«Потойбічна» пандемія. Чи повинна Україна надавати допомогу ОРЛО?

Професор Кононов пише [1], що в Луганську лікувати пневмонії нікому і нічим, і керівництво держави має на це реагувати. «Реакції можуть бути різні: від заяви, що в надзвичайній ситуації керівництво України бере на себе відповідальність за життя і безпеку своїх громадян і відновлює контроль над всією Луганською областю, до відправлення в Луганськ лікарів, організації допомоги з боку міжнародних організацій».

Ця вимога професора-соціолога викликала неоднозначну реакцію. Спробуємо відповісти на питання, які викликає вимога до України потурбуватися про своїх громадян в окупації.

• Чи має Україна підтвердження, що ситуація в ОРЛО дійсно катастрофічна?

• Чи є в України правовий та моральний обов’язок скерувати гуманітарну допомогу до окупованої території?

• Чи існує можливість у держави цю допомогу надати?

Звідки відомо про епідемію в «ЛНР»?

Ще наприкінці вересня у соцмережах, а також у Telegram та Viber поширювався анонімний лист луганських медиків, де стверджувалося, що лікарі «ЛНР» на межі бунту – працюють за 10 тисяч рублів і ще мають самі витрачатися на засоби захисту.

«Ситуація з пневмонією в Луганську вийшла з під контролю, дуже багато інфікованих як серед молоді, так і серед дорослих, у багатьох важка форма. (…) Люди вмирають, лікарі фізично не можуть допомогти всім, тому що державі плювати й умов для цього не існує», – йшлося у тексті.

З того часу ситуація ще погіршилися. Про відсутність ліків пишуть у соцмережах користувачі з непідконтрольної урядові території. Також вони повідомляють про переповнені лікарні. На YouTube викладають відео з відмовами хворим на двосторонню пневмонію в госпіталізації.

При цьому окупаційна адміністрація стверджує, що така кількість хворих на вірусну пневмонію не пов’язана із пандемією КОВІД-19. Там стверджують, ніби це звичайне сезонне загострення й ніби нічого надзвичайного не відбувається. Такі заяви місцеві жителі сприймають скептично. Якщо пневмонія вірусна, але не КОВІД, – то що це за вірус? Чому він впливає на людей так само, як коронавірус? Зі всіма симптомами?

Один зі способів боротьби окупаційної адміністрації ОРЛО – перестати навіть називати коронавірус у новинах, замість цього кажуть «вірус нового типу». Однак великого результату така боротьба не дає.

Про катастрофу з пневмоніями в Луганську розповів на московському телеканалі «Россія 1» Спиридон Кілінкаров, перед війною – народний депутат України й очільник Луганського обкому КПУ.

«Чим лікувати, як лікувати? З цим КОВІДом лікарні закриті, рідні до лікарні потрапити не можуть. Що з цими людьми там відбувається, ніхто не знає. Кількість померлих (зросла. – ред. Z) утричі!..» – заявив екс-нардеп.

Дізнатися дійсних цифр щодо хворих та померлих у Луганській області протягом пандемії, а також справжніх діагнозів нема можливості. Для пересічних громадян. Та темі епідемії на окупованих територіях приділяють увагу в українських спецслужбах. Тобто відомості, отримані розвідкою у різний спосіб (зокрема і «внутрішня» документація, не призначена для широкого загалу), наявні в Україні.

Отже, вочевидь, керівництво України може отримати досить достовірну і повну інформацію про поточний стан із пневмоніями на окупованій частині Луганщини.

По закону чи по совісті повинні допомогти?

Люди, які живуть на тимчасово окупованій території, лишаються громадянами України. За винятком тих, хто набув російського паспорта, – бо ж подвійного громадянства Україна не визнає. Але ця територія нині не контролюється державою Україна. Тому в неї нема можливості забезпечити гарантії прав людей в окупації (зокрема, право на медичну допомогу).

«Відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права», – йдеться в ст. 5 п. 3 Закону [2] «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Відповідальність за все, що відбувається на тимчасово окупованих територіях, законами України повністю покладається на державу-окупанта РФ ще у низці законодавчих актів. Також статус Російської Федерації як держави-окупанта закріплений в українському законодавстві та у зверненнях державних інституцій до міжнародної спільноти.

