Ілля Кононов. Політика пам’яті воюючих сторін в ході російсько-української війни 2022 р.: схожість у взаємному виключенні

Опубликовано: 8.12.2022. 21:24

Кононов Ілля Федорович, доктор соціологічних наук,

запрошений професор Карлтонського університету (Оттава, Канада),

професор кафедри філософії та соціології Луганського

національного університету імені Тараса Шевченка (Полтава, Україна).

E-mail: kononov_if@ukr.net [1]

Політика пам’яті воюючих сторін в ході російсько-української війни 2022 р.: схожість у взаємному виключенні

Доповідь було виголошено 7 грудня 2022 року на міжнародній конференції "Memory Politics in Contemporary Wars [2]" 

В доповіді розглядаються позиції лише офіційних державних органів України і РФ і їх уповноважених представників. Політика пам’яті в РФ відіграла суттєву роль при обґрунтуванні для внутрішнього споживача агресії проти України. Провідну роль в цьому відігравав В. Путін і група близьких до нього інтелектуалів. В путінському наративі Україна розглядається як радянський артефакт, який становить екзистенційну загрозу для сучасної РФ. Цей наратив заперечує право на існування України, одночасно стверджуючи єдність населення обох країн. Україна в цьому наративі в кращому випадку розглядається як етнографічна територія, яка занурена в тисячелітню історію Російської імперії. Період існування СРСР включається в цю історію, але з нього вилучається універсалістська ідеологія комунізму. Путінський наратив можна визначити як «анти-Україна».

В Україні спонтанна історична пам'ять є значно більш різноманітною, ніж в Росії. Вона сильно регіоналізована. Але офіційна політика історичної пам’яті зорієнтована на уніфікацію семантичного простору країни. В цьому президентство В. Зеленського є безпосереднім продовженням президентства П. Порошенко. Методами тиску зверху усім регіонам нав’язується модель історичної пам’яті, яка була апробована в Галичині. Найбільш знаковою фігурою в ній є С. Бандера. За останні роки в історичному наративі послабилися позиції періоду УНР і таких фігур як М. Грушевський, С. Петлюра чи П. Скоропадський. Зсув наративу в бік крайніх правих політичних сил і пов’язаної з ними регіональної пам’яті все більше поєднується з постколоніальним дискурсом стосовно радянського періоду. В Україні офіційно теж поєднують Російську імперію і Радянський союз у історичну єдність, стверджуючи її абсолютну ворожість Україні. Таку політику історичної пам’яті за основною тенденцією можна назвати «анти-Росією», але вона створює суттєві проблеми з партнерами (в першу чергу, з Польщею).

Спільними рисами російського і українського офіційних історичних наративів є їх консерватизм, пов’язаність з правою частиною політичного спектру, націоналізм, орієнтація на семантичне насильство стосовно опонентів. При цьому самі історичні наративи зорієнтовані один проти одного як «анти-Україна» і «анти-Росія». Ці наративи спрямовують осмислення війни як священної, в якій між сторонами немає будь яких спільних цінностей. Це веде до того, що противники сприймаються як не-люди. Зникає платформа для післявоєнного мирного співіснування.

Ключові слова: Україна, Росія, війна, історія, колективна пам’ять.

В нещодавно звільненому від російської окупації Ізюмі, який зазнав суттєвих руйнувань, де населення потерпає від нестачі найнеобхіднішого, місцева влада вирішила зайнятися топонімічними питаннями. Було прийнято рішення перейменувати 22 вулиці, проспекти і площі. Передбачувано вулиці Пушкіна стала вулицею Бандери, а вулиця Суворова отримала ім’я Петлюри. Вулиця Московська стала вулицею Івана Мазепи, площа Революції – площею Героїв Крут, вулиця Ломоносова – вулицею Романа Ратушного, вулиця Пролетарська – Лондонською, вулиця Горького – вулицею Віталія Смолярова, вулиця Тургенєва – вулицею Джохара Дудаєва, вулиця Волоха – вулицею гетьмана Полуботка. Вулицю Камчатську перейменували на вулицю Аляски [Пушкинскую назвали в честь Бандеры, 2022]. Цей випадок можна вважати модельним для української політики історичної пам’яті воєнного часу. Скажімо, у Вінниці міська рада нещодавно перейменувала площу Л. Толстого у площу С. Бандери. Преса повідомила, що «Загалом у рамках деколонізації змінено назви 232 вулиць, провулків, проїздів, глухих кутів, бульварів, площ та парків Вінниці» [В Виннице дерусифицировали еще полсотни топонимов, 2022].

Політика колективної пам’яті вийшла в Україні на перший план з 2014 р. У 2015 р. П. Порошенко виступав у Верховній Раді з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом. Сайт Верховної Ради інформує, що він «зазначив, що наше остаточне звільнення від дурману радянсько-російської імперської пропаганди значно розширює обрії історичного пізнання. І урочистості цих днів дають змогу нам як ніколи глибоко осягнути минуле, оцінити його вплив на сьогодення, зробити правильні висновки на майбутнє. І проаналізувати ті події винятково в українській системі координат!» [Виступ Президента України Петра Порошенка, 2015]. Зміну історичних орієнтирів обґрунтовували інтелектуали, що знаходяться на службі у держави. В Україні ще до початку повномасштабної агресії РФ уповноважені особи серед них твердили, що «історія перестала бути предметом лише наукових дискусій і перетворилася на справжню зброю» [Політика історичної пам’яті, 2019:7]. Метою політики історичної пам’яті проголошувався «український погляд на історію» [Політика історичної пам’яті, 2019:34].

Ці ідеї і настрої розвивали і поширювали інтелектуали-активісти. Дехто з них взагалі почав твердити, що боротьба за історію є серцевиною гібридної війни РФ [Дубяга, 2018]. Окремі вчені ці твердження перенесли на російсько-українську війну 2022 р., заявляючи, що «…політика пам’яті стає одним з ключових напрямів боротьби, від успішної реалізації якої багато в чому залежить перемога а цій кривавій війні» [Ковальська-Павелко, 2022:7]. Зрозуміло, що перемога здобувається зараз на полі бою, але інерція думки показова.

