Андреа Бращайко , Франческо Бруса та Шимон Мартіс:Чому історія досі розділяє Варшаву та Київ? З Навроцьким ситуація загострюється

Опубликовано: 26.08.2025. 19:26

Ця стаття була підготовлена ​​в рамках PULSE [1] , європейської ініціативи, що підтримує транскордонну спільну журналістику.

«Це певним чином парадоксальний розвиток подій. Протистояння з Росією створило діалог між Польщею та Україною, але водночас породило національні рухи, які, своєю чергою, проклали шлях для націоналістичного тлумачення історії". Гвідо Крайнц

«В'ятрович не грав би жодної ролі, якби його діяльністю не скористалися популісти: від Ляшка та Кличка до Тимошенко та Порошенка, а також залишки Руху та його похідних (як-от Українська народна партія)». Георгій Касьянов 

«Єдиний шлях уперед — це дослідити все, що сталося, у всій його складності, не зважаючи на героїв і лиходіїв. Це важка академічна робота, і вона не призведе до легко підсумованого та втішного наративу для жодного з причетних до подій". Джон-Пол Хімка

Нещодавній візит [2] новообраного президента Польщі Кароля Навроцького до села Домостава, що в Підкарпатському воєводстві, за кілька годин до виборчої тиші. Рішення [3] Сейму встановити 11 липня нове національне свято — День пам'яті поляків, жертв геноциду, скоєного Організацією українських націоналістів – Українською повстанською армією (ОУН-УПА) на східних прикордонних землях Другої Республіки. Суперечка навколо фільму, який ШІ хибно приписує [4] Марії Андрухів, українській активістці, що проживає в Польщі, і який заперечує масові вбивства поляків на Волині 1943 року. Усі ці події мають спільну нитку: видиме відродження та загострення дебатів щодо болісної спадщини польсько-українських історичних відносин.

Президентська кампанія Польщі була сповнена дискусій щодо відносин з Україною.

Принаймні кілька кандидатів — Мацей Мацяк, Артур Бартошевич та Гжегож Браун (який отримав 6,34% голосів) — відкрито критикували Україну та українців за їхнє нібито «паразитизм» на польській соціальній системі, знищення польського сільського господарства, втягування Польщі у збройний конфлікт, а також за історичні питання, зокрема масові вбивства українцями польського населення на Волині та в районах, які в польській історіографії називають Східною Малопольщею, під час Другої світової війни.

Інші, такі як Славомір Менцен, кандидат від Конфедерації, спробували більш стриману критику, зосереджуючись переважно на історії. Зрештою, головний кандидат правих, Кароль Навроцький, говорив більше як Менцен, ніж Качинський (лідер формування, яке його підтримувало), не лише підписуючи декларації проти вступу України до Європейського Союзу та НАТО, але й не раз вступаючи у відкриту полеміку з українськими політиками на тему Волині (варто нагадати, що він є президентом Інституту національної пам'яті, головного державного «розсадника» націоналізму в офіційних державних інституціях).

Що поставлено на карту

Відновлення питання волинської різанини можна розуміти як поєднання невирішених історичних суперечок, законного прагнення історичної справедливості громадами, які зазнали епізодів насильства, та використання минулого як зброї націоналістичними силами — все це «розхитується» у складному контексті вторгнення Росії в Україну.

Між 1943 і 1945 роками українські націоналістичні сили, головним чином УПА, вбили десятки тисяч етнічних поляків (близько 50–60 000, згідно з Джаредом Макбрайдом, опублікованим у його статті 2016 року « Перетворення селян на злочинців: ОУН-УПА та етнічні чистки Волині, 1943–1944 »), багатьох з яких – жінок та дітей. Хоча Польща визначає ці події як геноцид, Україна продовжує відкидати цей термін – розбіжність, яка продовжує ускладнювати дипломатичні та символічні жести між двома сусідами.

Деякі українські історики, зі свого боку, вказують на довгу історію польської політики полонізації в міжвоєнний період, яка мала на меті асимілювати або маргіналізувати русинів та українців на східних територіях Другої Польської Республіки, розпалюючи ненависть між двома громадами. Американський історик Тімоті Снайдер (1999) писав, що «безперечно, що, окрім прямих втрат від Голокосту та Другої світової війни, приблизно від 50 000 до 100 000 поляків та українців було вбито, а близько 1,5 мільйона були змушені покинути свої домівки між 1943 і 1947 роками».

