Чому зараз почався новий напад декомунізації?

Міністерство історичної правди ім. В’ятровича (офіційна назва — Український інститут національної пам’яті) видало черговий «список осіб, які підпадають під декомунізацію [1]» (відповідно, вимагаючи до 21 листопада перейменувати всі географічні та топографічні об’єкти, названі на їхню честь).

Нагальність цих ініціатив беззаперечна — впритул підступає опалювальний сезон, а комунальні тарифи підскочили до таких висот, що саме час відволікти увагу населення від проблем, спричинених олігархічним капіталізмом, черговим раундом боротьби з «привидом комунізму». Утім, звідки в країні знайнижчими в Європі середніми доходами громадян [2] ¹ [3] брати гроші на перейменування величезної кількості вулиць і цілого Дніпропетровська (коли для одного лише Києва усі перейменування мають обійтися у щонайменше 9 мільйонів гривень [4]), мало хто розуміє.

Тому не дивно, що в 89,5 % населення виникають питання до декомунізаційних ініціатив [5] (чи, як подають це автори всеукраїнського дослідження «Конфлікт у медіа, медіа в конфлікті», яке провела соціологічна агенція «ФАМА», «упереджене ставлення до реформи декомунізації»), і лише одна п’ята частина погоджується з заяложеною мантрою «Поки стоять пам’ятники Леніну, Україна не може розвиватись».

І Карла, і Клару: повальна «декомунізація» та її жертви

Щодо наповнення списку [6], який запропонували підлеглі «національного комісара пам’яті [7]» Володимира В’ятровича. Добряча половина імен у ньому — звичайні робітники чи матроси, які брали участь у революційних подіях (і то не обов’язково 1917 р. — от наприклад, робітник Іван Бабушкін помер 1906 р., а Микола Бауман загинув від рук агента царської охранки у 1905 р.).

Згідно з цим списком, перейменувати належить вулиці та площі, названі на честь Карла Маркса та Фрідріха Енгельса — хоча сумнозвісним «декомунізаційним» законом [8] не передбачено заборону на цих мислителів, без внеску яких неможливо уявити сучасні соціальні науки та філософію, але, згідно з описами в списку, їхні особи «використовувалися для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму».

Також під заборону використання на вуличних показчиках підпадають такі імена:

• Роза Люксембург (звісно, упорядників списку не цікавить ані її діяльність, ані зміст її полеміки з Леніним — раз вона засновниця Комуністичної партії Німеччини, вона ворог),
• Микола Скрипник (його, після звернення в Facebook до одного зі співробітників УІНП [9], уже встигли виключити зі списку, але від цього легше не стає — бо виходить, що перелік «забороненого» можна довільно змінювати в будь-який момент і в будь-який бік); водночас у списку лишилися менш відомі діячі «Розстріляного відродження» — Іван (Ізраїль) Кулик, Петро Дятлів,
• Християн Раковський (який відстоював права УСРР проти сталінського проекту «автономізації» під час утворення СРСР, і взагалі був одним із найбільш стійких діячів антисталіністської опозиції в більшовицькій партії),
• Михайло Покровський (історик-марксист, головний деконструктор російського імперського міфу),
• творці першої в світі загальнодоступної системи охорони здоров’я Микола Семашко та Віра Велічкіна (літераторка й лікарка, померла від іспанки 1918 р.),
• Марина Раскова (льотчиця, організаторка жіночих авіаційних загонів, загинула 1943 р.),
• радянські партизани: Сидір Ковпак, Олександр Сабуров, Микола Попудренко,
• Петро Шелест (на «патріотизмі» якого зазвичай наголошували в пострадянському історичному наративі, але ж увесь режим і всі його діячі зараз оголошені «злочинними»),
• члени першого українського радянського уряду (Народного Секретаріату) — Євгенія Бош, Юрій Лапчинський, Володимир Ауссем,
• командир 1-го українського радянського полку Микола Щорс і командири робітничої Червоної гвардії — батько Боженко, Всеволод Довнар-Запольський, Олександр Беленкович (усі вони, крім останнього, загинули в роки громадянської війни, тому змогли бути канонізовані за сталінського режиму, який, імовірно, стратив би їх так само, як Беленковича та інших командирів Червоної армії, також внесених до списку),
• усі репресовані в роки сталінського терору українські комуністи — від Володимира Затонського до засновника Червоного козацтва Віталія Примакова чи екс-боротьбистів Панаса Любченка та Євгена Терлецького,
• щирі більшовики, яких за їхню позитивну діяльність поважали навіть недруги: Олександра Коллонтай, Анатолій Луначарський, Максим Литвинов, Леонід Красін, Георгій Ломов (Оппоков), Георгій Чичерін, Микола Островський, Ян Фабріциус (червоноармійський командир, який загинув, рятуючи жертв авіакатастрофи на Чорному морі), Володимир Бонч-Бруєвич (історик, видав перший том творів Сковороди), Гліб Кржижановський (голова Держплану), Михайло Ольмінський (літературний критик), Софія Соколовська (директорка Мосфільму), Наріман Наріманов (один із провідних азербайджанських романістів),
• діячі закордонних компартій: Клара Цеткін, Ернест Тельман, Долорес Ібаррурі, Пальміро Тольятті, Моріс Торез, письменник Анрі Барбюс, основоположник болгарського марксизму Димитр Благоєв (вишенька на торті — «КлИмент Готвальд» через И),
• вбиті радянські дипломати Вацлав Воровський (літературний критик і дипломат, загинув від рук білогвардійця), Теодор Нетте (вбитий дипкур’єр),
• звісно, ж усі учасники Січневого повстання (пардон, заколоту) робітників заводу «Арсенал» — Ісаак Крейнсберг, Іван Фіалек, Андрій Іванов, Микола Лукашевич і т.д.,
• мабуть, єдині угорці, яким присвячено вулиці в Києві: Лайош Гавро (угорський соціаліст, воював із Денікіним, розстріляний 1938) і Мате Залка (письменник «генерал Лукач», вбитий у бою з франкістами в Іспанії; автори списку (які, як неважко здогадатись, вороже ставляться до всіх лівих) раптом перейнялися долею анархо-комуністичних повстанців і закидають йому «придушення селянських повстань Нестора Махна»),
• якийсь Кудрявцев, «провина» якого полягає в тому, що він роздав землю селянам («займався розподілом землі на Миколаївщині після Жовтневого перевороту»).

Тішить лаконічна скупість і тенденційність «біографічних довідок» до переліку «комуністичних негідників», у яких замовчано досягнення останніх, зате роздуто (чи й вигадано) їхні гріхи:

• Надія Крупська — «ініціатор масових репресій»,
• Микола Скрипник — у довідці наголошено, що він член колегії ВЧК — і ні слова про наркомат освіти чи держплан УРСР,
• Аркадій Гайдар — «діяч компартії, член ЧК» (і більше нічого про цього автора дитячої літератури),
• Іван Папанін — «слідчий Кримської ЧК», а ні слова про його внесок у дослідження Арктики,
• Карл Лібкнехт — скупе «організатор комуністичного заколоту в Німеччині» про людину, яка за свою позицію проти Першої світової війни довго сиділа у в’язниці й яку вбили ультраправі фрайкори за мовчазної згоди колишніх товаришів за соціал-демократичною партією,
• шахтар Стаханов — «начальник сектору соцзмагання в наркоматі вугільної промисловості з 1943» — от і весь опис,
• Мойсей Урицький — «організатор терору», хоча насправді цей уродженець Черкас бувсупротивником смертної кари [10], але кого це цікавить?