Російські посадовці вже багато років борються з «перекручуванням історії». Д. Медведєв у 2009 р. видав Указ «Про комісію при президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росі» [Указ, 2009]. В першу чергу увага була зорієнтована на певну інтерпретацію історію Другої світової війни [Медведев считает, 2020]. В 2020 р. були прийняті доповнення до Конституції РФ. Політики пам’яті стосується ст. 67 (пп.2.3). Варто ці положення процитувати: «2. Російська Федерація, об'єднана тисячолітньою історією, зберігаючи пам'ять предків, які передали нам ідеали та віру в Бога, а також наступність у розвитку Російського держави, визнає історично сформовану державну єдність. 3. Російська Федерація вшановує пам'ять захисників Вітчизни, забезпечує захист історичної правди. Применшення значення подвигу народу під час захисту Вітчизни заборонена» [Конституция РФ, 2022].  Ці юридичні новели увійшли в суперечність з іншими статями цього ж документу. Позитивна прокламація віри в Бога суперечить гарантіям не сповідувати жодної релігії (ст. 28), а ствердження єдиної історичної правди не узгоджується зі ст. 29, яка гарантує свободу думки і свободу розповсюдження інформації. В РФ неодноразово на найвищому рівні  українську владу звинувачували в перекручуванні історії. В. Путін писав: «У ранг національних героїв ставлять Мазепу, який зраджував усіх по колу, Петлюру, який за польське заступництво розплачувався українськими землями, Бандеру, котрий співпрацював із нацистами. Роблять все, щоб викреслити з пам'яті молодих поколінь імена справжніх патріотів та переможців, якими завжди пишалися в Україні» [Путин, 2021].

При усіх перебільшеннях в наведених висловлюваннях, вони демонструють факт, що політики колективної пам’яті в сучасних Україні і Росії є жорстко спрямованими одна проти одної. Історичні уявлення російської верхівки і особисто В. Путіна відіграли роль у мотивації вторгнення до України. В Україні історичні аргументи використовуються в державній ідеології воєнного часу. При цьому політики пам’яті агресора і його жертви залишаються взаємно негативно орієнтованими, а отже є факторами внутрішнього життя обох країн. Все це робить окреслену проблематику важливим полем наукових досліджень.

Але, вступаючи на це поле, бачиш, що воно щільно засіяне і урожай статей і монографій примножується так стрімко, як це не часто відбувається в інших полях. Читаючи статі, присвячені політиці пам’яті чи колективні пам’яті загалом, ловиш себе на думці, що маєш справу з гіпертекстом, який увесь час збільшується в обсязі без суттєвих змін у рівні осмислення соціальної реальності. Майже в кожному тексті можна знайти довідку, що термін «історична політика» з’явився в дискусії німецьких істориків другої половини 1980-х рр. стосовно злочинів нацизму. Цей термін досить скоро став категорією політичної практик в Німеччині, а з 2000-х рр. – у Польщі [Бондар, 2013:378; Малинова, 2017:17]. Ми зустрінемо відсилки до одних і тих же класиків досліджень колективної пам’яті [Ассман, 2004; Гальбвакс, 2007; Коннертон, 2014; Нора, 1999]. Правда, це не веде до чіткої методології. Більшість досліджень орієнтуються на певні ідеологічні настанови і обмежуються узагальненнями здорового глузду.

Нашим завданням при написанні цього тексту є дослідження ролі політики пам’яті у відносинах між Україною і РФ безпосередньо перед війною і в її ході.

Буду при цьому спиратися на певні ідеї П. Бурдьє [Бурдье, 2005] і їх інтерпретацію Т. Зарицьким і його соціологічною школою [Polkie nauki, 2022].

Якщо виходити з уявлення П. Бурдьє, то на використання історії з політичною метою можна розповсюдити поняття поля. Почнемо з країни-агресора. В РФ за період після 2018 р. (останнє переобрання В. Путіна на посаду президента) це поле суттєво змінилося, зазнавши суттєвої деградації. Традиційно воно структурувалося напруженням між полюсами умовних західників і слов’янофілів. Ця структура історичного поля в Росії відтворювалася завжди, коли воно отримувало можливість розвиватися відносно автономно від зовнішніх чинників. При цьому західники тяжіли до лібералізму, а умовні слов’янофіли – до консерватизму. Ліві ідеї в цьому полі маргіналізувалися, примикаючи до одного чи до іншого з полюсів.

Останній термін президентства В. Путіна був ознаменований репресивним втручанням влади в поле колективної пам’яті і поступовою деградацією ліберального полюсу «західників». Головним гравцем в полі стала сама влада в особі В. Путіна і наближених до нього інтелектуалів (О. Дугін як приклад). Можливо, це унікальний випадок в сучасному світі, коли в полі колективної пам’яті домінуючою фігурою є президент країни. В термінології П. Бурдьє такий стан є станом граничної гетерономії. Поле позбавляється здатності до саморозвитку. Усі присутні в ньому актори приречені лише на коментування домінуючих позицій. Щось подібне існувало в СРСР часів сталінізму.

Показовими є чотири тексти останніх двох років: три з них В. Путін виголосив як промови, а один опублікований як стаття за його підписом.