Канадський історик Джон-Пол Хімка пояснює, що «польське «умиротворення» 1930 року було низькою точкою, але ставлення польського уряду до українців (та інших меншин) ще більше загострилося до кінця десятиліття під правлінням так званих «полковників»... "Польські репресії підживлювали український націоналізм, а українські націоналісти почали фантазувати про вбивство великої кількості поляків на етнічно українських територіях з ідеєю асиміляції решти тих, хто вижив, в українську ідентичність», – сказав він.

На його думку, ще одним важливим фактором була «політика, яку підтримували сусіди Польщі, нацистська Німеччина та сталінський Радянський Союз: як заохочували, так і використовували насильство. У цьому контексті моральний світ у Польщі різко змінився. Хоча події міжвоєнного періоду не визначили вид насильства, яке охоплювало Волинь та Галичину, все ж вони встановили деякі параметри».

Інші українські історики також висвітлюють випадки відплати — хоча й менш масштабного — етнічного насильства проти українських цивільних осіб протягом того ж періоду та після війни, зокрема операцію «Вісла» (Akcja «Wisła»). Ця операція, проведена польською комуністичною владою в 1947 році, насильно депортувала понад 140 000 українців та лемків з південно-східної Польщі до так званих « Зем'я Одзискане » (Відвойовані території) на заході та півночі країни. Метою було ліквідувати залишки бази підтримки УПА та придушити українську ідентичність, але її спадщина в Україні пам'ятається як акт етнічних репресій та травми. Це асиметричне, але взаємне насильство продовжує формувати історичні наративи з обох сторін і підкреслює, чому примирення залишається невловимим.

Вимоги справедливості та крах спогадів

Нещодавнє обрання Навроцького президентом знову привертає увагу до пам'яті та спадщини волинської різанини під час Другої світової війни.

Консервативний історик і колишній голова Інституту національної пам'яті (IPN) Польщі, Навроцький зробив історичну «справедливість» центральною темою своєї кампанії.

У своїх перших публічних заявах як новообраний президент він привітав продовження партнерства з Україною, але наголосив, [5] що воно має включати вирішення «назрілих історичних питань», що є чітким посиланням на давню суперечку щодо вбивств етнічних поляків у Західній Україні під час війни, які польський Сейм офіційно оголосив [6] геноцидом у 2016 році.

Політичний контекст залишається напруженим. Хоча Польща була одним із найвідданіших союзників України з початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, невирішена історична пам'ять — особливо щодо Волині та ролі українських націоналістів, перш за все Степана Бандери — неодноразово загрожувала підірвати цю солідарність.

Український історик Георгій Касьянов у своїй книзі « Крах пам’яті: політика історії в Україні та навколо неї, 1980-ті–2010-ті роки » (видавництво Центральноєвропейського університету, 2022) пише:

«Історія про минуле в українсько-польських відносинах є дуже повчальною в багатьох аспектах, особливо щодо конфліктного потенціалу історичної політики. Незалежно від політичної орієнтації окремих осіб та партій біля керма, правлячі еліти обох країн вважають дружні та партнерські відносини зі своїм сусідом головним пріоритетом. Польщі та Україні вдалося знайти взаємоприйнятні рішення майже в кожній сфері, включаючи економічні, політичні та культурні відносини. Є лише один виняток – сфера історичної пам’яті».

Український історик Ярослав Грицак погоджується, що «Волинська різанина та УПА — єдині камені спотикання на шляху польсько-українського примирення. Тут ми маємо справу з національними міфами, які є дуже асиметричними. Протягом останнього десятиліття або близько того Волинська різанина стала центральним міфом у польській історичній пам’яті — подібно до Голокосту в єврейській пам’яті чи Голодомору в українському випадку. Натомість, в українській історичній пам’яті Волинська різанина займає досить маргінальне місце, і багато українців мають лише туманне уявлення про те, що насправді сталося там і тоді», — пояснив він нам.