Тому виглядає так, що законодавчих підстав надсилати допомогу на окуповані території Україна не має. А як щодо добровільної ініціативи з передачі гуманітарної допомоги? Відомий правозахисник Микола Козирєв підкреслює, що в питаннях є медичний, гуманітарний та політичний аспект. Він вважає, що така ініціатива була б доцільною.

– Лікар надає допомогу будь-якому помираючому або тяжко хворому – незалежно від його політичних поглядів. Я вважаю за правильне дотримуватися цієї універсальної етичної норми: якщо людина страждає, треба їй допомогти. Мені вбачається, що це було б доцільно не лише з гуманітарної точки зору, але і з політичної. Між іншим подібна ініціатива наповнила б новим сенсом ініціативу «припинити стріляти». Закінчити війну, вочевидь, не вдасться ще довго, але через такі ініціативи можна збільшити підтримку України на тому боці, – каже Микола Козирєв.

У свою чергу представник Донецька у Тристоронній контактній групі, журналіст-переселенець Денис Казанський вважає ідею надання допомоги непідконтрольній території передчасною.

– Аби Україна могла допомогти, потрібне передусім прохання про допомогу. В іншому випадку я не розумію, як можна допомогти людям, які стріляють в тих, хто прийшов надавати допомогу. Наскільки я знаю, зараз «ЛНР» взагалі не визнає що у них колапс, і тим більше ніяких закликів про допомогу не озвучує, – нагадує Денис Казанський.

Чи існує можливість допомогти окупованим?

Це питання складається із двох. Чи в змозі Україна, яка потерпає від пандемії КОВІД-19, скерувати допомогу – надіслати або лікарів, або медикаменти, або обладнання – на неконтрольовану урядом територію? Друге питання: чи погодиться окупаційна адміністрація прийняти таку допомогу?

Постійне зростання випадків захворювання на КОВІД-19 в Україні, віднесення все нових регіонів до «червоної зони», нестача ліжок у лікарнях, медичного обладнання для допомоги хворим на коронавірусну інфекцію, – це реалії сьогодення.

Відрядження лікарів, які потрібні для порятунку людей на підконтрольних територіях, до ОРЛО навряд було б сприйнято суспільством. Так само, як і передача медичного обладнання. Так само, як і передача медикаментів.

Держава вустами речниці Національної служби здоров’я Лілії Гудзь стверджує, що виділяє кошти на лікування хворих на КОВІД-19, однак в реальності люди переважно купують препарати за свої гроші.

Тому навряд чи можна говорити про велику допомогу жителям тимчасово окупованих територій.

Стосовно питання про готовність окупаційної адміністрації прийняти допомогу: це іде врозріз із «генеральною лінією» на відокремлення від України і «прагнення приєднатися до РФ». Тому згоди від «ЛНР» могло б і не бути.

– А це вже другорядне питання. Можна уявити, як би сприйняло населення Луганська, якби була запропонована допомога людям, які задихаються, страждають, а їхня «влада» відмовилася, – вважає правозахисник Микола Козирєв.

Щодо організації допомоги з боку міжнародних інституцій, про яку пише професор Кононов, – така допомога нині йде, і міжнародні гуманітарні організації мають більше інформації про потреби медицини на тому боці. Окупаційна адміністрація «ЛНР» у травні намагалася звинуватити Україну в перешкоджанні поставок гуманітарних вантажів – зокрема, від Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Це виявилося фейком [3].

– Від початку пандемії ми надіслали до Луганська 8 машин, які перевезли 2335 коробок саме медичних вантажів вагою 20 тонн. Це переважно засоби індивідуального захисту для медзакладів і, власне, ліки. Там були також препарати, які напряму з КОВІД не пов’язані, але теж потрібні. Ми регулярно надсилаємо туди машини, і якихось особливих складностей не було, – розповідає прес-секретар делегації МКЧХ в Україні Олександр Власенко.

Тим часом з боку РФ до Луганська заїхали цього року 3 так звані «гуманітарні конвої» – починаючи з кінця липня. Четвертий конвой «глава республіки» Леонід Пасечник анонсував на жовтень. Однак скільки в цих конвоях було справді гуманітарних вантажів, невідомо, бо ані міжнародні спостерігачі, ані тим більше українські прикордонники не бачили вмісту цих «білих КамАЗів».

Олександр Бєлокобильський, Зміст [4]