Навіщо коту медуза?

Опубликовано: 17.03.2017. 23:46

Шляхи книжок в нашому світі стали несповідимими. Ось і ця, невідомо, чи потрапила б коли-небудь до моїх рук, якби не стала подарунком від автора. «Кіт і медуза» Юрія Олійника побачила світ ще 2015 році (Юрій Олійник. Кіт і медуза. Ганебний чудовий світ. – Київ: Задруга, 2015. – 231 с.).

Сподіваюся, що світ її відчує, нехай скільки б часу не пройшло. Я ж спробую в цьому допомогти.

Писати рецензію на збірник медитацій безглуздо. Можна скоріше поділитися враженнями. Безумовно, суб’єктивними враженнями, з якими автор книжки може абсолютно не погодитися.

Останнім часом набуло розповсюдження таке паскудне слово як «совок». Ним зарозумілі і здебільшого молоді люди позначають все, що було за часів СРСР. І тим вони задають невизначені і безмежні негативно-презирливі конотації минулому. Відкидають те минуле як нікчемне, і людей в тому минулому змальовують такими собі недолугими невільниками. Правда тим самим вони займають конформістську позицію стосовно теперішнього, маніпулюючи думкою як власною, так і намагаючись маніпулювати чужою. Люди без минулого – найбільш підходящий матеріал для інструментальних використань.

Юрій Олійник спеціально не полемізує з подібними думками. Але його книжка самим змістом розвінчує новочасні стереотипи. Він пише про себе, але розкриває внутрішній світ і духовні пошуки людей мого покоління. І пошуки ці суттєво відрізняються від набридлого бурмотіння сучасних пропагандистів про сіре тоталітарне минуле. В цих пошуках формувався тезаурус (спільна пам'ять), яка обіймала теми від квантової фізики до східної філософії. Власне, читаючи книжку Юрія Олійника, я знову відчуваю атмосферу київського Інституту філософії, суперечки про можливість синтезу західної і східної філософської традиції, про глобальні проблеми, про єдність людства. Є у Юрія Олійника в есе «Поет» такий фрагмент: «Ми розмовляли про модних тоді поетів Вознесенського і Євтушенка, про карате, Довженка, сигарети з фільтром, поета Бажана, сигарети без фільтру, жінок, поета Драча, кінофільм «Тіні забутих предків», війну, Лєніна…, словом про всячину» (с. 66). В моєму середовищі теж розмовляли про це, але, як і в кожному професійному середовищі, додавали свої професійні теми – гуманізм молодого Маркса, його ж ідея духовно-практичного осягнення світу, бюрократія як гальмо розвитку соціалізму, конвергенція, методологія наукового пізнання, космологія, освоєння космосу…

Я впевнений, що цей набір поставлених проблем і запропонованих рішень зберігає свою життєздатність і в сучасності. Серед їх авторів Павло Копнін, Володимир Шинкарук, Вадим Іванов, Володимир Лобас, Мирослав Попович… Наша країна відхилилася від нього, захлинувшись архаїкою, змішаною з західними прагматичними ідеями, стосовно яких Захід давно переконався в їх недієздатності, а то і в шкідливості. Але в українській культурі залишається ідейний острів, створений київською школою гуманістичної діалектики, який дає надію на те, що вона зможе відгукнутися на найактуальніші світові проблеми. Юрій Олійник пише: «Слід, нарешті, зрозуміти, що на цій бідолашній планеті ми всі пов’язані однією павутиною» (с. 206). В українського письменника цілком природно з’являється король-привид давніх бриттів Херла, Офелія з Гамлетом, Володимир Вернадський, Ван Гог, Станіслав Лем, Мартін Гайдеггер, Нісаргадатта Махараджа, Платон, Бодлер, Пушкін, лорд Байрон і Чжуан-цзи. Перераховую без дотримання хронології, щоб підкреслити їх співіснування в актуальному авторському мисленні. Цілком природно у нього виглядає і есе, написане в стилі давньокитайської літературної традиції цзацзуань «Смішно дивитися», де між іншим доводиться, що смішно дивитися, «…як всі моляться, щоб правитель здох, але тримають свічки за його здоров’я; як товстий чинуша з розкоханою пикою говорить про боротьбу з бідністю; як плаче затятий шахрай; як чубляться священники» (с. 166).

Про себе автор пише: «Мені вдалося уникнути цинічності за радянської доби, однак нині я маю достатньо цинізму, щоб замислюватися над питаннями, які в сучасній Україні нікому не потрібні – час, вічність, буття, смисл, істина, краса…» (с. 218).

Для автора нема секрету в тому, що стріла нашого часу була зламана катастрофою, співучасниками в якій став увесь народ. «Слід визнати нарешті, що в 1991 році ми проголосували не «за капіталізм», а за голод і злидні для мільйонів людей в Україні, за наркотики і туберкульоз, за карт-бланш для шахраїв-політиків на розкрадання країни, за дебільне телебачення і безглузду розважальну літературу, за педерастів, трансвеститів, незугарні банки та імпотентний уряд…» (с. 207).

