На свій улюблений з деяких пір сайт «Zbruč» я і без того зазирав регулярно, а після подій 11 липня в Мукачеві взагалі почав робити це по кілька разів на день. Сподіваючись, що його автори бодай якось відрефлексують стрілянину в «географічному центрі Європи». Уже рівно тиждень минув з того часу – а галицькі інтелектуали нічичирк. Хоча мали б уже пролунати заклики про шкідливість перебування дикого Закарпаття в складі України. Бо навіть у Донбасі до стрілянини на вулицях дійшло аж через три місяці після початку заворушень. А тут…
Найбільші в Україні європейці
Тобто, якщо бути точним, «Збруч» про Мукачево згадав – але в розділі новин («Депеші») і потім в огляді подій за тиждень. Це – все. Погодьтеся, доволі дивна байдужість володарів думок. Закарпаття – це ж зовсім поруч; тамтешній спалах насильства може перекинутись через карпатські перевали в найкоротші терміни. Треба бодай теоретично бути готовим до подібного, розвитку подій. А вони мовчать. І я, здається, розумію їхню мовчанку. Адже закарпатцям не дорікнеш тим, що вони не жили під «цукерково-прецльово-струдльовою» Австрією (вираз Юрія Винничука, почерпнутий на тому ж таки «Збручі»). Жили, причому суттєво довше, ніж львів’яни або обивателі Станіславова.
Якщо Галичина відійшла до імперії Габсбургів 1772-го, то австрійський генерал (судячи з прізвища, італійського походження) Антоніо Караффа узяв мукачівський замок Паланок ще в січні 1688 року, завершивши тим завоювання Угорщини, о складу якої входило тоді Закарпаття. Я це пишу не для того, аби продемонструвати власну ерудицію (хоча й для цього теж). Просто Паланок я відвідав у 2010-му, і мене тоді прикро вразила кількість пам’ятних знаків із нагадуванням саме про угорську приналежність замку – при майже суцільній відсутності згадок про роль русинів.
Що ж до Караффи, то про нього я дізнався з таблиці поруч зі скульптурою Ілони Зріні, яка, власне, й здавала йому замок. Натомість інформації, скажімо, про Федора Коріятовича, який, власне, звів на цьому пагорбі перші кам’яні споруди, якось не зустрів. Може, з тих пір щось змінилось?..
А дійсно – що взагалі думають про своїх західних сусідів галичани. Як вони оцінюють волиняк – знаю з цілої купи галичанських анекдотів, однак переповідати їх тут не буду. Що ж до закарпатців, то лише раз потрапили на очі роздумиТараса Прохаська. Здається, вони були надруковані в «Галицькому кореспонденті», однак пошук на сайті газети сьогодні нічого не дав. Тому – тезово. На думку Прохаська, закарпатці вирізняються від його земляків певною лагідністю, і головною причиною того є різна кухня. Точніше – культура вживання у застіллях спиртних напоїв.
Закарпаття, захищене від холодних вітрів гірськими хребтами, культивує на своїх землях виноградарство і, відповідно, виноробство, – вважає письменник-франківчанин. А по цей бік Карпат п’ють оковиту. Перші ж сто грамів 40-градусного (чи більше) питва роблять чоловіків замкненими й суворими. А щоб сп’яніти від природного вина, його треба пити багато, перемежаючи ковтки легкою закускою й приємною бесідою. Звідси – душевна відкритість і все решта.
Я йому майже повірив, а потім знайшлись люди, які довели мені зворотне. Як от львівський філософ Тарас Возняк:
– Взагалі такий поділ є, але він стосується Європи. Є Європа, яка п’є вино, і є Європа, яка п’є важкі напої. Закарпаття мало би належати до південних регіонів за таким поділом, але насправді там є паленка, яка має 60 градусів. Сливовиця, яка б’є зовсім не менше, ніж горілка з буряка. В цьому сенсі Україна – дуже унітарна держава, горілковипиваюча і салоз’їдаюча. Таку нашу єдність годі здолати будь-якими штучними конструкціями. У цій царині наша єдність стопроцентна. Що, власне, й показали події в Мукачеві 11 липня.
І ще… Так, до слова: радянська влада прийшла на Закарпаття на п’ять років пізніше, ніж до Львова.
Надлюдлська сила бандерівців
Задля справедливості слід сказати, що про Донбас інтелектуали «Збруча» у згаданий проміжок часу теж не згадали ні разу.
Правда, боковим зором я угледів слов «Новорсія» в публікації Івана Юзича, але коли відкрив її – побачив власну помилку. Він згадував про «Нову Росію» часів появи в Москві першого «Макдональдсу». Поруч сайт люб’язно виставив колонку із попередніми творами даного автора, і вже в ній садануло в око його ж «Донецьке питання» (http://zbruc.eu/node/22426 [1]).
У Юзича, мабуть, вроджена потреба розчаровуватись. Причарованого нетутешнім комфортом їдальні нового (на той час) типу, його чогось понесло туди, де юні співробітники закладу перекурювали. І – який жах! – хлопці та дівчата, які тільки-но йому приязно посміхались, поза людські очі спілкувались «добірним матом» і «шпурляли» недопалки собі під ноги. До чого це він? А до того, що нова київська поліція стоїть напоготові, аби утнути в його присутності щось аналогічне. Тоді, слід гадати, пан Іван знов поверне собі душевну рівновагу.
Але то квіточки у порівнянні з жахом, пережитим тонкошкірим галичанином тому тридцять років. Із солідним гаком. Історія, ним переповідана, несподівано виявилась мені дуже близькою.
