Опубликовано: 15.08.2015. 22:57
Останнім часом в нашій країні збільшилася кількість публікацій, які ставлять тавро на мешканцях Донбасу. Політичні проблеми намагаються пояснити етнічними процесами. Варто прямо сказати, що в нашій країні підняв голову відвертий расизм.
Однією з болючих тем є наслідки Голодомору. Сьогодні ми передруковуємо матеріал з інтернет-видання Historians.in.ua [1] Карта за даними Г. Єфіменка створена картографом Дмитром Вортманом. Легенда мапи коригувалася Геннадієм Єфіменко та Максимом Майоровим
Інтернет мережею тривалий час поширювалася теза про асиміляцію сходу та півдня України як безпосередній наслідок організованого владою у листопаді-грудні 1933 року переселення селян з РСФРР та БСРР в найбільш постраждалі від Голодомору села України. Нового поштовху таким твердженням надало відкриття 15 травня 2015 року у Національному музеї «Меморіал пам`яті жертв голодоморів в Україні» виставки «Асиміляційна політика в Радянській Україні: крізь призму вивчення історії Голодомору». У коментарях, присвячених відкриттю цієї виставки, її упорядники зробили акцент на тому, що саме це переселення спричинило як зміну етнічного складу населення відповідних регіонів так і «сепаратистські настрої на сучасному Донбасі [2]»1.
Оскільки відомості йшли від державної інституції, що має статус Національної, то такі твердження поширилися в багатьох поважних друкованих та електронних виданнях і апріорі вважалися перевіреною інформацією.
Першою реакцією автора розміщеної далі публікації на такі твердження став узгоджений з колегами текст на сайті «LIKБЕЗ Історичний фронт [3]»2. Однак формат матеріалів цього сайту не дає можливість проводити аналогії та висловлювати оціночні судження. Тому поряд з цим був написаний ще й відгук на«асиміляційну» статтю [4]3, що її опублікувала газета «День» 17 травня 2015 р. як огляд вказаної виставки. Відгук вийшов друком 12 червня 2015 р. під редакторською назвою «Наша сила – в єднанні та правді [5]»4. Однак головне, заради чого він писався – аргументи про неприпустимість та шкідливість подібних маніпуляцій з боку державної інституції та наведення як прикладу сумнозвісного твердження про «81 млн. українців у 1929 році» – без будь-якого узгодження з автором було вилучено з тексту.
Редакція «historians.in.ua» розміщує повний варіант відгуку Г.Єфіменка до газети «День». Ми усвідомлюємо, що цією публікацією нам не вдасться закрити шлях розміщенню міфів про переселення 1933 року та «81 млн. українців за переписом 1929 р.». Однак наявність «під рукою» матеріалів, що не лише спростовують ці міфологеми, а й доводять до відома громадськості негативні наслідки їх поширення, не буде зайвою.
Шановна редакціє газети «День»!
17 травня «День» опублікував замітку «Корені сепаратизму – у асиміляційні політиці СРСР». Її головний меседжем стала теза про переселення 1933-1934 років як безперечний вияв асиміляційної політики Кремля, а одним із наслідків цього переселення називається сьогоднішня війна на Донбасі. Подібні твердження характерні для більшості повідомлень, зроблених, як і вказана замітка, за результатами відкритої 15 травня 2017 р. в Національному музеї «Меморіал пам`яті жертв голодоморів в Україні» виставки на тему «Асиміляційна політика в Радянській Україні: крізь призму вивчення історії Голодомору». Чи є аргументи на користь таких тверджень? Звернемось до фактів.
1) Переселення 1933-1934 років (листопада-грудня 1933 – січня-лютого 1934 рр.) – незаперечний факт. Але здійснювалося воно не лише з РСФРР та Білоруської СРР, а й з Чернігівської, Київської та Вінницької областей України. У листопаді-грудні 1933 р. переселення відбувалося з-за меж УСРР - Горьківського краю, Західної, Центрально-Чорноземної (ЦЧО), Івановської Промислової (в документах вживалася також назва «Іванівська» та «Іваново-Вознесенська») областей РСФРР та з Білоруської СРР. Всього, 21 341 господарств. У січні-лютому 1934 р. відбулося переселення 21 127 господарств. Причому з Росії було переселено лише 3 178 госп. (з ЦЧО до Харківської області). Інші майже 18 тис господарств – з Чернігівської, Київської та Вінницької областей.
