від продажу, але понад сто книгарень усе ж таки продавали й продають це видання. Щоб уникнути конфліктів, було вирішено вкласти в книгу спеціальний аркуш з РОЗ’ЯСНЮВАЛЬНОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ ЩОДО КНИГИ “ЖИТТЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ, у якій було викладено зокрема й дещо з того, на чому я наголошую в даному листі.

Після виходу книги понад п’ятсот її примірників видавництво презентувало представникам комунікативної еліти країни: державним діячам, народним депутатам, військовим, відомим письменникам, журналістам, кінорежисерам, провідним науковцям тощо. Серед публічно відомих українських істориків схвально відгукнутися про книгу по її виходу з друку української та російською мовами наважився лише Данило Яневський, доктор історичних наук, автор власної книги про Степана Бандеру. Зокрема, він назвав її як таку, “яка закриває цю тему” (з 1:13:15):

 https://www.youtube.com/live/tV-eFpMSpOo?si=8BkuRL4knf43blNU [20]

5. Виходом книги Россолінського в Україні цікавилися (та залишили позитивні відгуки) провідні західні вчені та діячі, серед яких врятований українцями (у роки ІІ-ї світової війни) лауреат Нобелівської премії Роалд Гоффманн, та популярні медіа, зокрема New Yorker та ін.:

“Того дня, коли я приїхала до Києва, хтось вручив мені товсту книгу. Це було перше академічне дослідження про Степана Бандеру, опубліковане в Україні. Бандера - український герой: він боровся проти радянського режиму, після розпаду СРСР йому звели десятки пам'ятників. Після Другої світової війни він опинився в Німеччині та з еміграції керував партизанським рухом. 1959 р. він помер після отруєння агентом КДБ. Бандера також був переконаним фашистом, ідеологом, який хотів побудувати тоталітарний режим. Ці факти детально описані в книзі, яка розійшлася накладом близько 1 200 примірників. (Багато книгарень відмовилися її продавати.) Росія з радістю використовує український культ Бандери як доказ того, що Україна є нацистською державою. У відповідь українці здебільшого відбілюють спадщину Бандери. Людям дуже важко змиритися з думкою про те, що хтось міг бути просто ворогом твого ворога, а не доброзичливою силою. Жертвою і водночас злочинцем. Або навпаки.”

https://www.newyorker.com/news/the-weekend-essay/in-the-shadow-of-the-holocaust [21]

6. Одним з найбільш цитованих авторів у монографії Россолінського є історик Кай Струве (Німеччина). Восени 2022 року у видавнцитві “Дух і літера” вийшла друком його книга “Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв. Літо 1941 року в Західній Україні”.  

https://krytyka.com/ua/reviews/nimetska-vlada-ukrainskyi-natsionalizm-nasylstvo-proty-ievreiv-lito-1941-roku-v-zaxidnii-ukraini [22]