Опубликовано: 15.11.2011. 13:51

 Жителі Кремінського району Луганської області об’єдналися, щоб дати можливість 12-річному Льоші Котляру поїхати на чемпіонат світу з шахів до Бразилії

Випадок 12-річного хлопчика-шахіста Олексія Котляра з провінційного містечка Кремінна Луганської області видається унікальним. За допомогою громадських внесків йому вдалося зібрати 44 тисячі гривень для участі в чемпіонаті світу з шахів, який проходитиме в Бразилії вже наприкінці листопада.

«ХОЧУ СТАТИ ЧЕМПІОНОМ!»

Льоша Котляр — шахіст зі стажем, цим видом спорту він почав займатися ще з трьох з половиною років. «Дідусь мене посадив за шахівницю ще в три з половиною роки. А років з п’яти-шести я вже регулярно грав», — розповідає юний шахіст. Мама Любов Котляр поділилася секретами виховання сина: «Альоші було п’ять років, і він ходив на футбол, танці й шахи. Потім він все ж таки вирішив, що шахи йому ближчі й цікавіші. Тато йому одразу сказав: «Якщо вирішив займатися, то потрібно вже серйозно», — і займався з ним із самого початку, виховував дисципліну». Сьогодні на рахунку кремінського Пономарьова понад 30 нагород, десятки грамот і дипломів. А минулого тижня 12-річний Котляр став чемпіоном серед дорослих у Сєверодонецькому турнірі. Цікаво те, що у вісім років він здобув перший розряд, а у десять вже став кандидатом у майстри спорту.

Коли Льоша грає в шахи, кожен може помітити, як у нього спалахують очі, і вони можуть сказати набагато більше, ніж його скромні слова: «Раніше для мене шахи були як хобі, а зараз почав займатися більш професійно. Люблю за те, що не як у картах — кому пощастить, а все вирішують знання та майстерність. Люблю комбінації».

Але, звісно, найголовніша перемога на сьогоднішній день для Льоші Котляра — це друге місце чемпіонату України з шахів у віковій категорії до 12 років. Перемога в такому чемпіонаті — це та межа, коли потрібно переходити на міжнародний рівень і сягати дедалі більших вершин. Федерація шахістів України всіляко допомагає своїм спортсменам, але, як і будь-яка організація, не може робити це в повному обсязі. Тому коли Льоші Котляру випав шанс поїхати на чемпіонат світу, його батьки опинилися в досить скрутному становищі. Для того щоб поїхати до Бразилії, потрібні чималі гроші. «У дитинстві ми з Льошею читали книгу Олександра Котова «Альохін. Шахова спадщина». І він тоді ще маленький сказав: «Хочу стати чемпіоном». І після цього планку вже не опускали. Тепер шахи в нього не забрати. Адже краса шахів розкривається, коли починаєш дедалі більше дізнаватися про них», — поділився батько Льоші Роман Котляр.

У вересні цього року в родини Котлярів виникла ідея залучити громадськість: розповісти, що є такий талановитий хлопчик, який може представляти Україну на міжнародному рівні, але йому потрібно допомогти. Роман і Любов Котлярі, батьки юного шахіста, відкрили рахунки в банку, на які на загальний подив почали надходити гроші від різних підприємств, організацій, установ і окремих людей. Так, можна сказати, абсолютно сторонні люди допомогли 12-річному хлопчикові в здійсненні його мрії. А жителі Кремінщини змогли довести, що приказка «моя хата скраю...» — популярний стереотип про українців, який їм вдалося успішно подолати.

«ЧОМУ ДОШКА ВІСІМ НА ВІСІМ КЛІТИНОК ВАБИТЬ МІЛЬЙОНИ ЛЮДЕЙ?»

«Талантів в Україні багато, адже Льоша не один такий, але вони доходять до певного рівня, а щоб іти далі, потрібні великі витрати. Ось у чому біда. На один турнір у Криму потрібно 4—5 тисяч, узагалі на всі хороші турніри для участі потрібно платити внески. Плюс тренери. Кожен сам шукає тренера, якого може собі дозволити», — ділиться проблемами багатьох спортсменів України Роман Котляр.

