Геннадій Єфіменко. Формування кордону між УСРР та РСФРР в 1917-1928 рр.

Опубликовано: 16.11.2014. 21:58

У вустах російських можновладців та пропагандистів пам’ять про минуле перетворилася на потужну інформаційну зброю. При цьому поширювані образи минулого нерідко прямо суперечать історичним реаліям. Одним із найважливіших напрямків інформаційної війни став «територіальний». У російському публічному просторі як належна сприймається проповідувана на державному рівні теза про «подарунки», які начебто правителі Росії у різний час робили Україні. Цікаво, що цей міф застосується навіть до того часу, коли, згідно інших тверджень кремлівських ліквідаторів здорового глузду, України начебто не існувало.

Відзначився на міфологічному поприщі і Володимир Путін. Під час прес-конференції 17 квітня 2014 року він бовкнув таке: «…Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи. Це всі території, які були передані Україні в 20-ті роки радянським урядом». Цей і подібні до нього міфи значною мірою впливають на формування характерного для Росії агресивного несприйняття України.

Оскільки саме утворена протягом 1919-1928 рр. лінія розмежування між УСРР та РСФРР стала з 1991 р. міждержавним сухопутним українсько-російським кордоном, то є нагальною потреба простежити процес її формування. Для цього спробуємо дати відповідь на два ключові питання:

1)    Які принципи були покладені в основу територіального розмежування радянської України з РСФРР в 1917-1929 рр. і наскільки їх дотримувалися у практиці?
2)    Коли і які реальні територіальні зміни були здійснені в цей період?

У Європі в ХІХ — на початку ХХ ст. відбувалося становлення національних держав. Не оминув цей процес і Україну. Розпочався він з деяким запізненням, але Перша світова війна його прискорила. За відсутності скільки-небудь визначеної території України в адміністративно-територіальному поділі Російської імперії єдиним об’єктивним критерієм окреслення її кордонів був національний склад населення. Його і взяла за основу утворена в березні 1917 р. Центральна Рада, яка стала центром українського національно-визвольного руху.

Необхідні відомості допоміг уточнити Перший загальний перепис населення Російської імперії (1897 р.). Одним із його показників була рідна мова, за якою і визначався національний склад. Оскільки світова війна ще продовжувалася, то Центральна Рада окреслила це питання лише загально, в межах тогочасного (губернського) адміністративно-територіального поділу. З’ясувалося, що в дев’яти губерніях українці складали більшість населення. Причому в Полтавській, Київській, Катеринославській, Харківській, Подільській, Херсонській, Волинській, Чернігівській губерніях українці складали абсолютну більшість населення (від 53,5% до 93,0%), а в Таврійській – відносну (42,2%). Згідно з декларацією Центральної Ради від 11 травня 1917 р. саме в кордонах цих губерній повинна була бути створена Україна, причому наголошувалося, що «виділення неукраїнських частин цих губерній і, навпаки, включення до складу української області українських частин суміжних губерній – Холмської, Гродненської, Мінської, Курської, Воронізької, Кубанської обл. та ін. надається Крайовій раді, за згодою з Тимчасовим урядом і населенням цих територій». У листопаді етнографічний принцип був закріплений законодавчо ІІІ Універсалом Центральної Ради, яким і було проголошено утворення Української Народної Республіки (в складі демократичної Росії) та окреслено її території.

Таким чином, етнографічний критерій став основним у формуванні кордонів України, але він був обмежений (тоді це обмеження здавалося тимчасовим) адміністративним поділом, що залишився у спадок від Російської імперії. Незабаром після захоплення влади з цим критерієм погодилося й керівництво більшовиків. Сподіваючись опанувати Україну, у другій половині листопада 1917 р. Й.Сталін (керівник Наркомату в справах національностей радянської Росії) наполягав на тому, що Київський обласний комітет РСДРП(б) повинен стати ініціатором скликання Всеукраїнського з’їзду рад причому за справу повинні взятися «кияни, одесити, харків’яни, катеринославці та інші», тобто мова йшла про всі 9 губерній.

Спроба захопити владу на скликаному в Києві у грудні 1917 р. Всеукраїнському з’їзді рад зірвалася. Тоді більшовики пішли іншим шляхом: пробільшовицькі депутати цього з’їзду виїхали до Харкова та приєдналися до обласного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну, який проходив там. Новий з’їзд був проголошений Всеукраїнським, на ньому було обрано Центральний виконавчий комітет рад Української (радянської) народної республіки, який 30 (17) грудня 1917 р. утворив уряд – Народний секретаріат. Цей уряд, як зауважував його голова М.Скрипник у квітні 1918 р., від початку свого існування ставив за мету за свою мету об’єднати «для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх територій, на які претендує Центральна Рада».