Почну з соціальної онтології В. Путіна, яка є підґрунтям його історичних поглядів. Для нього «справжні держави» є окремими сутностями, які існують довгий час і які мають довготривалі інтереси. Можуть при цьому змінюватися політичні форми держав, але їх глибинна сутність залишається. Крім «справжніх держав», які мають примордіальну природу (вони «зароджуються») існують штучні політичні утворення, які конструюються (їх створюють як проекти для протидії іншим «справжнім державам»). Наведу цитати. В розпал війни В. Путін виступав на засіданні Валдайського клубу і говорив наступне: « У IX столітті на наших територіях зароджувалась російська державність – спочатку в Новгороді, потім у Києві, потім все це разом зростало. Це єдиний народ. Говорили однією мовою – давньоруською, і зміни в мові почали виникати, на мою думку, тільки в XIV або XV столітті під впливом Польщі, тому що західні частини Російської держави опинилися в різних країнах. <….> Звісно, це почали використовувати, саме з цією метою – розділяй та володарюй. <…> У цьому сенсі Україна, звісно, складалася як штучна держава» [Путин, 2022].

За В. Путіним, «справжні держави» можуть навіть змінювати свої географічні центри, але при цьому зберігати історичну тяглість. В статті 2021 р., коли в РФ ще припускали можливість компромісів, В. Путін визнавав попри демонстративну відмову від терміну «Київська Русь», що «Київський княжий стіл займав чільне становище в Давньоруській державі», але далі «на новому витку історичного розвитку точками тяжіння, консолідації територій Стародавньої Русі могли стати і Литовська Русь, і Московська Русь, що зміцнювалася. Історія розпорядилася так, що центром возз'єднання, який продовжив традицію давньоруської державності, стала Москва» [Путин, 2021]. До речі, історія в цьому сенсі є синонімом провидіння, яке спрямовує рух «справжньої держави». Держава є чимось на кшталт абсолютного духу Гегеля, тільки локального.

Друга характеристика історичного світогляду В. Путіна – це перенесення на державні відносини етичних координат.  При цьому Росія завжди виглядає втіленням добра, а її супротивники – зла. Етика в цьому сенсі стає сходинкою до політичної теології. Добро інколи простакувате, але чесне. Зло ж, втіленням якого є західні еліти, завжди підступне і хитре: «Після розпаду Радянського Союзу Захід вирішив, що світові, усім нам назавжди доведеться миритися з його диктатом. Тоді, в 1991 році, Захід розраховував, що Росія від таких потрясінь вже не оговтається і далі розвалиться сама собою. Та це майже й сталося – ми ж пам'ятаємо 90-ті, страшні 90-ті роки, голодні, холодні та безнадійні. Але Росія встояла, відродилася, зміцніла, знову зайняла своє гідне місце у світі» [Подписание договоров, 2022]. Підступність Заходу – постійна тема текстів В. Путіна. Вона стала одним з мотивів рішення про вторгнення в Україну: «Наговорили, надавали усних запевнень, і все виявилося порожнім звуком. Пізніше нас стали запевняти в тому, що вступ до НАТО країн Центральної та Східної Європи лише покращить відносини з Москвою, позбавить ці країни страхів важкої історичної спадщини і навіть, більше того, створить пояс дружніх Росії держав» [Обращение, 2022]. Росія, за його словами, є жертвою, облудно неодноразово обдуреною. Поведінка Заходу обумовлена не ситуативними раціональними механізмами, а екзистенційним запереченням Росії. Тому росіяни завжди стикалися з когнітивним дисонансом. Вони все робили для співробітництва, але усі їх зусилля закінчувалися нічим: «Ми послідовно пропонували різні варіанти співпраці, у тому числі у форматі Ради Росія – НАТО та ОБСЄ» [Там же]. Захід керується прихованими мотивами: «Відповідь лише одна: справа не в нашому політичному режимі, не в чомусь іншому, просто їм не потрібна така велика країна, як Росія. У цьому відповідь на всі запитання» [Там же]. Маркером зла для В. Путіна виступають сучасні західні гендерні практики. Відштовхуючись від них він зробив політико-теологічне узагальнення про священний характер війни останніх днів: «Таке повне заперечення людини, повалення віри та традиційних цінностей, придушення свободи набуває рис «релігії навпаки» – відвертого сатанізму. У Нагірній проповіді Ісус Христос, викриваючи лжепророків, каже: за їхніми плодами пізнаєте їх. І ці отруйні плоди вже очевидні людям – не тільки в нашій країні, у всіх країнах, у тому числі для багатьох людей і на Заході» [Подписание договоров, 2022]. Зайве говорити, що політики, які цілком серйозно вважають, що настають останні дні перед Страшним Судом, стають небезпечними для усього людства.

На думку В. Путіна, найбільш небезпечною частиною планів Заходу проти Росії є перетворення України на «анти-Росію». Ця змова спрямована на руйнування єдиного народу, який складається з трьох гілок. При цьому українська гілка була основоположною у формуванні і розвитку спочатку Російської імперії, а потім СРСР: « Малороси багато в чому й творили велику спільну країну, її державність, культуру, науку. Брали участь у освоєнні та розвитку Уралу, Сибіру, Кавказу, Далекого Сходу. До речі, й у радянський період уродженці України обіймали найбільш значимі, зокрема вищі посади у керівництві єдиної держави» [Путин, 2021].

Проект незалежної України в його історичному розвитку В. Путін розглядає як змову на шкоду Росії. Він твердить, що «в середовищі польської еліти та деякої частини малоросійської інтелігенції виникали та зміцнювалися уявлення про окремий від російського український народ. Історичної основи тут не було і не могло бути, тому висновки будувалися на різних вигадках. <…> З кінця XIX століття австро-угорська влада підхопила цю тему – на противагу як польському національному руху, так і москвофільським настроям у Галичині» [Путин, 2021].

На боці світових змовників опинився і В. Ленін, який завадив Й. Сталіну реалізувати ідею «автономізації» республік при утворенні СРСР: «Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складалася з великоросів, малоросів та білорусів, – закріпила на державному рівні положення про три окремі слов'янські народи: російський, український та білоруський» [Путин, 2021]. Вождю більшовиків інкримінується щось навіть гірше за державний злочин: «З погляду історичних доль Росії та її народів ленінські принципи державного будівництва виявилися не просто помилкою, це було, як кажуть, набагато гірше, ніж помилка. Після розвалу СРСР 1991 року це стало абсолютно очевидним» [Обращение, 2022].