«Я впевнений, що донедавна [президент України Володимир] Зеленський дуже мало знав, якщо взагалі знав, про Волинську різанину. Більше того, українці не розуміють, чому польські еліти, які нібито є союзниками, продовжують порушувати це питання, поки Україна воює з Росією. Вони підозрюють, що це може бути результатом втручання Росії, спрямованого на розрив польсько-українського союзу».

Грицак згадує, що особисто організовував або брав участь у кількох заходах, спрямованих на примирення поляків та українців. Хоча деякі з цих ініціатив завершилися успішно, ті, що були зосереджені саме на Волині, за його словами, були «вражаючими провалами». Його гіркий досвід змушує його вважати, що шанси на досягнення примирення з цього питання дуже малі, і що це вимагатиме значно більше часу та зусиль.

Польський історик Адам Лещинський, чия власна родина безпосередньо постраждала від подій на Волині — його дідусь у дитинстві мусив ховатися в лісі після того, як уся його родина загинула під час різанини в селі, а пізніше був захоплений радянськими партизанами, — пропонує суворий особистий погляд на це питання.

«Ми знаємо факти, і ми можемо обговорювати термінологію. Це був досить чіткий воєнний злочин, значною мірою випадок етнічної чистки. Дискусія зараз обертається навколо того, чи можна кваліфікувати це як геноцид. Чи відповідає це суворому юридичному визначенню? Дехто стверджує, що так, інші — ні... Це складні дебати, і я не думаю, що навіть польська держава має чітку позицію — це часто залежить від політичного контексту», — сказав він.

«Протягом останніх 10 чи 15 років на Україну чинився величезний тиск, щоб вона вибачилася. Зеленський це зробив, можливо, дещо неохоче; один з його попередників також висловив жаль. Але з польського боку лунають голоси, які, здається, очікують, що українці будуть вибачатися постійно — ніби цьому немає кінця. Зрештою, ці події сталися дуже давно».

Нові ексгумації

Тим не менш, можна справедливо стверджувати, що в останні місяці питання досягло роздоріжжя.

У січні український уряд скасував  [7]фактичну заборону на ексгумації (яка діяла з 2017 року) та дозволив польським командам відновити роботи з розкопок на місцях масових поховань.

Цей крок, підтверджений прем'єр-міністром Дональдом Туском та міністром культури Ганною Врублевською, був сприйнятий як довгоочікуваний прорив.

У квітні розпочалася [8] перша ексгумація в колишньому польському селі Пужники, що зараз на заході України, за участю польських та українських експертів і родичів жертв. Останніми днями український та польський уряди домовилися провести [9] нові ексгумації у Львівській області України та в селі одразу за кордоном у Польщі.

Цей процес приніс давно очікуване визнання родинам та повернув пам'ять про Волинь у центр уваги дипломатії.

«Я розглядаю ексгумації як позитивний крок», – каже Лещинський.- Для мене це питання історичної справедливості щодо польських громад, які зазнали насильства та різанини, і польська держава має обов'язок здійснити порятунок та визнання тіл. Це гуманітарний обов'язок, це просто завдання, яке потрібно виконати, але протягом багатьох років українці з власних причин не дуже бажали співпрацювати. Тож у Польщі одна сторона звинувачувала іншу сторону в тому, що вона недостатньо сильна або недостатньо дипломатично вміла, щоб досягти успіху. Тож можна сказати, що в польській політиці існує ця «риторика пінг-понгу», тоді як Україна досить неохоче визнає, що на Волині сталося щось погане».

Водночас, у двосторонні відносини України та Польщі втручається щонайменше «третій актор», а саме Росія Володимира Путіна. Звісно, ​​російська пропаганда часто експлуатує будь-яку тему, яка може погіршити відносини України з будь-яким союзником. Тема волинської різанини роками була на передньому краї російської політики щодо Польщі в її українському вимірі. Трагічні події на Волині під час Другої світової війни є ідеальним паливом для російської антиукраїнської пропаганди та для зображення «бандерівської» України та українців як «нації злочинців», які «спочатку вбивали на Волині, а тепер роблять те саме на Донбасі». Москва цинічно намагається поставити знак рівності між цими двома абсолютно не пов’язаними подіями, розпалюючи взаємну ворожнечу по обидва боки Бугу.