Цікава деталь: до 15 березня, коли ЦК РКП(б) вирішив створити окреме адміністративне утворення в Криму, керівництво радянської УНР розглядало півострів як складову частину України. Таке ставлення простежується в низці тогочасних рішень радянської УНР. Зокрема, у постанові Народного секретаріату від 7 березня йшлося про «Україну в кордонах III і IV універсалів, тобто в тому числі і ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Радянські Республіки».

Паралельно з цим наприкінці січня (за новим стилем у лютому) 1918 р. у Харкові була проголошена Донецько-Криворізька республіка (ДКР) (іноді – просто «Донецька»). Говорити про яку-небудь її територію неможливо, оскільки фактично в кожному «радянському» регіоні влада належала місцевим радам, які нікому не підкорялися. Тобто у випадку з ДКР, згадуючи про їхні «території», слід розуміти, що мова йде про бачення кордонів самим керівництвом цих утворень. Про фактичний контроль чи хоча б визнання таких зазіхань якою-небудь іншою стороною мова не йшла. Керівництво ДКР претендувало на такі території:

2014-11-16-efimenko-01

Таким чином, окрім українських губерній керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й частину Області Війська Донського. І це цілком закономірно, якщо взяти до уваги той факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний фактор при повній відмові від національного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала національного коріння. Ось, наприклад, слова В.Філова, одного з найбільш затятих апологетів ДКР та одного з її керівників:

2014-11-16-efimenko-02

Важлива для дня сьогоднішнього деталь: переважання українців в умовній ДКР ніким не заперечувалося. Цей факт просто не брався до уваги. Формально такі підходи обґрунтовувалися «марксистським» світобаченням: мовляв, час національних держав минув. Однак сучасні апологети «русского міра», апелюючи до історії ДКР, не лише «забувають» указати її «позанаціональну» складову, а й навпаки, полюбляють на прикладі цього утворення апелювати до «русскості» окресленого ними регіону, протиставляючи таким чином його Україні. Насправді ж однопорядковим явищем з ДКР була не радянська УНР, а, приміром, Московська область.

Поясню, що мається на увазі. Рішенням ІІІ Всеросійського з’їзду рад від 28(15) січня Росія була визнана федеративною республікою. Але суб’єкти федерації потрібно було ще створювати, а принципи створення не були чітко визначені. Зокрема, постало питання утворення Московської області (столиця Росії тоді була в Петрограді) як суб’єкту федерації. Цьому рішуче противився більшовицький центр, який «економічний» принцип федерування категорично не сприймав. От що про такі як Московська й, відповідно, Донецько-Криворізька «позанаціональні» утворення писав наприкінці березня 1918 р. член Наркомату колегії внутрішніх справ радянської Росії М.Лацис:

2014-11-16-efimenko-03

Незважаючи на несприйняття пропагованого «донкривбасівцями» економічного федералізму, ленінський Раднарком, сподіваючись, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить схід України, у лютому – на початку березня 1918 р. не давав беззаперечних вказівок щодо території радянської України. У своїй правоті були впевнені як представники радянської УНР, так і керівництво ДКР. Однак після укладення Брестського мирного договору, одним із умов якого було виведення російських військ з території України і укладення миру з УНР, ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецько-Криворізький басейн входить до складу України. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Ф.Сергєєва) було затверджено на ІІ Всеукраїнському з'їзді рад у Катеринославі. Тоді ж була проголошена і незалежність радянської України. Незабаром після цього радянська влада на території України була остаточно ліквідована. Пізніше Кремль рішуче клав край будь-яким спробам втілення в життя економічної регіоналізації, оскільки це суперечило централізаторській суті більшовицького режиму.

Під час існування Української Держави (квітень–грудень 1918 р.) територія України була збільшена на півночі й північному сході. На початку 1919 р., у період другого приходу в Україну радянської влади, яка, на відміну від 1918 р., була вже централізованою, питання про кордони між УСРР та РСФРР стало справді актуальним. З поміж інших територій, якими приросла Українська Держава, керівництво радянської України найбільш затято відстоювала належність до України Білгородського та Грайворонського повітів. Однак Кремль, принципово не відмовляючись від етнографічного критерію («право націй на самовизначення» було одним із ключових лозунгів, які забезпечили більшовикам перемогу), наполіг на тому, щоб він був обмежений колишнім губернським поділом. Уряд УСРР не був скільки-небудь самостійною одиницею і тому 7 лютого 1919 р. змушений був погодитися із такою вказівкою. Відповідно вказані два повіти мали відійти до РСФРР. Однак, як незабаром виявилося, подібне правило не було універсальним: ним знехтували, коли виникла потреба забрати певні території в України.

