Горячие новости

Промова "Родинна Європа XXI століття — про актуальність Вінценза та Мілоша" виголошена у Львові в межах проєкту "Оссолінські читання"

Кшиштоф Чижевський, польський письменник, режисер, ініціатор програм міжкультурного діалогу в Центральній Європі, на Балканах, Кавказі, в Середній Азії, Індонезії, Бутані, Північній Африці та інших пограниччях світу. Промова "Родинна Європа XXI століття — про актуальність Вінценза та Мілоша", виголошена у Львові в межах проєкту "Оссолінські читання".

Хочу вам розповісти про “Родинну Європу ХХІ століття”. Тобто, коротше кажучи, я хотів би очистити від пороху певну традицію, що пов’язана з нашими пограниччями Центрально-Східної Європи — і яка, мабуть, для декого опинилася вже на запорошеній поличці історії, що належить до давнього періоду. І запитати: чи не є заново прочитані твори, тексти Станіслава Вінценза, Єжи Стемповського, Чеслава Мілоша і багатьох інших людей, пов'язаних з цим пограниччям, зараз цілком актуальними? І не в тому сенсі актуальними, що вони показували б кризу цього світу, яку ми могли б побачити у політичних ситуаціях різних країн нашої частини Європи. Не це буде предметом моєї рефлексії. Хочу піти ще далі і запитати: якби ми творили, мали відвагу творити концепцію цієї “Родинної Європи ХХІ століття”, Європи майбутнього — чи ця традиція не виявилася б дуже важливою, інноваційною, як на свої часи? Власне це мене цікавить від самого початку роботи, коли ми створили у 1990 році Центр та Фундацію “Пограниччя”.

Нещодавно я знайшов текст польської антропологині Йоанни Токарської-Бакір, яка написала, керуючись філософією Платона, що Станіслав Вінценз був би головою ради Фундації ще тоді, коли ця Фундація не існувала. Є в цьому якась рація. Патроном нашої роботи і моїм ментором, людиною дуже важливою для становлення цілої концепції пограниччя був Чеслав Мілош. Для мене особливо важливо те, що я живу дуже близько до цього місця, Красногруди, і запитую себе щодня, як продовжувати справу і Вінценза, і Мілоша, і всю цю традицію.

Думаю, вам буде цікаво знати, як Мілош розумів спадщину. Наші розмови з ним стосувалися не увічнення спадщини, а її продовження. Коли ми прогулювалися руїнами маєтку у Красногруді, зруйнованого у часи комунізму, він нам кидав через плече, щоби ми тільки не створили там музей. Його тоді непокоїло, чи вдасться нам практикувати те, чому він був завжди вірний, те, про що він писав до кінця свого життя книжки; чи вдасться це продовжувати, чи взагалі це може бути корисним молодому поколінню — а ми тоді, у 1989 році, були ще молодим поколінням, яке тільки входило в життя з цим проєктом пограниччя.

З проєктом доволі особливим, адже в містечку Сейни, на кордоні Польщі і Литви, з одного боку містечка є польський дім культури, з іншого боку — литовський дім культури. І раптом у єврейському кварталі 1990 року створюють Центр “Пограниччя”. Що це таке? Якщо ви поляки — у вас є польський дім культури, якщо литовці — литовський. Ким ви є з цього “Пограниччя”? Звучало це тоді доволі небезпечно — зокрема й тому, що уроки ХХ століття для людей пограниччя були дуже болісними. Це означало бути не в себе, по різні боки різних націоналістичних рухів, що радикалізувалися, виникали у новий час на цих територіях.

Те, що Мілош називав сполучною тканиною у сфері духовної, родинної, культурної, сусідської спадщини, існувало поколіннями, і раптом все це у дуже жорстокий і радикальний спосіб руйнувалося. На моєму пограниччі сім’ї буквально ділилися впоперек — і не йдеться про державні кордони, які їх роз’єднували. В одній сім’ї брат ставав литовцем, сестра — полькою, хтось ще — білорусом. Тімоті Снайдер, який займається цими пограниччями, пише зараз книжку, що називатиметься Brotherlands: про всі випадки родин, які ділилися —як-от Шептицькі, Нарутовичі та інші — новими кордонами, виборами ідентичностей.

Наша концепція пограниччя була накладена на таку сполучну тканину вже у новий час. Ми створили центр, який, своєю чергою, створив різні майстерні, щоби розповідати про пограниччя, створювати наново пам’ять про нього та розповідати її далі після 1989 р.

Ми обрали маленьке містечко. Працювали раніше у театрі, який об’їздив весь світ по театральних фестивалях, — і несподівано оселилися на кінці світу, тоді ще під кордоном з СРСР.

Швидко виявилося, що ми з концепцію пограниччя опинилися у центрі світу. І про це я власне й хочу розповісти — про те, як виникла концепція пограниччя, як воно опинилося у центрі найважливіших справ, які стосуються сучасного світу і будуть стосуватися ще більше у майбутньому.

Саме слово “пограниччя” дуже складно перекласти на інші мови чи культурні концепції. В мене завжди з цим є проблеми, коли викладаю в Америці чи Болоньї. Це засаднича проблема. Переважно нас перекладають як Borderline Foundation, а пояснювати різницю між borderline та borderland треба дуже довго. На Заході люди сприймають пограниччя як borderline — наприклад, як американсько-мексиканське пограниччя, на якому лінія кордону розмежовує дві різні культури, як територію, що відмежовує одних від інших.