2) Переселення не стосувалося Донбасу (Донецького басейну, промислового регіону). Воно відбувалося у віддалені від промислових центрів сільські райони Донецької області, до складу якої входили сучасні Донецька та Луганська області. З 3500 господарств з Івановської Промислової області РСФРР 400 було переселено до Старо-Каранського району (сучасна Донецька область), вагому частку населення якого становили етнічні греки. Решта російських колгоспників були поселені в села семи районів на півночі сучасної Луганщини. Не зайвим буде підкреслити, що територія жодного з цих семи районів не входить і не входила до складу так званої «ЛНР».
3) Абсолютна більшість переселенців Росії, ознайомившись із ситуацією на місцях переселення і незважаючи на усі надані їм пільги, вже протягом року повернулася назад. Вони мали таку змогу, бо це було добровільне переселення. Наприклад, з Марківського району на Луганщині з переселених 401 родини повернулося 329. Чому поверталися? На прикладі місцевих колгоспників переселенці бачили, що на них чекає в майбутньому. Перед їхніми очима була невтішна ситуація: «голодні напівмертві люди, більшість колгоспників напівроздягнені і роззуті, 2/3 колгоспників харчуються послідом із різних бур’янів, качанами після кукурудзи, в кращому випадку – буряками та гарбузами» (із звернення переселенця). Такого майбутнього собі та своїм дітям переселенці не бажали. Описуючи свій стан, один з переселенців зазначав: «Думка одна — повернутись назад, тому, що в Івановській області проживати вільніше, швидше можна заробити грошей.»
4) У грудні 1933 р. селян з Росії до сільських районів Донецької області було переселено близько 19 тис. осіб. Це зовсім невелика кількість. Навіть якби то було переселення справді до Донбасу і жоден переселенець не повернувся б, переселенська кампанія нездатна була б справити хоч якийсь помітний вплив на етнічну ситуацію у майже тримільйонному регіоні. А ті, хто залишився – крапля в морі не лише порівняно із загальною кількістю населення Донецької області, але навіть порівняно із населенням тих районів, куди вони переселялися.
Натомість ініціатори інформаційного галасу навколо наслідків асиміляції 3-хмільйонної людності Донбасу силами 19-тисячного російського «колгоспного десанту» воліють не лише пояснювати сучасні проблеми Донбасу довільно вихваченими з історичного контексту фактами, а й не помічати решту фактів. Передовсім того, що в січні 1934 р. до цієї ж області було переселено близько 22 тис осіб. з Чернігівської області. У згадуваних вище репортажах про переселення українських селян не йдеться. Чому? Щоб не ламати так старанно вимальовану картину асиміляції?
Підсумуємо. Факти свідчать, що переселення 1933-1934 рр. відбувалося у спустошені Голодомором райони України як з Росії та Білорусії, так і з менш постраждалих регіонів УСРР. Переселення заторкнули 91 район України. Вже сама потреба такого переміщення населення демонструє жахливі наслідки Голодомору, а перелік районів допомагає уточнити географію демографічних втрат. Однак безпосереднього стосунку до асиміляції ці переселення не мають. Окрім названих, ще й через ту обставину, що епіцентром асиміляції були міста, тоді як зазначені переселення відбувалися саме у сільські райони.
Є усі підстави стверджувати, що асиміляція дійсно була одним із наслідків Голодомору: через демографічні втрати українські селяни не змогли заполонити міста України в ході індустріалізації і тому велика частка нових робітників приїжджали у розбудовувані індустріальні центри з-поза меж УСРР. Але асиміляція аж ніяк не була наслідком нечисленного переселення зразка 1933-1934 рр.
Тема переселення 1933-1934 років наразі перетворилася на засіб політичного впливу. Бажаючи того чи ні, автори подібних повідомлень в особі мешканців Донбасу формують образ ворога – мовляв, вони «сепаратисти» саме тому, що їхні предки колись були заселені у хати померлих в роки Голодомору українців. Така гонитва за яскравим образом, який міг би швидко і просто пояснити причини сьогоднішніх негараздів, не лише не має нічого спільного з правдою, але й може істотно зашкодити українським інтересам. Особливо небезпечними такі тлумачення стають тепер, коли до їх формування долучилася державна інституція, у фаховості коментарів співробітників якої у представників мас-медіа апріорі не виникає сумнівів.