Але знову ж таки, одночасно з ексгумаціями матеріалів відбувається й своєрідна символічна ексгумація, яка залучає суспільства та громадську думку в обох країнах. Тема злочинів, скоєних українськими націоналістами на Волині, Поділлі, Поліссі та Львівщині з весни 1943 року до літа 1944 року, завжди була присутня в польській публічній сфері, але ніколи з такою інтенсивністю.

Можна виділити два поворотні моменти останніх років, які дозволили націоналістичним колам, і польським правим у ширшому сенсі, привернути більше уваги громадськості до цього питання. Однак в обох випадках йдеться про ситуації, в яких, окрім історичної справедливості, широко розуміння «Волині» стало запобіжним клапаном для цілком сучасних антиукраїнських настроїв.

Історичні антагонізми та реваншизм проявилися на повну силу, коли ринок праці Польщі було відкрито для українців (до війни в Польщі працювало близько 1,5 мільйона громадян України). Ситуацію також змінив наплив чергової величезної кількості біженців (хоча одразу після початку війни «Волинь» тимчасово зникла). Такі питання, як «позбавлення роботи» поляків, нібито привілеї, якими користувалися українці, що втекли до Польщі, та «дорогі автомобілі» прибульців з-за східного кордону (усе це місцеві варіанти відомих антиіммігрантських стереотипів), почали стикатися з важким минулим обох народів.

Не можна повністю ігнорувати роль так званих środowiska kresowe (прикордонних громад), особливо покійного вірменського католицького священика Тадеуша Ісаковича-Залеського. Організації, що виникли з цього руху, хоча й були нішевими, були досить активними, виходячи далеко за межі традиційних, сприятливих сил ультраправих, намагаючись переконати, серед інших, політиків з Польської народної партії та публікуючи статті в лівоцентристському журналі Przegląd (варто також нагадати, що Лешек Міллер, колишній прем'єр-міністр від Альянсу демократичних лівих, зайняв відверто скептичну позицію щодо України, сповнену історичного обурення).

Ще одним фактором, що підживлював широко розуміння «волинської» теми, було зміщення праворуч значної частини польського політичного мейнстріму. Під час президентства Броніслава Коморовського з «Громадянської платформи» (2010-2015) не лише ідеалізували Романа Дмовського та так званих « Проклятих солдатів», але й тодішній президент цілком відкрито називав Волинську різанину «подією з ознаками геноциду».

Ця тема нарешті з'явилася і в масовій культурі. Войцех Смажовський, режисер, відомий своїми соціально-критичними фільмами ( «Клер» , «Дрогівка» ) та критичним поглядом на польську історію ( «Ружа» ), зняв фільм із простою та змістовною назвою «Волинь» . Хоча сам автор відкидає будь-яку форму реваншизму, жорсткий та насильницький образ добре вписується у вкрай конфронтаційний перегляд польської політики пам'яті щодо України.

Зміни в громадській думці

Опитування CBOS [10] , проведене у липні 2023 року («Польсько-українські відносини 80 років після Волині»), показує, що хоча більшість, 53% (60% у 2018 році), визнають, що минулі події розділяють поляків та українців, аж 31% (порівняно з 23% п'ятьма роками раніше) висловили протилежну думку та вірили у можливість побудови дружнього співіснування між двома сусідніми народами, не обтяженого історією.

У свою чергу, опитування Центру Мєрошевського [11] 2024 року показало, що понад 40% поляків вважають, що в історії польсько-українських відносин були події, за які українці повинні відчувати провину перед поляками сьогодні. Незважаючи на поширену думку, що спільна історія має тенденцію розділяти поляків та українців, переважна більшість респондентів, опитаних CBOS, вважають, що примирення між двома народами можливе (78%).

Навіть у 2023–24 роках заявлене знання поляків про історичні події, пов’язані з польсько-українськими відносинами, було загалом досить поверховим. Тридцять відсотків респондентів Центру Мєрошевського заявили, що мають достовірні знання про питання, пов’язані з УПА, третина «щось про це чула», і такий самий відсоток не мав про це жодних знань. У випадку Акції «Вісла» та ОУН відповідні показники ще нижчі. Двадцять п’ять відсотків респондентів заявили про детальне знання про повоєнні депортації українців до Польщі, тоді як у випадку ОУН цей відсоток становив 18%. Більшість респондентів (51%) також визнали, що ніколи не чули про ОУН.

