Відоме в Луганську літературне угрупування «СТАН» в межах ініціативи культурного мапування міст України створило і видало друком «Культурну карту Луганщини» (Культурна карта Луганщини: основний текст К. Скоркін, упоряд. Я. Мінкін; ред. С. Гашимова; дизайн У. Биченкова; [перек. на анг. Л. Єрмілова]. Луганськ: Видавничий проект Літературного угруповання «СТАН», 2013. – 72 с.). Робота здійснювалася за підтримки Європейського культурного фонду (м. Амстердам) та Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Луганської обласної державної адміністрації.
Автори ставили перед собою амбітні плани – не лише створити культурну карту міста, але і розробити на її основі рекомендації, які мусили б стати основою планування його культурного розвитку. Редакція подає два погляди на видання. ЗАСІБ КУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІ Поняття когнітивної карти було запропоноване ще 1948 року американським психологом Едвардом Толменом (про це можна прочитати в статті донецького науковця Олександра Анопрієнко). Потім його запозичили спеціалісти з різних інших галузей знання та діяльності. Поняття дещо видозмінювалося. Але в цілому воно означає ментальну репрезентацію простору в ситуації вирішення якихось орієтаційних завдань індивідом. Простір в цьому випадку постає сукупністю стереотипізованих образів, які дають можливість діяти при зіткненні з певним класом ситуацій. Є підстави стверджувати, що когнітивні карти мають не лише індивіди. Соціальні спільноти, освоюючи, виробляючи і відтворюючи простір, створюють спільні для своїх членів образи цього простору. Вони поєднуються в різних ситуаціях по-різному і тим самим дозволяють членам спільноти опановувати відповідні проблеми. Простір, в якому живе людина, дуже складний і неоднорідний. Є фізичний простір земної поверхні, який особливо важливий для територіальних спільнот. Ними можуть бути нації, регіони, міста та села. Є власне соціальний простір, який є багатовимірним, і його виміри відповідають різним аспектам соціальних структур. В діяльності людей фізичний і соціальний простори об’єднуються образами. Тоді ми бачимо не просто річку, а пов’язуємо з нею систему символів. І перед нами вже не просто гідрологічний об’єкт, а, скажімо, ріка, з якою колись розмовляв князь Ігор: «О Донче! Не мало ти величия, лелѣявшу князя на влънахъ, стлавшу ему зелѣну траву на своихъ сребреных брезѣхъ…».
Образи формуються історично, шар за шаром. Так вони можуть і читатися, хоча можуть і накладатися один на один. У всякому випадку культурна карта будь-якої територіальної спільноти буде палімпсестом. Тут одні тексти створювалися поверх інших. І продовжують писатися. Повною мірою це стосується і нашого міста. Але це живий палімпсест, в якому різні шари тексту вступають у діалоги, посилюють, або послаблюють один одного, продовжують лінії культурних слідувань, або покладають розриви в культурній історії.
Культурна карта територіальної спільноти одного рівня передбачає включення в культурну карту вищого рівня. Інколи це включення є проблемним. З цього автори і починають. Вони дещо навіть драматизують ситуацію, коли зображають проблемність Луганщини на культурній карті України: «Луганщина на сьогодні це саме така Le Grande Tartarie – загадковий край на сході, десь на межі, на кресах цивілізацій. Луганськ асоціюється з марсіанськими краєвидами териконів, із радянською естетикою індустріалізації, яку уособив герой-шахтар Стаханов, із новітніми оповідями про кримінальні війни «буремних» 90-х» (с. 8). Ситуація не лише драматизується, але і задається нечітка оптика. Стаханов навряд чи у кого асоціюється з Луганськом. Незрозуміло, чому терикони асоціюються з марсіанським ландшафтом. І не зрозуміло, чи автори збираються займатися Луганськом чи в цілому Луганською областю. Про перше свідчить увесь зміст тексту, а про друге – назва, яку вони дали публікації. Автори часом пишуть про свій об’єкт дослідження поетично, поспішаючи дати відповідь, на запитання, які ще чітко навіть не поставлені: «Луганськ – це місто-інтроверт, похмуре чи стримане зовні, але яке живе багатим внутрішнім життям. Або місто-айсберг, надводна частина якого є лише невеликою часткою його сутності» (там само). Автори твердять, що ставили собі за мету ліквідувати «білу пляму», яка утворилася внаслідок нерозуміння культурної специфіки Луганська. При цьому вони орієнтувалися як на зовнішнього, так і на внутрішнього «споживача». Цей намір можна лише вітати. Тим більше, що проект здійснювався в межах спільних дій у ряді міст України, ініційованих львівським «Центром культурного менеджменту».