Розпад СРСР відкрив шлях для зовнішніх сил, які поставили Україну під свій контроль і перетворили її на «анти-Росію». Військова доктрина України зорієнтована проти Росії, можливий вступ України в НАТО стає смертельною загрозою для РФ: «Підлітний час до Москви крилатих ракет "Томагавк" складе менше 35 хвилин, балістичних ракет з району Харкова - 7-8 хвилин, а гіперзвукових ударних засобів - 4-5 хвилин. Це називається прямо “ніж до горла”» [Обращение, 2022].

В ході війни риторика В. Путіна змінювалася. Він почав поєднувати риторику російського націоналізму і посилання на І. Ільїна з антиколоніальними заявами. Ідеї світ-системного аналізу і постколоніалізму опиняються в правоконсервативному розчині. Він говорив: «Захід готовий переступити через все для збереження тієї неоколоніальної системи, яка дозволяє йому паразитувати, по суті, грабувати світ за рахунок влади долара та технологічного диктату, збирати з людства справжню данину, отримувати основне джерело незаробленого благополуччя, ренту гегемона. Збереження цієї ренти – їхній ключовий, справжній і абсолютно корисливий мотив. Ось чому їхнім інтересам відповідає тотальна десуверенізація» [Подписание договоров, 2022]. Це твердження підкріплюється історичним посиланням: «Варто нагадати Заходу, що він розпочав свою колоніальну політику ще в період середньовіччя, а потім пішла світова работоргівля, геноцид індіанських племен в Америці, пограбування Індії, Африки, війни Англії та Франції проти Китаю, внаслідок яких він був змушений відкрити свої порти для торгівлі опіумом. Те, що вони робили – підсаджували цілі народи на наркотики, цілеспрямовано винищували цілі етноси заради землі та ресурсів, влаштовували справжнє полювання на людей, як на звірів. Це противно самій природі людини, правді, свободі та справедливості» [Там же]. І після цього відповідно до своєї політичної теології В. Путін протиставляє богопротивний Захід благословенній Росії: «А ми – ми пишаємося тим, що у XX столітті саме наша країна очолила антиколоніальний рух, який відкрив багатьом народам світу можливості для розвитку, для того, щоб скорочувати бідність та нерівність, перемагати голод та хвороби» [Там же]. При цьому він забуває, що антиколоніальний рух очолювали комуністи, яких він раніше таврував як фактично зрадників Росії. Таке використання тематики свідчить про маніпулятивні наміри. Але про це треба говорити окремо.

В Україні поле виробництва актуальної колективної пам’яті гетерономне, але в ньому немає якогось одного домінуючого суб’єкта. В ньому є домінуючі ідеї, які стверджуються колективною державною бюрократією. До 2014 р. напруження в цьому полі створювалися різною геополітичною орієнтацією акторів (умовно «проросійською» і «прозахідною»). До певної міри це відповідало полярності слов’янофілів і західників в Росії, але з врахуванням української специфіки. Для України це був вибір між СНД чи ЄС. При включенні в це поле лівих ідей вони зазнавали деградації, адже комуністам чи соціалістам доводилося ставати на сторону тих чи інших капіталістичних груп.

У 2014 р. становище радикально змінилося. Полюсами поля стали помірковані націоналістичні погляди і крайні націоналістичні погляди при домінуванні саме останніх. Мета вступу в ЄС та НАТО була спільною для усіх акторів в полі. «Європейській вибір» став одним з декларативних модусів політики колективної пам’яті. На сайті Верховної Ради передається частина інавгураційної промови П. Порошенка, де він «відзначив, що повернення України до свого природного, європейського, стану було омріяне багатьма поколіннями» [Урочисте засідання, 2014]. 7 лютого 2019 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)", ініційований П. Порошенком. У Преамбулі Конституції буде закріплено формулювання щодо європейської ідентичності українського народу і незворотності європейського та євроатлантичного курсу України. До статті 102 Конституції було додано формулювання: "Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору"[Конституція України, 2019]. Це не могло не вплинути на політику колективної пам’яті, адже згідно з основним законом України (ст. 11) «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» [Там же].

Іншим модусом, причому домінуючим, за часів П. Порошенко стала декомунізація. Як політична практика вона почалася ще під час громадянського протистояння осені - зими 2013 – 2014 рр. та подальшої війни на Донбасі. Статус державної політики їй надали 4-ри закони, прийняті Верховною Радою за прискореною процедурою 9 квітня 2015 р. На основі Закону "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" №317-VIII від 09.04.2015 було заборонено діяльність Комуністичної партії України. Закон "Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті" №316-VIII від 09.04.2015 р. визнав борцями за незалежність України у XX столітті осіб, які «брали участь у всіх формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби за незалежність України у XX столітті». Перераховується велика кількість організацій, але головну роль відігравало визнання Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА) [Закон про правовий статус, 2015]. Закон "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років" №315-VIII від 09.04.2015 р. містить між іншим таке твердження: «Друга світова війна 1939-1945 років, що розпочалася внаслідок домовленостей націонал-соціалістичного (нацистського) режиму Німеччини та комуністичного тоталітарного режиму СРСР, стала найбільшою трагедією людства у XX столітті» [Закон про увічнення перемоги, 2015]. Четвертим був Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» №316-VIII від 09.04.2015 р.

Історик Георгій Касьянов пише, що «при здійсненні “декомунізації” використовувалися адміністративно-бюрократичні методи, які прикривалися демократичними процедурами» [Касьянов, 2021:194]. Головним менеджером декомунізації був Український інститут національної пам’яті (УІНП), якому 2015 р. було повернуто статус органу виконавчої влади. Його бюджет з 2015 р. по 2019 р. зріс з 8,7 млн. грн. до 116 млн. грн. [Касьянов, 2021:179].