Лише у випадку Волинської різанини 46% респондентів, опитаних Центром Мєрошевського, заявили про глибокі знання про цю подію, тоді як 41% сказали, що щось про неї чули. Опитування CBOS, проведене роком раніше, дало інші результати. Там думки про Волинь ще більш однозначні: 92% чули про Волинську різанину, порівняно з лише 59% населення 15 роками раніше. Опитування також показало збільшення кількості поляків, які заявили, що вони «багато знають» про Волинь, до 64% ​​(у 2018 році цей показник становив лише 37%).

Подальші опитування громадської думки показують, що питання Волині стало постійним елементом польської політики та важливим фактором, який також може формувати сучасні відносини між двома країнами в майбутньому. Це чітко демонструє опитування SW Research [12] у вересні 2024 року, в якому 52,6% респондентів вважають, що вступ України до ЄС має бути обумовлений її згодою на ексгумацію жертв волинської різанини. Або опитування, проведене [13] в грудні того ж року, в якому аж 67% скептично поставилися до щирості українських заяв щодо ексгумації жертв масових вбивств на Волині.

Хоча тема масових вбивств на Волині та в інших частинах так званих «Кресів Східного» (Східного прикордоння) стала досить помітною в польському публічному дискурсі, темні сторінки польської історії щодо українців майже ніколи не обговорюються. Поширена в Центральній та Східній Європі практика розігрування карти жертви, а не злочинця, не оминула Польщу. У цьому контексті можна згадати, наприклад, руйнування православних церков на Холмщині в міжвоєнний період або вищезгадану Акцію «Вісла», яка передбачала переміщення значної частини українського та лемківського (русинського) населення з сучасних воєводств Люблінського, Підкарпатського, Підляського та Малопольського (де вони жили століттями) на Відвойовані території, у західній та північній частинах країни, які стали частиною Польщі після Другої світової війни.

1 березня Польща відзначає так званий «День пам’яті проклятих солдатів» – свято, присвячене воїнам антикомуністичного підпілля після закінчення Другої світової війни. Донині це свято залишається суперечливим у польському суспільстві, оскільки ототожнює справжніх жертв сталінізму (таких як Вітольд Пілецький) з людьми, які нападали на селян, що отримали землю в рамках сільськогосподарської реформи, та на етнічні меншини. Серед жертв «проклятих» були євреї, білоруси, литовці, словаки та дуже часто українці.

Різанини в Піскоровицях, Суфчині, Вежховинах, Сагрині, Мєнтках, Шиховицах, Турковицях, Павлокомі, Бахуві та Бжушці, і це лише деякі з них, є ще одними елементами історичної головоломки та взаємного розрахунку образ, які можуть спровокувати націоналістичну реакцію та підірвати історичну правду про відповідальність за злочини серед значної частини польського суспільства, яке схильне до міфу про «вічну кривду від іноземців».

З Польщі та України до Європи

Загалом, цей процес відбувався паралельно політичному та соціальному розвитку України та Польщі після здобуття ними незалежності в 1991 році.

Як висловився колишній дисидент-активіст, міністр закордонних справ Польщі та історик Броніслав Геремек, «повернення свободи привело до повернення націоналізму».

Після падіння соціалізму історія, на різному рівні, була переосмислена в рамках національної парадигми. Таким чином, багато питань минулого поступово стали актуальними в сьогоденні.

Але у випадку волинської різанини все не так просто. Насправді, існував своєрідний шлях, який вів від початкового моменту єдності до роз'єднання двох країн.

Як підсумовує назва книги польського та українського історика Томаша Стрийка та Йоанни Конєчної-Саламатін, політика пам'яті в Польщі та Україні пройшла шлях від повторного примирення до роз'єднання .

Вже в 1950-х роках група інтелектуалів, возз'єднаних навколо «Культури» , польсько-емігрантського літературно-політичного журналу, що базувався в Парижі (серед яких був лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош), почала виступати за визнання повоєнних східних кордонів Польщі, а саме за припинення будь-яких територіальних суперечок з Україною, Білоруссю чи Литвою (на той момент частиною Радянського Союзу), як частину ширших зусиль та боротьби за незалежність усіх цих країн.