Адекватними видаються наступні слова з видання: «Завдяки нашим партнерам, ми отримали методологію роботи, дізналися про досвід культурного планування в Європі та ознайомилися з напрацюваннями наших колег з інших міст України. Але силами лише одного нашого об’єднання, такий великий обсяг роботи охопити було неможливо. Адже сам проект культурної карти передбачає згуртування усіх культурних сил міста» (с. 10). Хотілося б, щоб накопичена в ході реалізації проекту не розпорошилася і не пішла в повсякденність як в пісок. Для цього і потрібен діалог, дискусія про культурний простір нашого міста, нашого регіону і нашої країни. Я вже колись звертав увагу на одну особливість діяльності інтелектуалів в нашому регіоні. Попри те, що у нас багато яскравих індивідуальностей, чиї статті, книжки, фільми, музику і т.д. високо цінують поза межами регіону, в самому регіоні кожен інтелектуал починає начеб то з чистого аркуша. Особливо це притаманно творчості молодих. Виглядає так, що до них ніхто ні про що тут не думав, не писав, не мріяв…
Треба віддати належне авторам «Культурної карти Луганщини»: вони шукали своїх попередників. Але в книжці є посилання лише на мої праці, праці японського історика Донбасу, що зараз мешкає в США, Гіроакі Куромії. Ще згадується поет Василь Голобородько. Щоб створити дійсно багатовимірну культурну карту нашого міста треба вступити у діалог зі значно більшим числом дослідників. Мені важко сказати, чому автори не згадують одного з перших дослідників історії нашого міста Вадима Фесенка, який ще в 1920-ті роки крім іншого писав і про культурно-економічне значення Луганського ливарного заводу. Це ж стосується видатного історика Сергія Потолова, чия праця «Рабочие Донбасса в XIX веке».(М.-Л.: Издательство АН СССР, 1963. – 256 с.) не втратила свого значення по цей час. Специфіка Донбасу осмислювалася і в 1970-ті роки. Тут треба згадати «Книгу про Донбас» (Донецьк: Донбас, 1977. – 319 с.). Безумовно, тут було багато ідеологічної за ангажованості. Але важливо пам’ятати, що історична нитка зв’язку повністю ніколи не переривалася. На мою думку, видатна роль в осмисленні культурної специфіки нашої територіальної спільноти належить письменнику Геннадію Довнару. Особливо значимими є його історико-документальні оповіді «Луганці», що вийшли до 200-річчя заснування Луганського ливарного заводу. Серед істориків-краєзнавців багато зробив Володимир Подов. Істрію нашого міста важко зрозуміти, не враховуючи праці істориків Нані Гогохії, Ігоря Довжука, Анатолія Климова, Наталії Пашиної, Юрія Темника та багатьох інших. Мовну ситуацію в нашому краї досліджував Віктор Ужченко, фольклор – Юрій Фесенко. Велике значення має робота Луганського обласного краєзнавчого музею. Достатньо назвати їх книжку «Малая родина» (Луганск: Виртуальная реальность, 2007. – 792 с.). Образ міста, який склався в масовій свідомості луганчан, вже декілька років вивчає кафедра філософії та соціології Луганського національного університету імені Тараса Шевченко, що знайшло відображення в публікаціях Маргарити Живілової. Шкода, що значна кількість наукових напрацювань не знайшло відображення в роботі над «Культурною картою Луганщини». Багатьох з названих дослідників можна було б запросити в якості експертів, але цього чомусь не сталося. Можливо творчий колектив не знав про них, а можливо тут проявилась упередженість, яка проглядає у багатьох положеннях книжки. Наприклад, з усіх вищих навчальних закладів міста згадуються як важливі для мети дослідження лише Інститут культури Луганського національного університету імені Тараса Шевченка та Академія культури та мистецтв. Відбір тих, кого в тексті називають культуртрегерами, базувався теж винятково на смаках організаторів проекту. Навіть фотографії, що повинні ілюструвати культурний ландшафт нашого міста, теж, скоріше, представляють його андеграунд, що теж нічим, крім суб’єктивних авторських смаків не обумовлено.