Ті самі проблеми й у кремінському шаховому клубі «Старт», де займається Льоша Котляр. Маленька кімнатка, відведена райрадою, старі шахівниці, лавки. І хоча тренер клубу Олексій Старицький запевняє, що районна влада допомагає, відчувається, що шахістам інколи буває нелегко. Кремінському тренерові 72 роки й уже 17 років він керує гуртком. Зараз тут займається близько 30 юних шахістів. Незважаючи на скруту, Олексій Романович любить шахи й навчає своїх учнів не лише грати, а й ставитися до шахового спорту філософськи: «Чому така дошка вісім на вісім клітинок займає розуми мільйонів людей? Шахи виховують у дітей ретельність. Вони вчать обмірковувати кожен крок, логічно мислити й робити зважені вчинки. Дрібниць у шахах немає, і в житті не повинно бути дрібниць. Шахи й життя — це одне й те саме, вони тісно пов’язані. Якщо зробив помилку в житті, то вона обертається негативно для людини. А шахи вчать: зробив необачний хід — і він може коштувати цілої партії».

Старицький займається з Льошею Котляром вже п’ять років. Його методика навчання передбачає постійні змагання, гру із заплющеними очима, коли учень розвиває не лише логіку, а й образне мислення та пам’ять. Льоша Котляр, до речі, ще й капітан кремінської шахової команди. «Я ціную в Олексії те, що в нього немає зарозумілості. А є велика цілеспрямованість і витримка. У такому віці мати такий характер — це дуже добре. Звісно, потрібно ще працювати над майстерністю, і це нормально, адже в 12 років знати все неможливо. І я йому кажу: головне ніколи не погоджуватися на нічию, боротьба до останнього, до голих королів, як то кажуть. У шахах, як і у будь-якому виді спорту, потрібно бути борцем. Я дуже радий, що до мене в моєму віці потрапив такий здібний, талановитий учень, бачиш, що твоя праця не марнується», — ділиться тренер міркуваннями про свого учня.

Олексій Старицький був одним з організаторів збору грошей для Льоші Котляра: він писав матеріал у місцеву газету, всіляко звертався до громадськості. Одразу видно, що тренер щиро уболіває за свого учня. «Коли постало питання про те, щоб допомогти, багато людей відгукнулося: і райдержадміністрація, і районна бібліотека, директори підприємств, підприємці. Адже ніхто їх не змушував, вони всі самі. Людина повинна за свій край душею вболівати, пишатися своїм краєм. Усі, хто патріот свого міста, району, села, області, України врешті-решт, завжди знаходять кошти та час, щоб відгукнутися на добру справу. Адже саме на добрі справи часто не вистачає грошей...» — розповідає Олексій Романович.

Одним з головних спонсорів Льоші Котляра став колишній учень кремінського шахового клубу Сергій Пирожников. 1992 — 1997 рр. він сам займався в цьому клубі й був одним із кращих: був чемпіоном міста, їздив на змагання. Але реалізувати всі мрії не вийшло через ту саму проблему — не було грошей. Тому коли дорослий Сергій Пирожников, нині вже керівник інвестиційної компанії в Харкові, почув про свого земляка, який подає надії, він вирішив допомогти зробити те, що колись не зміг сам.

«Я сам займався шахами в тому самому клубі, у Олексія Романовича. У мене в юному віці були успіхи, я був чемпіоном міста, їздив на змагання, і були мрії щодо цього, але не було можливостей іти далі. І коли мені зателефонував Олексій Романович і розповів про Льошу, я подумав, що це такий збіг, наче Бог мене перевіряє. Я був шокований, як таке може бути: у Луганській області, у нашому маленькому містечку, саме в моїй школі, при тому що в районі їх 15, у такому самому віці, як я грав, живе хлопець, який може поїхати на чемпіонат світу. Це те, про що я колись мріяв», — поділився з нами Сергій. Самого Льошу він ніколи не бачив, тому, щоб перевірити його рівень, навіть зіграв з ним у шахи по телефону. І програв три з чотирьох партій. Сергій вкотре переконався, що «талантам потрібно допомагати, а бездари й самі проб’ються».

Поїздка на чемпіонат світу може назавжди змінити життя юного шахіста Льоші Котляра. А те, як сім’я Котлярів зібрала кошти для цієї поїздки, гадаю, вже змінило свідомість кремінян. Багато українців живуть, скажімо, небезпідставним стереотипом про те, що Луганська область — одна з найбільш депресивних в Україні, і мало хто очікує простих людських жестів від луганців. Але, виявляється, люди в цьому регіоні, як і в Україні загалом, не такі вже й байдужі. І стереотипи, що склалися через різні соціальні, економічні та нерідко політичні обставини, не завжди виправдані. Ці люди абсолютно безкорисливо готові допомогти хлопчикові з маленького містечка в досягненні його мрії. Просто об’єднавшись, жителі одного району перестали бути слабкими. Уявляєте тоді, що можуть зробити люди з однієї області, регіону і, врешті-решт, країни?

Євгенія КРИКУН, Луганськ — Кремінна — Луганськ, спеціально для «Дня». [1]Фото Костянтина ГРИШИНА, «День»