Напередодні воєнного конфлікту на сході нашої країни сім’я Закірових у рідній їм Кадіївці (тоді — Стаханові) виховувала двох власних дітей і п’ятьох прийомних. У серпні 2014 року батьки разом із дітьми переїхали на українську територію в Лисичанськ. Тут купили будинок, і вже під новим дахом у родині з’явилося ще семеро хлопчиків і дівчаток, які залишилися без батьківського піклування, а доля їх розкидала по інтернатах і притулках.

«У серпні почалися у Стаханові сильні обстріли, — згадує мама-вихователь. — Спочатку ми не збиралися виїжджати. Як залишати свій будинок? Потім припинили платити допомогу і соціальні виплати. Жили запасами. У підвалі нашого будинку обладнали укриття, сподівалися пересидіти. Добре пам’ятаю ніч проти 12 серпня. Почали так бомбити, що нам стало страшно за дітей. Ще й син вночі зателефонував і повідомив, що зруйнували шахту «Вергулівську», — каже, піднімай та одягай дітей. І ось ми сидимо на подвір’ї і не знаємо, чи бігти в укриття, чи залишатися на вулиці. Ніколи того жаху не забуду. А вранці знайомі сказали, що через Бахмутку ще можна проскочити в Лисичанськ».

Так і зробили. Понад місяць прожили в родичів. Але довго так тривати не могло, адже сім’я дуже велика. Загальна ж ситуація тільки погіршувалася. У Стаханові почалося мародерство: їхнє житло пограбували.

Настав час витрачати заощадження, які відкладали на чорний день: купили в Лисичанську будинок. І 1 серпня 2015 року Закірови оформили дитячий будинок сімейного типу. До речі, єдиний нині в цьому шахтарському місті. «Назад шляху немає, але не можна жити минулим, ностальгією за рідною Кадіївкою, — впевнені Вероніка і Ренат Закірови. — Потрібно вірити в майбутнє».

к згадує Вероніка Миколаївна, у Лисичанську родині одразу почали активно допомагати Червоний Хрест та міжнародна гуманітарна організація Норвезька рада у справах біженців (NRC). Надали будівельні матеріали для утеплення. Сума переданих пінополістиролу, фарби, шпаклівки, мінеральної вати, брусу, гіпсокартону сягала 100 тисяч гривень. «Стіни в будинку настільки тонкі, що промерзали й покривалися пліснявою. Потрібно було щось робити. Ця допомога для нас дуже важлива. Головне тепер — встигнути утеплити дім до зими», — каже Вероніка Миколаївна.

Уже в Лисичанську першій із її прийомних дочок виповнилося 18 років. Разом з представниками соціальних служб міста та області Вероніці Миколаївні вдалося домогтися, аби сироті надали власне житло. Офіційна прописка цієї дитини в Кадіївці, на не підконтрольній українській владі території, тому те, що в Лисичанську знайшли для дівчинки квартиру, — велика перемога.

«Іринка закінчує ліцей, вона завжди добре вчилася. Мріє вступити до вишу, але вже і сама працює, — хвалиться прийомна мама. — І нехай квартира, яку їй надала міська влада, не нова, в ній немає вигод, газу, світла, води, потрібен капітальний ремонт, — це вже свій дах над головою.

Мрію, щоб у кожної дитини була освіта, щоб вони мали власну домівку. Нехай не стануть академіками, аби були з роботою», — ділиться жінка надіями про майбутнє дітей.