Формально рішення про кордони було ухвалена українською стороною 10 березня 1919 р. Того дня на розширеному (за участі представника РСФРР Д. Гопнера) засіданні РНК УСРР було схвалено «Договір про кордони з РСФРР». Цим Договором затверджувалися рішення «Міжвідомчого засідання з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною», що відбулося у Москві 25 лютого при Економічно-Правовому відділі Народного Комісаріату із закордонних справ РСФРР. Але вказане «губернське» обмеження етнографічного критерію стосувалося лише українських претензій: етнографічно неукраїнські Крим і чотири повіти Чернігівської губернії були виключені зі складу УСРР, тоді як жодного етнографічно українського регіону з РСФРР до складу УСРР не було передано (детальніше тут). Тобто очевидною була нерівноправність радянських республік і невідповідність декларацій реальним діям.

В 1920 році радянська Україна практично втратила наявну в 1919 р. управлінську автономію, що, серед іншого, знайшло своє підтвердження в рішенні Всеукрревкома від 27 січня 1920 р. об'єднати діяльність основних наркоматів УСРР та РСФРР (більш докладно тут або тут на с.204-251). Входження УСРР до РСФРР у Кремлі здавалося фактично вирішеною справою.

2014-11-16-efimenko-04

Кордон між Україною та Росією цього року зазнав істотних змін. Але того року навіть формально головним їх критерієм визнавалася економічна доцільність. В результаті територія України на сході збільшилася: весь Донбас, тобто райони з розвинутою важкою промисловістю, об’єднали в одній адміністративній одиниці. Для цього була створена Донецька губернія. Оскільки більша частина Донбасу й до цього часу входила до складу УСРР, то новостворена губернія стала складовою частиною радянської України. Відповідно, була збільшена територія УСРР. До складу нової губернії ввійшли такі території (їх повний перелік надаємо з тексту узгодженої з Кремлем постанови ВУЦВК):

2014-11-16-efimenko-05

У серпні 1920 р. до складу Донецької губернії була додана станиця Луганська. Основною підставою слугував адміністративно-географічний критерій: станиця була в безпосередній близькості від тогочасного центру Донецької губернії міста Луганська. Водночас надіслане ще навесні 1920 р. звернення Президії ВУЦВК до Кремля з проханням приєднати до Харківської губернії Білгородський повіт не мало позитивного результату.

Саме у таких кордонах РСФРР уперше на державному рівні визнала незалежність радянської України. Це сталося у «Союзному Робітниче-Селянському договорі між РСФРР та УСРР» від 28 грудня 1920 року, у перших рядках якого йшлося про те, що уряди РСФРР та УСРР визнають «незалежність і суверенність кожної зі сторін, що домовляються». У преамбулі до Договору, який 2 березня 1921 р. було ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом рад, йшлося про «передбачену договором підставу повної рівності поміж обома Республіками». Важливим є також п.2 Договору, у якому, зокрема, йшлося про таке:

2014-11-16-efimenko-06

Таким чином, цей Договір вказував на відсутність будь-яких претензій, в тому числі і територіальних, між республіками. Саме з цими кордонами, тобто з Шахтами та Таганрогом, УСРР увійшла до складу Радянського Союзу, офіційне рішення про створення якого було затверджено 6 липня 1923 р. (докладніше тут і тут).

Незабаром після створення СРСР проблема кордонів постала знову. Це було цілком природно, оскільки, як відзначалося у датованому 29-м листопада 1924 р. зверненні до керівництва СРСР за підписами А.Буценка та М.Полоза (представники УСРР в комісії ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР), «ще при створенні Української Соціалістичної Радянської Республіки постало питання про неспівпадіння етнографічних кордонів України з кордонами 9-ти губерній, у яких українці становили більшість і через це віднесених до складу УСРР. Але в той гострий період громадянської війни, що відбувалася на території УСРР, було не до уточнення кордонів. Було вирішено це питання перенести на пізніший час, коли, по закінченню війни та зміцненню радянського ладу, його можна бути вирішити в усій повноті після детального і спокійного висвітлення збоку етнографічних та економічних даних».

Такий час, здавалося, настав після утворення СРСР. Представники УСРР підкреслювали, що в основу територіального розмежування (формально з цією тезою погодилися усі учасники комісії ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів) потрібно покласти «національно-етнографічний момент, коректуючи його в окремих випадках за ознакою економічного тяжіння там, де останній яскраво виражений і ознакою випрямлення адміністративних границь у відношенні дрібних адміністративних одиниць /район, волость, населений пункт/».