Пік декомунізації припав на листопад 2015 р. – весну 2016 р., коли були змінені топоніми 51 493 об’єктів, знесено 2389 пам’ятників і пам’ятних знаків [Касьянов, 2021:185]. Г. Касьянов слушно пише, що «це був найбільш масштабний проект переформатування символічного простору за весь період незалежності» [Касьянов, 2021:186].

 За президентства П. Порошенка відбувся зсув ідейної атмосфери в країні в правому ідеологічному напрямку. Поряд з державним прапором почав широко використовуватися прапор ОУН. Розповсюджувалися ідеї українського націоналізму. Мобілізуючим фактором при цьому виступала війна на Донбасі. В якості колективної пам’яті громадянам України нав’язувалася однобічно препарована пам’ять частини населення Галичини. Історики вже звертали увагу на те, що головними промоутерами «декомунізаційних» законів, крім А. Парубія і Ю. Шухевича, були В. В’ятрович (в той час директор УІНП), А. Шпак, А. Когут та І. Кулик. Саме їх зусиллями в «декомунізаційні» закони увійшло більшість програмних положень ВО «Свобода».  Г. Касьянов вважає ці закони «імітацією і містифікацією», адже, на його думку, їх риторика прикриває домагання інших цілей, «зокрема – для інтенсивного просування і легітимації в історичній пам’яті, символічному просторі і політиці націоналістичного наративу минулого, пов’язаного з перетворенням Організації українських націоналістів і Української повстанської армії на загальнонаціональні, системоутворюючі символи» [Касьянов, 2021:175]. Фактично це було символічне насильство меншості над більшістю, що вело до поглиблення регіонального розколу в країні. Декомунізація імпліцитно передбачала дерусифікацію. Тому як продовження загальної політики в Україні у відповідності до достатньо дискримінаційного  стосовно національних меншин Закону про освіту було ліквідовано усі школи, де освіта проводилася російською, польською, угорською, румунською чи іншими мовами національних меншин [Закон України «Про освіту», 2017].

Політика історичної пам’яті за часів П. Порошенка була не лише внутрішньо репресивною, але і провокувала конфлікти з сусідами, ведучи до руйнування вже досягнутих домовленостей. Як образу багато хто в Польщі сприйняв збіг виступу в українському парламенті президента цієї країни  Броніслава Комаровського і прийняття декомунізаційних законів, які реабілітували ОУН і УПА. Польська громадськість дуже чутлива до тверджень про те, що бандерівці були лише борцями за свободу України, які воювали одночасно і з комуністами, і з нацистами. Запереченням стає Волинська різанина. Ще за часів президентства В. Ющенка був прецедент трагедії села Гута Пеняцька. Про нього Катажина Єндращик пише: «За дослідженнями польського Інституту національної пам'яті злочин здійснили українські солдати 4-го артилерійського полку 14 гренадерської дивізії зброї СС «Галичина» під командуванням німецького капітана разом з частиною Української повстанської армії (УПА) та напіввійськовим загоном, до якого належали українські націоналісти. Внаслідок цієї акції загинуло близько 850 людей» [Єндращик, 2018:245]. Після прийняття декомунізаційних законів Україною польські законодавці теж певним чином прореагували на них: «У зв'язку з черговою річницею подій на Волині польський Сейм прийняв резолюцію від 22 липня 2016 року, у якій події 1943 року названо «геноцидом». Згідно з постановою 11 липня було встановлено Національним днем пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої» [Єндращик, 2018:248]. Виник перманентний конфлікт з Угорщиною, в якому, безумовно, винна не лише українська сторона. Але його довготривалість стимулює деяких істориків до тверджень про те, що мадяри взагалі схильні до культурного придушення українців [Маленков, 2022]. Така інтерпретація історичної пам’яті веде у безвихідь.

Перемога В. Зеленського на президентських виборах 2019 р. мала своїм наслідком часткове відновлення структури поля колективної пам’яті, яким воно було до 2014 р. Історична пам’ять знову стала предметом публічних дебатів. Новий президент певний час уникав однозначних публічних висловлювань з цього приводу. Це навіть викликало тривогу у правої частини українського політикуму, яку журналіст передав наступним чином: «Президент Володимир Зеленський не бере участі у подіях із вшанування пам’яті жертв трагедії Бабиного Яру, не реагує на спроби антиукраїнських сил повернути проспектам Харкова та Києва старі комуністичні назви. Зеленський не проводить парад до Дня Незалежності та нічого не говорить про складні взаємовідносини у сфері історичної пам’яті з нашими сусідами — Угорщиною та Польщею. На фоні цього новий Кабінет міністрів звільняє з посади голову інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, який протягом 5 років проводив успішні кампанії з декомунізації, розкриття архівів НКВС та КДБ, та вшанування героїв визвольних змагань українського народу» [Коржик, 2019].

Незадоволення діями В. Зеленського в царині політики колективної пам’яті відчували не лише праві. Скажімо, у 2021 р. президент відвідав селище Мілове на Луганщині і виголосив промову біля меморіалу «Україна – визволителям», в якій жодного разу не згадав про Червону армію [На Луганщині Володимир Зеленський, 2021].

В. Зеленський намагався виправити складнощі у стосунках з сусідами, які виникли за часів П. Порошенка. Так, після зустрічі з президентом Польщі А. Дудою 14.10.2020 р. він заявив: «Сьогодні як політичне питання – питання історичної пам’яті знято повністю. Це важливо. Ніяких суперечок між нашими країнами в майбутньому не повинно бути» [Питання історичної пам’яті, 2020].

Але у внутрішньому житті країни спостерігався дрейф у бік культурної політики, в тому числі і пов’язаної з колективною пам’яттю, яка здійснювалася за часів П. Порошенка. Особливо суттєвою тут є роль секретаря Ради національної безпеки і оборони Олексія Данілова. В березні 2021 р. він настійливо почав заявляти, що в Україні не слід використовувати слово "Донбас". В притаманному йому стилі він заявив: «Ніякого Донбасу не існує, тому що це той наратив, який нам нав'язує РФ ... потім вони будуть говорити про Галичину та інші речі - це дуже небезпечні речі, коли ми починаємо використовувати такі синоніми» [Данілов, 2021].