Дійсно, пізніше рух «Солідарність» підхопив цю ідею, і на цій основі в 1989 році член КОР (Комітету оборони робітників), радник «Солідарності» та Леха Валенси, головний редактор «Газети Виборчої» Адам Міхнік зміг взяти участь в установчому з'їзді Українського Руху та проголосити, що польський народ повинен стояти пліч-о-пліч з українцями в їхній боротьбі за відокремлення від Радянського Союзу.

Італійський історик Гвідо Крайнц (який нещодавно опублікував книгу про політику пам'яті в Європі « Ombre d'Europa ») коментує: «Це певним чином парадоксальний розвиток подій. Протистояння з Росією створило діалог між Польщею та Україною, але водночас породило національні рухи, які, своєю чергою, проклали шлях для націоналістичного тлумачення історії. Звичайно, між двома країнами немає проблем, наприклад, щодо того, що Україна вшановує Голодомор. Але напруженість виникла, коли Україна, протиставляючи її Росії, почала відзначати національних героїв, таких як Степан Бандера, чия армія, окрім співпраці з нацистами, була причетна до волинських масових вбивств».

Це були передумови. Але розбіжності та сварки виникли пізніше, особливо після 2000-х та 2010-х років, коли в Польщі та Україні до влади почали приходити політичні сили, які чітко теоретизували та втілювали на практиці необхідність політики пам'яті на державному рівні (ПіС у Польщі, Віктор Ющенко в Україні). Це поширена тенденція в державах Центральної та Східної Європи: враховуючи загальну соціальну та політичну турбулентність 90-х років, той факт, що багато архівів та документів почали відкриватися в цей період, та поступовий спосіб, у який налагоджувалися процеси націєтворення, політичним та інтелектуальним класам знадобився час, щоб розробити наратив про минуле та спробувати зробити його офіційним.

Також після 2000-х років подібна тенденція спостерігалася на європейському рівні. Європейський Союз почав інвестувати в політику пам'яті та діалог між різними пам'ятями різних народів. Було запроваджено фінансування заходів, пов'язаних з історією та пам'яттю.

Дві ключові події спричинили цей поворот: з одного боку, провал референдуму щодо Європейської конституції у Франції 2005 року, який викликав у частини європейських еліт відчуття, що простої економічної солідарності між державами-членами недостатньо для формування почуття єдності, і що необхідно взаємодіяти на культурному та ідентичному рівні; а з іншого боку, розширення Європи 2004 року (найбільше за кількістю держав та населення), яке, оскільки багато колишніх країн Варшавського договору та радянських країн приєдналися до Союзу, почало ставити під сумнів «ідеологічний фундамент» європейської пам'яті, заснований на Голокості та поразці Німецького Рейху, враховуючи необхідність також розглянути та засудити злочини комуністів та СРСР та їхню окупацію Східної та Центральної Європи.

Фактично, питання волинської різанини також тісно пов'язане з європейською політикою та має свій європейський вимір, окрім того, що пов'язаний з двосторонніми відносинами між Польщею та Україною. Навроцький заявив, що накладе вето на інтеграцію України в Європу, якщо не буде визнання волинської трагедії та якщо ексгумації припиняться.

Але чи має Європейський Союз брати участь у цьому процесі? За словами Крайнца, «деякі ініціативи європейських інституцій щодо морального переконання були б корисними, щоб уникнути крайньої поляризації або надмірно суперечливих рішень (як це сталося, коли Україна надала Бандері звання «Героя» країни)».

«Водночас, нам не слід забувати, що ми говоримо про історичну суперечку, яку неможливо вирішити указами чи рішеннями урядів. Політичний компроміс є протилежністю критичному аналізу історії, і різні точки зору повинні вести діалог шляхом поглибленого вивчення, дослідження та аналізу».

Тим не менш, враховуючи причини, які ми згадували вище, це питання вже є європейським.