На місцевому рівні виходять за межі цього «офіційного бан-ліста». Так, у Дніпропетровську збираються «декомунізувати» вулиці [11], названі за радянських часів на честь анархіста Михайла Бакуніна, есера Івана Каляєва (вбивці царського дядька; йому присвячено п’єсу Альбера Камю «Праведники») й чехословацького комуніста Юліуса Фучіка (чий «Репортаж із зашморгом на шиї», написаний у нацистській тюрмі перед стратою, став символом антифашистського Опору).

Для Броварської міськради група «експертів» із Інституту історії України підготувала окремий список кандидатів [12] на «декомунізацію», фактологічних та орфографічних помилок у якому ще більше, ніж у в’ятровичівському. Тут запропоновано перейменувати вулиці, названі на честь радянських військовослужбовців, які воювали з нацистською Німеччиною (Карбишева, Кирпоноса, Матросова, Гастелло, Ватутіна), бо це, мовляв, «пантеон міфу Великої Вітчизняної війни» (до якого чомусь приписано й лідера німецьких комуністів Тельмана) і «радянський колоніальний спадок» (!); одного з найбільш знаних у світі уродженців України, педагога Антона Макаренка; 1 травня і 8 березня (бо свято було, цитата, «впроваджено при більшовиках»); Комунарів (бо голод 1920-21 буцімто почався через сільськогосподарські комуни!). Ба більше, з метою «деколонізації» рекомендовано перейменувати вулиці Вавілова, Ломоносова, Некрасова, Пушкіна, Толстого, Тургенєва й радянських льотчиків братів Коккінакі (понтійських греків за національністю — отак їм, помстимося за грецьку колонізацію Причорномор’я в I тис. до н.е.!). Вулиця Степана Разіна також муляє очі, бо пропагує «так звану теорію класової боротьби». Нарешті, назви типу «Фабрична», «Металургів», «Геологів», «Будівельників», «Електриків», «Ремонтників» як «пов’язані з комуністичною ідеологією з її апеляцією до представників трудових спеціальностей» запропоновано змінити в майбутньому. Чому ж відкладати на майбутнє? Можна зразу перейменувати на честь Терещенків чи якихось сучасних олігархів — щоб не було апеляції до цих «тоталітарних робітників»!

 Більше «декомунізації»!

Інститут національної пам’яті зазначає, що запропонований «список не є вичерпним».

І справді, до нього можна внести ще багато діячів (інакше декомунізація не буде повною!), як-от:

• Тарас Шевченко — пропагандист соціальної революції [13], «його особу використовували для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму»,
• Іван Франко — один із основоположників соціалістичної ідеології в Україні, «його особу використовували для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму»,
• Леся Українка — пропагандистка марксизму, «її особу використовували для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму»,
• Ярослав Гашек — червоний комісар, член ̶Ч̶К̶ РКП(б),
• Павло Скоропадський — організатор збройного заколоту проти УНР,
• Симон Петлюра — організатор збройного заколоту проти Гетьманату,
• В’ячеслав Чорновіл — член комсомолу, організатор «Народного руху за Перебудову» на підтримку процесу, який розпочав комуністичний тоталітарний злочинець Горбачов (не забуваймо — режим і всі його діячі злочинні до 1991 р.),
• Теодор Драйзер — американський комуністичний діяч і т.д.

А взагалі, світова та українська культура минулого століття рясніють претендентами на декомунізацію: комуняка на комуняці. От той самий «Чіпполіно» італійського комуніста Джанні Родарі ² [14] — пряма пропаганда протиправної соціалістичної революції. Можна взяти приклад із країни передового досвіду декомунізації – Російської Федерації, – де з театральних постановок за цим твором прибрали революцію [15]. Але можна, звісно, піти далі – годі цього літературно-комуністичного засилля! Вилучимо з бібліотек Маяковського, Хвильового, Єфремова, Фучіка, Брехта, Ґарсіа Маркеса, Доріс Лессінг, Сарамаґо, Арагона, Бретона, Роллана, Кобо Абе і Стіґа Ларссона!

Нехай читають Шкляра та Айн Ренд.