Прем"єра «Наталки-Полтавки» Котляревського вчора, 16 жовтня, відбулася на сцені Сєвєродонецького міського палацу культури в постановці Луганського обласного українського музично-драматичного театру, повідомляє кореспондент Ostrovok.
Сєверодонецьк відродив статус театрального міста.
Колись тут діяв муніципальний театр, але з певних причин припинив своє існування. І ось сьогодні тут розпочалось нове театральне життя: «Наталку-Полтавку» Котляревського поставив на сцені міського палацу культури Луганський обласний український музично-драматичний театр.
Задля справедливості слід уточнити: ще влітку на тій же сцені глядачеві Український театр представив мелодраму Асі Котляр «Наша кухня». Однак дійство виявилось, скажемо так, надто аскетичним. Аскетизм панував у всіх його компонентах: мінімум акторів (усього чотири жінки, включно із онукою головної героїні, дівчини молодшого шкільного віку), мінімум декорацій. І всього одна-єдина сцена, яка дуже реалістично відобразила бідну комунальну кухню часів розвиненого соціалізму.
Це – аж ніяк не докір колективу театру, який в суворих умовах зумів відродитись у вигнанні. Власне, ту виставу можна вважати подвигом. Просто в порівнянні з бенкетом барв, музики, вокалу і костюмів, що зумів влаштувати на підмостках ПК – нагадаю, в тих самих умовах – ветеран Українського театру Іван Шербул, камерний твір клайпедської драматургині сприймається як таке собі проміжне тренування перед фінальним матчем у вищій лізі.
Нема сенсу переповідати зміст безсмертної п’єси автора «Енеїди» і «Москаля-чарівника». Можу лише пригадати, як ми, учні російськомовної (!) школи в шахтарському селищі, після «проходження» твору на уроках української літератури, ще півроку діставали один одного діалогами: «А ви ж їй що?.. А вона ж вам що?..» і пересипали власні монологи приказкою пана возного «теє-то як його». Ну, і, звичайно, характеризуючи однокласниць, не забували приказати: «золото, не дівка».
Автор цих рядків настільки не театральний критик, що аж ніяково писати про побачене в театрі. Утім, якщо з такої точки зору характеризувати «Наталку…» в постановці Шербула, можу впевнено стверджувати: актори жодного разу не збились з тексту і не зфальшували жодної ноти (правда, як на моє вухо, на якому від душі свого часу відтоптався ведмідь). А надто – пан возний у виконанні самого режисера-постановника. Скажете, це нормально для заслуженого артиста України? Ну, це спірне судження. Адже возний у Котляревського говорить не українською і не російською, а сумішшю тих двох із т.зв. канцеляритом епохи Олександра І. От спробуйте вивчити і переповісти без запинки бодай один абзац:
– Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моей. Когда би я іміл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти тв єй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.
Отож бо!
Якщо ж додати до всього численні вокальні партії (а в п’єсі співають всі головні дійові особи) – роботу Івана Шербула можна вважати подвигом. Тим більше, що все відбувалось у воєнний час.
…Після спектаклю, коли учасників дійства прийшли поздоровити на сцену безліч чиновного народу, включно із обласним керівництвом, на скільки-небудь ґрунтовну бесіду із режисером-постановником годі було сподіватись. Проте Іван Петрович, з огляду на наше, ще довоєнне, знайомство, таки зумів розповісти деякі подробиці.
(Після вітань з беззаперечним успіхом)
- Які сили були задіяні у вашому спектаклі?
– Це все – місцеві таланти. Всі – з Сєверодонецька; випускники музичного училища. Наталка – вона вже в нас працює, артистка-вокалістка – працювала викладачем у музичній школі №2. Петро з Палацу культури хіміків; виборний – теж звідти. Терпелиха – актриса міського театру, який тут колись працював. Оце я їх усіх зібрав, навчив співати. Тобто вони всі співали, я їх трішечки підтягнув. Як ото колись їхали на стажування в Ля Скала, в Мілан. От вони в мене пройшли стажування – і «маємо те, що маємо», як казав один політик.
Чому «Наталка Полтавка»? Я виходив з питання: де мені знаходити акторські кадри? Тут немає ні училища, ані інституту театрального, які б випускали драматичних акторів. І я так собі помислив, що хтось тут таки є, і ми спрацюємо. «Наталка Полтавка» – це геніальний твір Івана Петровича Котляревського і Миколи Віталійовича Лисенка. Він сам по собі не є геніальним творінням, але це величезна акторська і вокальна школа. От вони й отримали акторську й вокальну школу. Тепер нам уже ніщо не страшне.
– А хто декорації робив?
– Це робота нашого завідуючого постановочною частиною, він же ж художник – Котова Михайла Миколайовича. Ми з ним це все обговорювали; я казав, як я бачу, він пропонував свої напрацювання. І потім уже своїми руками, золотими, разом зі своїми помічниками, зробив…
…Тут режисера відірвали від мого диктофону якісь високопоставлені прихильники. Сподіваюсь, виключно для того, аби обговорити умови наступної його постанови.
Олексій РОЗУМНИЙ, спеціально для «OSTROVOK»