Професор Алін Зієрп (яка багато писала на теми історії, пам'яті та Європи) пояснює: «Європейський Союз постійно займається подібними питаннями. Те, як нації сприймають своє минуле, насправді є критерієм для оцінки їхньої готовності стати повноправною державою-членом. Це свого роду неписане правило. Воно не вбудоване в європейську правову систему, воно не входить до acquis communitaire , але регулярно обговорюється в офісах та установах Брюсселя. Ми вже бачили це під час розширення 2004 року або під час переговорів про вступ Туреччини».

«Без огляду на героїв і лиходіїв»

Президентство Навроцького може стати поворотним моментом.

Хоча дехто сподівається, що його минуле приверне інституційну увагу та структурований діалог до цього питання, інші побоюються, що це поглибить націоналістичні установки та перешкодить примиренню.

Серед критиків – Володимир В'ятрович, колишній голова українського Інституту національної пам'яті, якого часто називають архітектором історичної політики Києва після Майдану. В'ятрович звинуватив [14] Навроцького у «знищенні Музею Другої світової війни в Гданську [де він був директором до приєднання до IPN] та політизації Польського інституту національної пам'яті».

В'ятровича також звинувачували у формуванні українських національних наративів через суперечливі дії, зокрема, його приховування [15] ролі УПА у війні.

Касьянов зазначив: «В'ятрович не грав би жодної ролі, якби його діяльністю не скористалися популісти: від Ляшка та Кличка до Тимошенко та Порошенка, а також залишки Руху та його похідних (як-от Українська народна партія)».

«І, звісно, ​​Путін допоміг: тому що порядок денний ОУН/Свободи просувався під прикриттям боротьби з комунізмом, радянською спадщиною, зрештою, Росією. Загалом, саме праві, консервативні та популістські сили як у Польщі, так і в Україні, справжні промоутери конфлікту, нагадують сіамських близнюків, оскільки вони послідовно експлуатують політику пам’яті, коли їм це вигідно. Це не конфлікт між націями чи народами, а між ідеологічно спорідненими сегментами в обох суспільствах».

У рамках такої запеклої дискусії завданням політиків та громадськості, можливо, має бути спроба поєднати пошук історичної справедливості зі сприянням примиренню між різними спільнотами. Грицак та Лещинський вказують на франко-німецькі відносини як потенційну модель майбутнього. За словами українського історика, за своєю важливістю цю ситуацію можна порівняти з примиренням між Францією та Німеччиною після Другої світової війни. «Тією мірою, якою остання слугувала будівельним блоком для ЄС, польсько-українське примирення створило можливість розширити ЄС далі на схід», – сказав він.

Лещинський також сказав, що «німецько-французька модель, або навіть польсько-німецька, була б тут доречною. Ми повинні визнати, що обидві сторони несли відповідальність, але спочатку ми повинні встановити факти. Факти полягають у тому, що поляків убивали. Ви також повинні визнати, що українців убивали в набагато менших масштабах, і що український рух переслідувався в довоєнній Польщі. Після війни українці були громадянами другого сорту в Польщі», – сказав він.

«Ви маєте представити всю історію, а потім обидві сторони мають визнати свої провини. Тоді вони можуть забути про це питання та побудувати свою дружбу на історичній правді. Польсько-німецька та німецько-французька моделі є гарними прикладами цього. Вони змогли вилучити історичні суперечки зі звичайного життя та залишити їх історикам».

Хімка зазначає: «Єдиний шлях уперед — це дослідити все, що сталося, у всій його складності, не зважаючи на героїв і лиходіїв. Це важка академічна робота, і вона не призведе до легко підсумованого та втішного наративу для жодного з причетних до подій. Україні слід тверезо поглянути на насильство, яке ОУН-УПА чинила над національними меншинами та своїми опонентами, тоді як полякам доводиться рахуватися з великими та болісними помилками своєї міжвоєнної республіки та прагненнями її підпілля у Другій світовій війні. І було б добре, якби росіяни також відверто зізналися у сталінському минулому стосовно поляків та українців».

Звісно, ​​каже Хімка, це вищий рівень завдання, який можна виконати зараз, посеред війни агресії, яку веде Кремль. Однак це єдиний життєздатний варіант, інакше Польща та Україна ризикують опинитися в постійному колі звинувачень, віктимізації та контрпродуктивного нерозуміння. Це не лише заплутає минуле, а й поставить під загрозу майбутнє.

LINKS [16]