Подібна політизація з усіма її негативним наслідками не є новиною. Ще з кінця 1990-х років в Україні поширювалися «таємні» відомості (насправді – типографські одруківки) про те, що чисельність українців наприкінці 1920-х рр. перевищила 81 млн. Грішили цим і дописувачі «Дня». Свого часу автор цих рядків навіть написав листа до газети з приводу «81 млн.». Його 30 серпня 2002 р. було опубліковано під назвою «Міфічна цифра [6]»5.
Цілком нового звучання проблема отримала після опублікованого 6 листопада 2007 р. в газеті «Факти» інтерв’ю Президента України Віктора Ющенка [7]6, де він заявив: «А чтобы у вас не оставалось вопросов, почему Голодомор является геноцидом, обратите внимание на данные статистики — перепись населения 1929 и 1979 годов. Численность украинской нации была 81 миллион, а стала 42 миллиона».
Згодом розтиражований з легкої руки першої особи держави «доказ геноциду» був використаний в ідеологічній боротьбі, щоб довести неспроможність претензій України на визнання Голодомору геноцидом. Доводиться визнати, що Росія досягла вагомих успіхів у цій кампанії і значною мірою саме завдяки вмілому використанню процитованих нами слів Президента України. А наступного 2008 року російський президент Д.Медведєв, відмовляючись від запрошення на заходи, присвячені 75-літтю Голодомору, використав як найвагоміший аргумент саме ту заяву В.Ющенка [8]:7 «Так, в интервью в ноябре 2007г. Вы, ссылаясь на данные переписей 1929 и 1979 годов, утверждаете, что украинцы - единственная нация, численность которой за этот период сократилась вдвое, с 81 млн. до 42 млн. человек. В то же время, по данным всесоюзной переписи, которая, кстати, проводилась не в 1929, а в 1926 году, в СССР численность украинцев, …. составляла около 30 млн. чел».
Боюся, щоб подібного не трапилося з проблемою переселення 1933-34 років. У чому полягає небезпека подібного висвітлення актуальних проблем в засобах масової інформації і музейних експозиціях? Вони підривають довіру до звинувачень більшовицького Кремля в асиміляції, гнобленні, геноциді, лінгвоциді українського народу. Навіть один легко спростовуваний «приклад» таких звинувачень, особливо широко розтиражований у засобах масової інформації і такий, що має своїм джерело державні інституції, насправді надає ефективні засоби впливу українофобам. Адже була асиміляція, був геноцид, був лінгвоцид, був етноцид – все було. А після наведення таких «прикладів» виявляється нібито й не було?
Іншим, куди небезпечнішим наслідком подальшого тиражування такої неправдивої інформації про наслідки переселення 1933-1934 рр., може стати також нацьковування мешканців одних регіонів України на інші. Навряд чи Україна потребує підведення псевдонаукового підґрунтя під громадянське протистояння, та ще й руками самих українців. Наша сила в єднанні і правді. З цим переможемо.
З повагою – Єфіменко Геннадій, історик.
Статистику переселень див: Єфіменко Г.Г. Переселення та депортації в постголодоморні роки (1933–1936): порайонний зріз // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. - К., 2013. - №22.. В електронному форматі текст тут8 [9].
Геннадій Єфіменко –історик, м. Київ. Досліджує національну політику в міжвоєнний період, відносини між УСРР та РСФРР в 1917-1923 рр., історію освіти у міжвоєнний період.
Ссылки:
[1] http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1588-hennadii-yefimenko-mif-pro-pereselennia-1933-1934-rokiv
[2] http://www.radiosvoboda.org/content/article/27018943.html
[3] http://likbez.org.ua/uk/russian_farmers_1933-34.html
[4] http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/koreni-separatyzmu-u-asymilyaciyniy-polityci-srsr
[5] http://www.day.kiev.ua/uk/article/poshta-dnya/nasha-syla-v-yednanni-ta-pravdi
[6] http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/mifichna-cifra
[7] http://fakty.ua/41288-viktor-yucshenko-quot-bez-istoricheskoj-pravdy-my-budem-dolgo-brodit-v-sobytiyah-dazhe-segodnyashnego-dnya-quot
[8] http://archive.kremlin.ru/text/greets/2008/11/209176.shtml
[9] http://history.org.ua/JournALL/pro/pro_2013_22/8.pdf