Молодий лейтенант-«дворічник» у часи андроповщини потрапляє на перепідготовку, «оскільки, як жартували в радянській армії, «Хто вивчав «Шилку», той служить на «Стрілі», а хто «Стрілу» – на «Шилці». І на тих курсах він зустрічає донеччанина Серьогу: «Міцно збитий, ясноокий, з непокірними кучерями… Він чудово розповідав анекдоти. Знав масу кумедних історій з шахтарського побуту». І стосунки в галичанина з представником Донбасу склались приязні: «Ми разом сачкували з занять. По ночах запекло розписували “пулю”».
Тут маю сказати, що з тим «Серьогою» ми майже напевно є однокашниками. На військовій кафедрі в нашому з ним виші вивчали саме «Стрілу» й ЗСУ-23-4 (зенітну самохідну установку) «Шилка», причому інститут я закінчив у 1982-му, і якби не служба в Радянській армії ще до вступу, мене б цілком могли призвати десь у цей проміжок часу.
Але повернемось до нашого публіциста. Закономірне розчарування його наздогнало, коли настав час роз’їжджатись по гарнізонах:
«Тоді раптом Серьога, озирнувшись навсебіч, поцікавився:
– Слушай, Иван, вот ты с Западенщины. Объясни мне. Бандеровцы, когда ловили беременную женщину, то загоняли ей руку в промежность и вырывали плод. А я давно думаю: ведь матка – это мешок из очень жестких мышц, правильно? Как можно голой рукой её разорвать? Бандеровцы обладали сверхчеловеческой силой? Они знали особый способ? Или еще как? Просвети, пожалуйста!
Я був ошелешений. Намагався переконати, що це якась нісенітниця. Але Серьога не відступав:
– Нет, ты меня не сбивай. Про это ВСЕ знают!»
А ось це вже абсолютна брехня.
Що знають УСІ?
Звичайно, я не можу стверджувати, що подібного діалогу насправді не відбулось. «Серьога», як його описав Юзич, очевидно був непоганий психолог, і підмітивши певні риси товариша, просто міг його, як тепер кажуть, «потролити» наостанок. Але всерйоз стверджувати, буцім УСІ знають про звичку вояків УПА в описаний спосіб піддавати тортурам вагітних жінок – такого бути не могло. Бо Я такого не знав. Хоча все життя прожив у Донбасі. Мої друзі не чули.
Панове інтелектуали, напевне, здивуються¸ але спілкуватись з реальними учасниками визвольних змагань тих років у мешканців Донбасу було, може, не менше можливостей, ніж у галичан. Тому що після закриття таборів засланцям із Західної України селитись дозволялося не глибше західних адміністративних меж Донеччини. І вони селились у такій кількості, що, наприклад, коли з катакомб вийшла УГКЦ, у моєму рідному селищі вистачило парафіян, аби збудувати собі храм. Невеличкий – але ж і селище усього на 7 тисяч мешканців, і самі села навколо. І ні в кого з місцевих це не викликало жодних заперечень
Я навіть більше сажу: тодішні газети ЦЬОГО не писали! Принаймні в 70-ті – 80-ті роки. Мабуть, ми маємо справу з аберацією зору в пана Юзича. Звичайно, в пізньому «совку» імітувалась боротьба із «буржуазним українським націоналізмом», але без належного запалу. Справжня пропагандистська війна проти «бендер» розгорнулась на східних теренах лише після того, як олігархат почав усвідомлювати можливість свого програшу на парламентських виборах у 2002-му, далі – по наростаючій.
А до того ми й не чули «версій» про те, що єврейські погрому у Львові в 41-му творили підлеглі Романа Шухевича, і що розстріли в Бабиному Яру проводили вони ж, і палили білоруську Хатинь… Особливо напружено в цих інсинуаціях вправлялись якраз луганські «комсомольці» в братньому союзі із Костею Затуліним. Разів п’ять бачив останнього на т.зв. «антифашистських форумах», які, за рахунок обласного бюджету, регулярно влаштовував голова облради Валерій Голенко. Це вже не кажучи про всілякі фотовиставки, де за військові злочини українських націоналістів видавали світлини, що ілюстрували наслідки психічних розладів.
От у цей період (і до сьогодні), дійсно, від «дамбасян» можна було почути будь-яку ахінею стосовно «бандерівцев». Але ж і тоді це був доволі незначний відсоток населення краю. І ще цікавий психологічний момент: про це полум’яні агітатори інтер-нацизму волали ПУБЛІЧНО і безперервно. Як от російське телебачення останні півтора року. А наш Серьога доскипувався до друга в останній день з кількох місяців і, судячи з отого «озирнувшись навсебіч» – наодинці з приятелем.
І от сьогодні патентований галицький інтелектуал вважає потрібним донести до своїх однодумців зміст тої, майже інтимної, бесіди – яку принаймні один зі співрозмовників вважав зайвою для чужих вух. Навіщо? А щоб зробити ось такий висновок:
«Зараз у всіх на устах проблема Донбасу. Хтось каже: з ними треба розмовляти. Мабуть, він знає як. Я ж – ухопив шилом патоки».
Цікавий, однак, спосіб у наших братів по розуму на Заході спілкуватись зі «східняками». З допомогою шила. Як то в них вийде діалог із колишніми австрійсько-підданими по той бік Карпат?
Дивись частину 1 - http://www.ostrovok.lg.ua/statti/chernaya-voda/liniya-oborony-po-zbruchu-ili-kak-galickaya-intelligenciya-poshla-po-stopam-tabachnika
Михаил Бублик
Ссылки:
[1] http://zbruc.eu/node/22426