О. Данілов висловлювався в тому дусі, що результатом російсько-української війни мусить стати розпад РФ і деколонізація її територій.  На Київському форумі безпеки 1 грудня 2022 р. він заявив: «Їх просто треба знищити, щоб вони припинили існувати як країна в тих межах, в яких вони існують. На сьогодні Росія - одна з небагатьох країн, які мають колонії на своїй території, яка знищила величезну кількість народів, їхню мову, культуру, традиції. Вони просто варвари. І коли кажуть, що з цими варварами треба сідати за один стіл і про щось говорити, я вважаю це не гідно нашого народу». Це, мабуть, була відповідь на заяви В. Путіна в дусі постколоніалізму. Далі український чиновник додав, що Україна не має жодного відношення до Росії, яка постійно краде чиюсь історію: «Ви Московія, яка була на своїй території, ви злодії, які крали постійно чиюсь історію, ви постійно щось вимагаєте, але ви негідні, щоби з вами у світі взагалі хтось спілкувався... Я взагалі вважаю, що Путін і Гітлер - це сіамські близнюки, тільки один народився трохи пізніше» [Росія не варта, 2022].

Під час війни виступи О. Данілова є найбільш радикальними в українському керівництві і часто деструктивними для України. Так, на фронті в ЗСУ фактично склалася функціональна двомовність. Вона є запорукою довіри у військових колективах. До того ж російська мова - це мова спілкування з місцевим населенням Донбасу. Секретар РНБО 21 жовтня 2022 р. заявив на усю країну, шо  що росіяни мають "відійти на свої болота" і "квакати там своєю російською мовою". Його позиція така: «Російська мова має зникнути з нашої території взагалі як елемент ворожої пропаганди і промивання мізків для нашого населення. Англійська є обов'язковою, наша рідна мова є обов'язковою. А насаджувати сюди ці російські наративи – дуже небезпечно: нібито ми повинні з ними порозумітися, ми повинні щось зрозуміти» [Данілов заявив, 2022].

Під час війни риторика В. Зеленського стала дуже схожою на риторику П. Порошенка. У вечірньому телезверненні 21 листопада 2022 р. він сказав: «Сьогодні вже дев'ята річниця початку Майдану – Революції гідності. Дев'ята... Але свободі і гідності українського народу – понад тисячу років. Варто про це пам'ятати. І зараз ми з вами маємо історичну можливість раз і назавжди захистити українську волю. Я вірю, що так і буде» [Зеленський, 2022].

Поля колективної пам’яті України і Росії зараз є гетерономно мобілізованими і оберненими одне проти іншого. В сучасній Росії, яка є агресором, поле історичної пам’яті надзвичайно ієрархізоване і перетворилося на частину репресивної машини. В Україні у відповідному полі діє багато акторів, при чому як внутрішніх, так і зовнішніх. У внутрішньому житті воно теж діє як репресивний механізм організованої меншості по відношенню до неорганізованої більшості. Обидва поля зміщені в бік правої частини політичного спектру. В цих полях закладена повна екзистенціна несумісність функціонально подібних структур.

І в кінці порада українському керівництву. Не будувати політику колективної пам’яті за принципом «аби не так, як у москалів», а базуватися на раціональних засновках. Відкидання всієї спільної історичної і культурної спадщини є саморуйнівним для України. Україна повинна виступити захисницею всього прогресивного, що було в спільній історії і в спільному культурному надбанні. Треба захищати гуманізм від варварства, а не керуватися виключно етнічними критеріями приналежності постатей, творів, ідей. Це стосується і російської мови, яка є мовою значної частини народу України. До того ж криміналізація російської мови шкідлива для ЗСУ, де на фронті склалася функціональна двомовність, яка є запорукою довіри у військових колективах. Це також мова спілкування з місцевим населенням на Донбасі.

Література

1.          Ассман Я. (2004) Культурная память: Письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности / Пер. с нем. М. М. Сокольской. М.: Языки славянской культуры. 368 с.

2.          Бондар В. (2013) Державна політика історичної пам’яті в Україні 1990 – 2000-х рр.: основні тенденції // Істориографічні дослідження в Україні. Вип. 23. С. 377 – 400.

3.          Бурдье П. (2005) Социология социального пространства / Пер. с фр. Отв. ред. Перевода Н. А. Шматко. М.: Институт экспериментальной социологии; СПб: Алетейя. 288 с.

4.          В Виннице дерусифицировали еще полсотни топонимов. Улицу Льва Толстого переименовали в честь Степана Бандеры. (2022) Страна. 25.11.2022. https://strana.news/news/416577-ulitsu-lva-tolstoho-v-vinnitse-pereimenovali-v-chest-stepana-bandery.html

5.          Виступ Президента України Петра Порошенка на урочистому засіданні Верховної Ради України, присвяченому 70-ій річниці Перемоги над нацизмом в Європі, місцю і ролі Українського народу у Другій світовій війні (2015). Опубліковано 08 травня 2015 р. https://www.rada.gov.ua/news/Novyny/108676.html

6.          Данілов: ніякого Донбасу не існує, цей наратив нав'язує РФ. 24 березня 2021 р. https://www.rbc.ua/ukr/news/danilov-nikakogo-donbassa-sushchestvuet-etot-1616589697.html

7.          Данілов заявив, що російська мова має зникнути з України, та пояснив чому. 21.102022 р. https://tsn.ua/politika/danilov-zayaviv-scho-rosiyska-mova-maye-zniknuti-z-ukrayini-ta-poyasniv-chomu-2184967.html

8.          Дубяга А. (2018) Історична пам’ять як ключовий чинник гібридної війни в Україні // Історичні і політологічні дослідження. Спецвипуск. Трансформація історичної пам’яті. Вінниця: Донецький національний університет імені Василя Стуса, 2018. С. 252 – 256.