Тому книжка починається жорсткою констатацією: «Слід нарешті визнати, що цей світ – ганебний» (с. 5). Ця характеристика постійно уточняється: «Світ – це семантична сітка, на кожному вузлі якої означено поняття «жорстокість», а на лініях, що з’єднують вузли – відношення «породжує» (с. 7).

Звідціля і екзистенційне відчуття не філософського абсурду, а примітивної безглуздості: «Дивлячись на викрутаси суспільства в його постійному устремлінні до злягання, вбивства, задоволення найпримітивніших потреб, на потужну індустрію голих сідниць, фалосів, тупих пик у мигтінні імбецильних кліпів, дивлячись на жебраків і проституток на вулицях, думаєш лише про одне: Господи, куди я оце потрапив?» (с. 19).

Точка опертя в такому існуванні – іронія. «То що ж тобі робити в цьому «новому» обширі, на цьому чужому блискучому смітиську? Мабуть, аналізувати і сміятися або аналізувати й плакати» (с. 14).

Але у будь-якому разі не варто бути наївним дурником. «Погляд Заходу традиційно звертається до Східної Європи. Після розпаду Радянського Союзу (за активної участі Заходу) починається друге відкриття цієї території західним світом, причому з тією самою метою, з якою тисячу років тому відбулося перше відкриття, - пошук рабів або, як тепер прийнято говорити, дешевої робочої сили» (с. 156).

За екзистенцією автору відкриваються глибші шари світу. Він твердить: «Не вір, коли тобі казатимуть, що все завершується. … Історія завжди починається. Hic et nunc, як писали древні – тут і нині» (с. 38). І людина, мабуть, не безнадійна істота, адже вона «…пожирає собі подібних, але може жити інакше» (с. 30). «Тобто те, що ми називаємо людиною – це лише зусилля у напрямку олюднення. Ми лише намагаємося стати людьми» (с. 6).

І лейтмотивом через усю книжку проходить улюблена думка Юрія Олійника: «Я сказав би, що історія – це відповідь. Точніше різні відповіді на одне й те саме запитання. Як ото кільканадцять художників одночасно малюють один і той самий пейзаж, і в кожного він виходить інакшим (не гіршим, не кращим, а інакшим)» (с. 76-77).

За межами екзистенції сучасної людини світ не втратив своєї загадковості. «Загадка – це певний прихований смисл. Потяг до загадкового – це потяг до смислу» (с. 39). А тому в цьому світі можливі миті щастя, щастя як осяяння. Ось автор описує одне з своїх юнацьких осяянь: «Той акацієвий листок зненацька став для мене світом, всесвітом, і іншого світу не існувало. Тонкі прожилочки й дрібні крапельки роси поступово втягували мене в себе, я наче входив кудись, де не було нічого, але те не страхало. Навпаки, в тому зеленому просторі я поступово входив у стан безмежної радості нізвідки, радості, не пов’язаної ні з чим конкретним» (с. 50).

Естет, мабуть, сказав би, що треба відмітити, що книжка Юрія Олійника жанрово різнопланова, поєднує власне філософські есе, оповідання, байки, замальовки, занотовані думки. В ній рефлексії над плинністю буття нерівноцінні: є дуже глибокі, а є так собі…

Але це можна сказати про будь-які видатні твори подібного штибу. Ті ж закиди можна адресувати Ф. Бекону і Ф. Ніцше.

Головніше інше. Коли читаєш книжку, то часто хочеться сперечатися з автором. Для мене таких головних пунктів три. Перше – це проблема небуття. Юрій Олійник в дусі східних філософів пише: «Небуття оточує нас зусібіч, а буття – як іскра: лише тут і зараз» (с. 44). Для мене, фундаментальним є буття, а небуття – є вияв його процесуальності. Друге – оцінка розуму як джерела ненависті. Мені ближче погляд Спінози, що тільки через розум ми можемо позбавитися цього почуття. І третє пов’язане з оцінкою гностицизму. На думку Юрія Олійника, «…саме гностицизм, а не церковне християнство, лежить в основі європейської ментальності, хоча про це і не прийнять говорити» (с.230). Гностицизм руйнує соціальні структури, а тому може бути лише бродильною закваскою, а ніяк не основою розвитку цивілізаційної системи. Те, що зараз на Заході гностицизм знову увійшов в моду, є небезпечним симптомом внутрішньої кризи.

Цілком очевидно, що іншим читачам можуть сподобатися саме ці думки, а сперечатися вони будуть зовсім з іншими. Але книжка стимулює подібні дискусії.

І якщо наша країні не хоче бути постачальником дешевої робочої сили, то в ній повинні бути фізики і філософи, слюсарі і токарі, програмісти і соціологи. І було б добре, якби книжка Юрія Олійника опинилася на їхніх столах, стимулюючи творче мислення.

І всім читачам хочу побажати насолоди від мови есе Юрія Олійника, прозорої, пружної, стримано-образної.