Взявши за основу ці, здавалося б, давно схвалені радянською владою принципи, українська сторона запропонувала приєднати до УСРР частину Курської й Воронезької губерній РСФРР загальною чисельністю в 2 050 956 осіб, 69% яких становили українці. Представники РСФРР виступили проти цього. Комісія ЦВК СРСР винесла компромісне рішення - приєднати до УСРР території із загальною численністю 1 019230 осіб, 58,1% яких становили українці (у зверненні до політбюро ЦК РКП(б) голови комісії Черв’якова йшлося про територію з населенням 901 000 осіб, з яких українці становили 53%). Серед територій, що підлягали приєднанню, були і вже згадані вище Білгородський та Грайворонський повіти. Рішення комісії, за винятком хіба що приєднання Путивльського повіту до УСРР, опротестували як українська, так і російська сторони.

Голова комісії О.Черв’яков усі заперечення проти рішення комісії вважав немотивованими. Але якщо в аргументах, якими він у листі до політбюро ЦК РКП(б) спростовував позицію української сторони, лунала апеляція до економічних критеріїв (у «неприєднуваних» територіях українці становили навіть більшу частку ніж у «приєднуваних»), то у випадку з російською стороною Черв’яков змушений був визнати: «Протести та особливі думки представників РСФРР безпідставні, оскільки вони, на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають. Якщо задовольняти ці протести (йшлося про позитивну реакцію на протест якоїсь із двох сторін - Є.Г.), то краще переглянути питання в бік об’єднання в складі УСРР усіх територій, на яких українці становлять більшість. Це буде і принципово, і політично». Однак у Кремлі виявили прихильність до інших принципів, декларувати публічно які на той час було політично невигідно.

Більшовицьке керівництво поступило всупереч рішенню комісії та рекомендаціям її голови. По суті були враховані усі протести російської сторони, тобто ті, що «на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають». Інакше кажучи, формально не заперечуючи етнографічний критерій, підтримка якому пролунала навіть в резолюції Комінтерну від 24 грудня 1924 р., компартійне керівництво СРСР відмовилося застосовувати цей принцип у своїх діях. Фактично відбулося лише часткове випрямлення кордону на користь УСРР.

Ігнорування формально схваленого етнографічного критерію при розгляді питання про територіальну належність населених переважно українцями районів Курської та Воронезької губерній Кремлю здалося замало. Більша частина Шахтинської та Таганрозької округ (в останній українці становили абсолютну більшість) була відібрана від УСРР та приєднана до РСФРР. Таким чином, твердження сучасної російської пропаганди про те, що якісь значні території «в 1920-ті роки» були передані Україні «радянським урядом» суперечать фактам. Територія і населення радянської України в результаті перегляду кордонів у 1920-х рр. зменшилися.

Керівництво УСРР тривалий час не погоджувалося на такий нерівноправний обмін. І лише з приїздом до України Л.Кагановича Кремлю вдалося дотиснути Харків на «добровільне» зменшення території УСРР. Крапка в цьому питанні була поставлена ухвалою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. До складу УСРР було передано територію, на якій проживало 278 тис. осіб, а до складу Росії з України - територію з населенням в 478,9 тис. осіб.). Українська сторона намагалася поставити територіальне питання після Всесоюзного перепису 1926 року, але успіху ці спроби не мали. Щоправда, в 1928 р. відбулися деякі косметичні зміни кордону. Втім, з національним складом населення вони не були пов’язані.

Детальний текстовий опис таких змін можна знайти в упорядкованій автором цих рядків у зведеній таблиці на сайті LIKБЕЗ. Історичний фронт. За початок змін взято 1919 р. - саме тоді радянська влада в Україні стала централізованою і українським радянським урядом були ухвалені перші формальні документи стосовно територіального питання. Усі зазначені у таблиці дати та події згадуються в тексті вище.

Результати територіальних змін 1919-1928 рр. продемонстровано на поданій нижче карті, яку створили автори проекту «LIKБЕЗ. ІСТОРИЧНИЙ ФРОНТ» Дмитро Вортман та Максим Майоров.

Більшість із використаних у статті документів можна знайти у розділі «документи» на сайті LIKБЕЗ. Історичний фронт

Цитати із матеріалів комісії ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФР у 1924 р. взяті із ЦДАВО України, ф.3, оп.1, справа 1953

Цитати про ДКР взяті із документів, що друкувалися в «Літописі революції» в 1920-х рр.

Більш детально і з належним науковим апаратом проблема кордону у 1917-1920 рр. висвітлена автором у відповідному підрозділі монографії Єфіменко Г. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік / К., 2012.

Низка використаних документів див у додатку до цієї монографії: Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К.: Основи, 1994.

Джерело: Historians [1]