9.          Єндращик К. (2018) Історичні проблеми та політика пам’яті в польсько-українських стосунках (1991 – 2017) // ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. Наукові записки. Вип. 3 – 4 (95 – 96). С. 237 – 253.

10.       Закон України «Про освіту», 2017. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text

11.       Закон України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років" №315-VIII від 09.04.2015. https://uinp.gov.ua/dokumenty/normatyvno-pravovi-akty-rozrobleni-v-instytuti/zakony/zakon-ukrayiny-pro-uvichnennya-peremogy-nad-nacyzmom-u-drugiy-svitoviy-viyni-1939-1945-rokiv-no315-viii-vid-09042015

12.       Закон України "Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті" №316-VIII від 09.04.2015. https://uinp.gov.ua/dokumenty/normatyvno-pravovi-akty-rozrobleni-v-instytuti/zakony/zakon-ukrayiny-pro-pravovyy-status-ta-vshanuvannya-pamyati-borciv-za-nezalezhnist-ukrayiny-u-xx-stolitti-no316-viii-vid-09042015

13.       Закон України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" №317-VIII від 09.04.2015. https://uinp.gov.ua/dokumenty/normatyvno-pravovi-akty-rozrobleni-v-instytuti/zakony/zakon-ukrayiny-pro-zasudzhennya-komunistychnogo-ta-nacional-socialistychnogo-nacystskogo-totalitarnyh-rezhymiv-v-ukrayini-ta-zaboronu-propagandy-yihnoyi-symvoliky-no317-viii-vid-09042015

14.       Заседание Международного дискуссионного клуба «Валдай» «Мир после гегемонии: справедливость и безопасность для всех». Выступление В. Путина 27 октября 2022 года. http://kremlin.ru/events/president/news/69695

15.       Зеленський: Зараз ми маємо історичну можливість раз і назавжди захистити українську волю. 21.10.2022 р. https://gordonua.com/ukr/news/society/zelenskij-zaraz-mi-majemo-istorichnu-nagodu-raz-i-nazavzhdi-zahistiti-ukrajinsku-svobodu-1637209.html

16.       Касьянов Г. В. (2021) «Декоммунизация» в Украине, 2014–2021: процесс, акторы, результаты // Историческая экспертиза, №4 (29). С. 174 – 200.

17.       Ковальська-Павелко І. (2022) «Війни пам’яті» як ключовий чинник формування державної політики пам’яті в сучасній Україні // Krakowskie Studia Małopolskie. nr 3 (35). S. 7 – 26.

18.       Коннертон П. (2004) Як суспільства пам’ятають. Київ: Ніка-Центр.184 c.

19.       Конституция РФ, 2022.

1.          https://konstitutsiia.ru/download?utm_referrer=https%3A%2F%2Fwww.google.com%2F

20.       Конституція України, 2019. https://www.president.gov.ua/documents/constitution

21.       Коржик Р. (2019) Зеленський та історична пам’ять. Політика у царині розбрату. https://vgolos.ua/news/zelenskyj-ta-istorychna-pam-yat-polityka-u-tsaryni-rozbratu_1075158.html

22.       Маленков Р. (2022) Чому в Угорщині немає українців? // Історична правда. https://www.istpravda.com.ua/columns/2022/10/5/161882/

23.       Малинова О. Ю. (2017) Неудобный юбилей: итоги переосмысления «мифа основания» СССР в официальном историческом нарративе РФ // Political Science. N 3. C. 13 – 40.

24.       Медведев считает, что волонтеры должны "отсекать фальсификации" о роли СССР в войне. ТАСС. 26 февраля 2020. https://tass.ru/obschestvo/7844859

25.       На Луганщині Володимир Зеленський відвідав меморіал «Україна – визволителям» та вшанував пам'ять загиблих у Другій світовій війні. 8 травня 2021 р. https://www.president.gov.ua/news/na-luganshini-volodimir-zelenskij-vidvidav-memorial-ukrayina-68329

26.       Нора П., Озуф М, де Пюимеж Ж., Винок М. (1999) Франция – Пам'ять / Пер с фр. Д. Хапаевой. СПб: СПбГУ. 328 с.

27.       Обращение Президента Российской Федерации 21 февраля 2022 года http://kremlin.ru/events/president/news/67828

28.       Питання історичної пам’яті між Україною та Польщею зняте – Зеленський, 14.10.2020 р. https://www.unian.ua/politics/ukrajina-i-polshcha-pitannya-istorichnoji-pam-yati-znyate-zelenskiy-novini-ukrajina-11180894.html

29.       Подписание договоров о принятии ДНР, ЛНР, Запорожской и Херсонской областей в состав России. Речь В. Путина. 30 сентября 2022 года. http://kremlin.ru/events/president/news/69465

30.       Політика історичної пам’яті в контексті національної безпеки України / За загальною редакцією В. М. Яблонського. К.: Національний інститут стратегічних досліджень, 2019. 144 с.

31.       Путин В. В. (2021) Об историческом единстве русских и украинцев. http://kremlin.ru/events/president/news/66181 

32.       Пушкинскую назвали в честь Бандеры, а Суворова - в честь Петлюры. В Изюме переименовали 22 улицы. Список (2022) Страна. 03.12.22. https://strana.news/news/417383-v-izjume-pereimenujut-bolee-20-ulits-i-ploshchadej-.html  

33.       Росія не варта переговорів і має припинити існувати у нинішніх кордонах – Данілов. 01.12.2022 р. https://www.unian.ua/society/rosiya-ne-varta-peregovoriv-i-maye-pripiniti-isnuvati-u-ninishnih-kordonah-danilov-12063477.html

34.       Указ президента Российской Федерации о комиссии при президенте Российской Федерации по противодействию попыткам фальсификации истории в ущерб интересам России. 15 мая 2009 года. № 549. https://histrf.ru/uploads/media/default/0001/26/7e1627e7bcce89f69bbdaa1a206d1e54cef45df9.pdf  

35.       Урочисте засідання Верховної Ради України, присвячене складанню присяги новообраним президентом України Петром Порошенком 7 червня 2014 р. https://www.rada.gov.ua/news/Top-novyna/94013.html

36.           Хальбвакс М. (2007) Социальные рамки памяти. / Пер. с франц. и вступ. статья С. Н. Зенкина. Москва: Новое изд-во. 348 с.

