Дискусія щодо персони Марти Гавришко заставляє "говорити про стан академічної свободи" в Україні - Юрій Латиш

Український історик, запрошений професор Бразильського університета Londrina Юрій Латиш прокоментував у Фейсбук «Відкритий лист на захист академічної свободи та української історикині Марти Гавришко», що є , в першу чергу, приводом говорити про стан академічної свободи в Україні.

"На жаль, замість обговорення стану академічної свободи соцмережі палають дискусіями щодо персони Марти Гавришко, - написав він. -А з цього приводу мені сказати майже нічого, бо Марту я бачив і спілкувався з нею один раз у житті – на стрімі «Історична експертиза онлайн», випуск 56 «Ультраправа загроза». Як на мене, вийшло цікаво, переконливо і не без дискусій. Справді, один з найкращих наших стрімів (додам посилання у коментарях).

Звісно, текст листа можна критикувати. І, перш за все, критикувати варто за брак контексту, адже може скластися враження, що кейс Гавришко – це єдина загроза академічній свободі в Україні. На жаль, це не так. І про це варто було б написати, навівши конкретні приклади. Хоча б ситуацію з доценткою Черкаського університету, яку спочатку звільнили за те, що її донька розкритикувала церковну політику, а тоді по-тихому поновили. Чи чули про це критики відкритого листа?

Якби лист писав я, то звичайно згадав би про прийнятий у першому читанні закон «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу», де впроваджується поняття «історична антиукраїнська пропаганда» (ніяких винятків для наукових публікацій там немає). А також, що «органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування залучають наукові установи, заклади освіти та культури, архівні установи до реалізації політики національної пам’яті», тобто відсидітися на «чистій» науці не вдасться.

Я б також згадав про нещодавно захищену дисертацію, у якій дослівно написано, що ставлення до Бандери є індикатором ставлення до України. Негатив або навіть байдужість до нього можуть виявляти лише ті, хто не мають «виразних державницьких прагнень», сповідують «подвійну українсько-російську ідентичність» або залишаються «у полоні радянських міфів». І в той же час цілком зрозуміло, що величезна кількість тем та історичних постатей в академічній науці України табуйована. Чи можна сьогодні захистити дисертацію про Сидора Ковпака? Про Михайла Булгакова? А чи зміг би я сьогодні писати дисертацію про декабристів? Формально таких заборон немає, але й текстів таких немає. Бо ніхто не наважиться керувати такою роботою.

Безперечно, я б згадав про огидну діяльність т. зв. «Експертної комісії» УІНП, яка штампує «фахові» (насправді нефахові) висновки, наповнені маячнею, як, наприклад про Булгакова, якого порівняли з Дугіним, Соловйовим та Скабеєвою (чим зробили комплімент цим персонажам) та розмірковували про його «сімейний імпринтинг» як причину українофобії. Цей текст підписала купа докторів та кандидатів наук, а потім потайки його підмінили на нову редакцію, «почистивши» від найбільш одіозних виразів.

Якщо вийти поза межі чисто академічних свобод, то не можна було не згадати, що в Україні щороку виноситься 100–200 кримінальних вироків за лайки та репости вітальних листівок з 9 травня та іншими радянськими святами, продаж радянських артефактів на OLX і т.п. Причому деякі з цих вироків, особливо щодо осіб, які не хочуть каятися й укладати угоду зі слідством про визнання провини, не є умовними. Приблизно така ж кількість засуджених дисидентів у радянський час називається «великим покосом». А це як називати?

На жаль, я не зустрічав у соцмережах шановних критиків відкритого листа згадок про всі ці кейси. Не знають чи не бажають знати? Не бачив я й хоч якоїсь критики погромницьких рейдів вігілантів-іконоборців у Харкові та Одесі, коли жертвами ставали місця пам’яті підпільників та підпільниць, закатованих гестапо у 20-річному віці, рядових солдатів та офіцерів Червоної армії - наших предків, а часто й могили, з яких збиткувалися, збиваючи написи та символіку, а в деяких регіонах їх уже розкопують навіть на кладовищах.

Звісно, отримавши текст листа з півсотнею підписів, я уже не міг пропонувати якісь зміни, зокрема, не потрібна була там фотографія на тлі зруйнованого будинку – тут критики мають рацію. Але замість того, щоб контекстуалізувати поставлену проблему, вони за найгіршими зразками радянської пропаганди намагаються довести, що в СРСР сексу немає, тобто що в Україні не існує загроз академічній свободі. І я зараз не про брудні пасквілі на «Еспресо» та «Главкомі», а про тексти науковців у соцмережах.

З чим не згодні шановні опоненти відкритого листа по суті?

По-перше, вони стверджують, що Гавришко перебільшує ультраправу загрозу. А ви бачили, що трапилося на суботньому матчі «Верес» – «Динамо» у Рівному? Великою помилкою є оцінювати вплив ультраправих за результатами парламентських виборів. Тому що ці сили не є класичними партіями парламентського типу (і тут я маю питання до фаховості учених та експертів, які цього не розуміють). Їх вплив вимірюється іншими показниками: 1) присутністю в силових структурах; 2) націоналістичною гегемонією в гуманітарному дискурсі (схематично: «хто не націоналіст, той і не українець»); 3) впливовістю на вуличних акціях – вуличний захід без участі націоналістів найчастіше не має шансів на успіх; 4) контролем над низкою місцевих органів влади (наприклад, та ж ВО «Свобода» має трьох міських голів обласних центрів, а «Слуга Народу» жодного).

По-друге, застосовують віктимблеймінг: Гавришко критикує націоналістів, тому немає чого ображатися, що вони їй погрожують – сама, мовляв, напросилася. Одна українська дослідниця так і написала, від чого тут захищати – звичайний «срач» в інтернеті, в якому прийнято погрожувати фізичною розправою? Під цей коментар прийшов поважний західний професор і спантеличено написав, що йому в житті ніхто ніколи не погрожував. Справді, пострадянська культура спілкування в соцмережах – тема для окремого дослідження. Чому багато людей, у тому числі вчених, вирішили, що в мережі можна поводити себе, як бидло, нормалізували і захищають такий дискурс, іменуючи його словом «срач»?

Нарешті, про те, що критикувати ультраправих «непатріотично», «не на часі», і це «грає на руку ворогу». Справді, треба визнати, що націоналісти сьогодні чи не єдина сила в суспільстві, яка готова воювати «до кінця» і словом, і ділом. Вони принаймні послідовні (на відміну від тих, хто вимагає «до кінця», сидячи вдома з відстрочкою чи взагалі за кордоном), тому влада закриває очі на їхні шеврони, патчі й зіги. Однак, чи повинні закривати очі науковці? Як сьогодні виглядають ті поважні професори, які 15 років у західних журналах писали про ультраправу загрозу в Україні, а потім раптом заявили, що її більше не існує? Хоча всім відомо, що будь-яка війна лише посилює націоналістичні, ультраправі погляди в суспільстві.

Лунали ще звинувачення, що Гавришко критикує методи мобілізації. Я б міг зрозуміти такі закиди від чинних військовослужбовців. Але коли про це пишуть жінки та викладачі / науковці з відстрочкою, то це, вибачте, моветон. Це якраз приклад нечутливості до важливої суспільної проблеми і зловживання власним привілейованим становищем.

Підсумовую: замість дискусії навколо ситуації з академічною свободою в Україні вийшов «срач» навколо персони Марти Гавришко. На жаль".