Авторський колектив використовував три метоли отримання первинної інформації про те, як самі мешканці міста уявляють його культурний простір: анкетування, world café та глибинні інтерв’ю з діячами культури. Прикро, але доводиться констатувати, що з цією роботою творчий колектив не впорався. Анкетування проводилося лише серед учнів Ліцею іноземних мов та Луганської академії культури та мистецтв. Судячи з опублікованих результатів, опитування або не дало суттєвих для розуміння теми результатів, або автори не впоралися з інтерпретацією отриманої інформації. Дуже сумнівним видається, що культурне життя у молоді міста асоціюється виключно з театрами і музеями. Нічого принципово нового немає і в тому, що респонденти частіше радили відвідати заклади культури, які розташовані в центрі міста, і не радили здійснювати прогулянки (особливо нічні) в Камброд. Інші запитання і інші методи проведення інтерв’ю дали б, мабуть, іншу картину. При цьому, мабуть, більш детальну. Можу про це говорити, адже в нашому дослідженні, яке проводилося восени 2010 р., респонденти на запитання «Які місця в місті Ви у першу чергу показали своїм приїжджим друзям?» назвали 124 луганські топоніми. Ментальна карта міста, отримана в результаті цього опитування, досить деталізована. В ній дійсно виділяється великий центр, об’єкти якого добре артикульовані масовою свідомістю, і значною кількістю об’єктів, за його межами. Образ міста пульсує, то стискаючись до центру, то розширюючись і захоплюючи територію від Краснодона до Святогірська. Метод world café, мабуть вперше в нашому місті застосований саме цим творчим колективом. Метод дуже цікавий. Він схожий на фокусовані групові інтерв’ю, але в даному випадку в одному приміщенні знаходиться декілька столиків, за якими можуть розташуватися від 10 до 12 чоловік. За кожним столиком постійно сидить модератор з певного питання, а групи респондентів за визначеним планом переходять від столика до столика. На превеликий жаль, авторам не вдалося адекватно представити результати, отримані в результаті застосування цього методу. Це ж саме можна сказати і про результати глибинних інтерв’ю. Все подано у вигляді вихоплених цитат. Немає реконструкцій дискурсивних практик. Взагалі відсутні якісь тонкі методи аналізу. Тому привабливий задум закінчився досить банальними результатами. Тому культурна карта поки що з зусиль творчого колективу не з’явилася. Рекомендації творчого колективу теж скочуються до певної банальності: перетворити Луганськ на центр індустріального туризму; реконструювати стару частину міста і перетворити її на мистецьку територію; організувати постійний діалог влади і громадськості з культурних питань; вивчити і використати європейський досвід культурних трансформацій міського простору. Крім того, автори радять проводити в Луганську великі міжнародні культурні заходи: фестивалі, конкурси та ін. Ніхто з такими рекомендаціями сперечатися не буде. Але кому це не зрозуміло? Питання в шляхах реалізації таких пропозицій. У зв’язку з пропозицією організації фестивалів мені згадується не дуже давній досвід. Видатний співак Володимир Самарцев спробував організувати фестиваль оперного мистецтва в нашому місті. Користуючись особистими зв’язками він запросив видатних виконавців з України і Росії. Міжнародний фестиваль вокальної і камерної музики ім. І. Паторжинського відбувся в Луганську 1996 року. Але усі, хто обіцяв Володимиру Самарцеву підтримку, залишили його наодинці з проблемами проведення заходу такого рівня. Організатору довелося закласти свій дім, щоб гідно здійснити надумане. Тому проблема не в тому, щоб запропонувати все більше нових заходів, а в тому, щоб ці пропозиції були реалізованими.
Мої критичні зауваження не варто сприймати як заперечення цінності публікації. Навпаки, я вважаю її цінною. Вона запрошує до діалогу. Думаю, і самим авторам є що сказати. Те, що вони зараз опублікували, мені легше за все визначити польською мовою - komunikat z badań, тобто попереднє повідомлення про результати дослідження. Тепер бажана дискусія, яка дасть змогу краще осмислити свої результати і авторському колективу «СТАНу».
Ілля Кононов, доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри філософії та соціології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.