37.       Polkie nauki społeczne w konteście relacji władzy i zależności międzynarodowych / redakcja naukowa Tomasz Zarycki. Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2022. 305 s.

The report examines the positions of only the official state bodies of Ukraine and the Russian Federation and their authorized representatives. The politics of memory in the Russian Federation played a significant role in justifying aggression against Ukraine for the internal consumer. V. Putin and a group of intellectuals close to him played a leading role in this. In Putin's narrative, Ukraine is seen as a Soviet artifact that poses an existential threat to the modern Russian Federation. This narrative denies Ukraine's right to exist, while at the same time affirming the unity of the population of both countries. In this narrative, Ukraine is considered at best as an ethnographic territory immersed in the thousand-year history of the Russian Empire. The period of existence of the USSR is included in this history, but the universalist ideology of communism is removed from it. Putin's narrative can be defined as "anti-Ukraine".

In Ukraine, spontaneous historical memory is much more diverse than in Russia. It is strongly regionalized. But the official policy of historical memory is focused on the unification of the country's semantic space. In this regard, the presidency of V. Zelenskyi is a direct continuation of the presidency of P. Poroshenko. The model of historical memory, which was tested in Galicia, is imposed on all regions by methods of pressure from above. The most iconic figure in it is S. Bandera. In recent years, the positions of the UNR period and such figures as M. Hrushevskyi, S. Petlyura or P. Skoropadskyi have weakened in the historical narrative. The narrative shift towards far-right political forces and their associated regional memory is increasingly aligned with the post-colonial discourse on the Soviet period. In Ukraine, they also officially combine the Russian Empire and the Soviet Union into a historical unity, affirming its absolute hostility to Ukraine. This policy of historical memory can be called "anti-Russia" according to the main tendency, but it creates significant problems with partners (first of all, with Poland).

Common features of the Russian and Ukrainian official historical narratives are their conservatism, connection with the right-wing political spectrum, nationalism, and orientation towards semantic violence against opponents. At the same time, the historical narratives themselves are oriented against each other as "anti-Ukraine" and "anti-Russia". These narratives direct the understanding of war as sacred, in which there are no shared values between the parties. This leads to the fact that opponents are perceived as non-human. The platform for post-war peaceful coexistence is disappearing.

Keywords: Ukraine, Russia, war, history, collective memory.

Raport analizuje stanowiska wyłącznie oficjalnych organów państwowych Ukrainy i Federacji Rosyjskiej oraz ich upoważnionych przedstawicieli. Polityka pamięci w Federacji Rosyjskiej odegrała znaczącą rolę w uzasadnieniu agresji na Ukrainę dla konsumenta wewnętrznego. Wiodącą rolę odegrał w tym W. Putin i bliska mu grupa intelektualistów. W narracji Putina Ukraina jest postrzegana jako sowiecki artefakt, który stanowi egzystencjalne zagrożenie dla współczesnej Federacji Rosyjskiej. Ta narracja odmawia Ukrainie prawa do istnienia, a jednocześnie potwierdza jedność ludności obu krajów. W tej narracji Ukraina traktowana jest co najwyżej jako terytorium etnograficzne zanurzone w tysiącletniej historii Imperium Rosyjskiego. Okres istnienia ZSRR jest włączony do tej historii, ale usunięta jest z niej uniwersalistyczna ideologia komunizmu. Narrację Putina można określić jako „anty-Ukrainą”.

Na Ukrainie spontaniczna pamięć historyczna jest znacznie bardziej zróżnicowana niż w Rosji. Jest silnie zregionalizowany. Ale oficjalna polityka pamięci historycznej koncentruje się na unifikacji przestrzeni semantycznej kraju. Pod tym względem prezydentura W. Zełenskiego jest bezpośrednią kontynuacją prezydentury P. Poroszenki. Model pamięci historycznej, który został przetestowany w Galicji, jest narzucany wszystkim regionom metodami odgórnego nacisku. Najbardziej charakterystyczną postacią w nim jest S. Bandera. W ostatnich latach w narracji historycznej osłabły pozycje okresu UNR i takich postaci jak M. Hruszewski, S. Petlura czy P. Skoropadski. Przesunięcie narracji w kierunku skrajnie prawicowych sił politycznych i związanej z nimi pamięci regionalnej jest coraz bardziej zgodne z postkolonialnym dyskursem o okresie sowieckim. Na Ukrainie również oficjalnie łączą Imperium Rosyjskie i Związek Radziecki w jedność historyczną, potwierdzając jego absolutną wrogość wobec Ukrainy. Tę politykę pamięci historycznej, zgodnie z głównym kierunkiem, można nazwać „anty-Rosja”, stwarza ona jednak istotne problemy z partnerami (przede wszystkim z Polską).

Wspólnymi cechami rosyjskiej i ukraińskiej oficjalnej narracji historycznej jest konserwatyzm, powiązania z prawicowym spektrum politycznym, nacjonalizm i orientacja na semantyczną przemoc wobec oponentów. Jednocześnie same narracje historyczne są skierowane przeciwko sobie jako „anty-Ukraina” i „anty-Rosja”. Narracje te kierują rozumieniem wojny jako świętej, w której nie ma wspólnych wartości między stronami. Prowadzi to do tego, że przeciwnicy są postrzegani jako nie-ludzie. Zanika platforma powojennego pokojowego współistnienia.

Słowa kluczowe: Ukraina, Rosja, wojna, historia, pamięć zbiorowa.