Слово “пограниччя” у нашій традиції — це спільна земля, на якій живуть люди, що розмовляють різними мовами, представляють різні культури, ідентичності, але живуть разом. Межі пограниччя — всередині світу, пограниччя не є зовнішньою межею світу. В нашій традиції розуміння пограниччя інше — те, що є досить незвичним. Земля єднає людей — існує те, про що у Вільнюсі колись говорили krajowość. Krajowcy були федералістами, які після І Світової війни хотіли відтворити федерацію колишньої Речі Посполитої, створити таку державу, що давала б однакові можливості всім етносам, які у ній мешкали б. Вони тоді політично програли, це був не їхній час. Їхнє дружнє ставлення до національних рухів — литовського, білоруського, єврейського, польського — нічого їм не дало. Світ йшов іншим шляхом — всі хотіли здобути незалежність, суверенітет, політичну суб’єктність, створити нові кордони. Але у krajowości є ознаки цього пограниччя. Kraj був тим, що об'єднує.

Тому пограниччя є концепцією, з якою я маю проблему, щоби знайти подібні феномени в інших частинах світу. Спочатку в мене було враження (особливо, коли ми дістали великий грант від Фундації Форда, щоби представити свою роботу у багатьох містах США), що я всюди зустріну подібні організації, які виконують подібну роботу. Пішов до Mosaic Foundation у Нью-Йорку, думаючи, що вони, мабуть, займаються пограниччям. Але від них я почув, що вони — латиноамериканці, і цікавляться лише латиноамериканською культурою. Потім я пішов в організацію, що займається єврейською культурою. Але іншими культурами вона не займається, бо має кошти лише на свою культуру. Американська та значною мірою західна мультикультурність — це мультикультурність архіпелагу з островів-культур. Це, з одного боку, ознака багатства, різнорідності.

У Європі ми весь час стикаємося з гаслом unity in diversity — єдність у різнорідності. Але з єдністю є явна проблема. Існування архіпелагу культур не означає, що між ними є якась сполучна тканина, що між ними будують мости. Часто multikulti, західна концепція мультикультурності, підкреслює відмінності, різнорідність, але не сприяє інтеграції. Це одна з причин, чому ця концепція пограниччя може звучати так актуально у світі.

Коли я буваю у Швейцарії, в Барселоні, в інших місцях Європи, то розмови про нашу традицію розуміння пограниччя для них є чимось новим. Колись мене швейцарці запросили на одну зустріч на цю тему — але хочу нагадати, що про наші мультикультурні території у Центрально-Східній Європі говорили “наша Швейцарія”, тому що Швейцарію ми вважали взірцем концепції мультикультурності. Але що ж таке швейцарська модель? Це кантонізація. Кожен має свій власний кантон, в якому говорить своєю мовою і береже власні традиції. Швейцарці тоді сказали, що ця модель вже не працює: “Ми у самому Цюриху вже маємо пограниччя у вашому сенсі. Ми не можемо це канонізувати. Ми повинні інакше поставитися до цієї реальності у зв’язку з імміграцією, відкритістю, щоби розв’язати свої проблеми”.

Коли говорю про концепцію пограниччя, то думаю про щось, що існує не лише у територіальному сенсі, щось, що є відкритою концепцією, яка ставить інші виклики, ніж ті, до яких ми звикли у модерну епоху, ніж сильна ідентичність, яка є плодом західноєвропейської культури.

Я про це почав думати, лише працюючи в Індонезії чи Марокко. Там я знайомився з молодими людьми, які здобували освіту у Європі, а потім поверталися додому і починали звинувачувати своїх батьків у тому, що вони є занадто відкриті релігійно чи культурно, занадто традиційні. Індонезія — це мусульманська країна, але там є старі буддистські святині, наприклад на Яві. Досі до них цілими поколіннями ходили молитися люди, і це було цілком природне явище. Ці святині вважали чимось спільним для індонезійців — входячи до них, люди залишали всі кордони за собою. Але ця молодь почала закидати старшим поколінням: “Що ж ви робите? Вам цього робити не можна, ви — мусульмани”. Для нас це в якийсь спосіб зрозуміло, але там це було, звісно, зіткненням культур. Ця молодь дедалі більше радикалізувалася та фундаменталізувалася. Інший приклад з Індонезії — там прийняли “Магабгарату” як свій національний епос. У сільських мусульманських спільнотах досі ставлять нічні вистави, які спираються на епос “Магабгарати”. І нікому це не заважає — тому що це спільна спадщина, те, що було “наше”, хоча держави навколо змінювалися.

Зараз, коли читаю важливі для мене книжки, що стосуються того, про що я тут хочу розповісти, зокрема книжки антрополога і видатного єгиптолога Яна Ассмана, який відкриває для нас пам’ять Єгипту як ще старіший розділ нашої спільної європейської пам’яті, — то знаходжу у тому, як він трактує єгипетські традиції, дуже багато спільних речей з тим, що я знаю з пограниччя, які є відкритими, які ще не закрили концепції культури, релігійності. Чому я про це говорю? Пограниччя є концепцією, що відкриває світ зсередини, що вчить приналежності до цілого. Це думка, яку я запам'ятав колись, читаючи Юзефа Мацкевича — ще одного письменника пограниччя, який після того, що відбулося після І Світової війни і виникнення національних держав у Східній Європі, сказав: “Це все цікаво, але бракує спадкоємців цілого”. Так сказав Мацкевич.

Мандруючи пограниччями у східній Польщі, я питав про різні традиції — мене цікавили татари, караїми, євреї, роми, українці, білоруси. Коли я звертався з цими питаннями до місцевих, вони часто відповідали: “Йди до цієї пані — вона є людиною пограниччя, вона все тобі розкаже”. Врешті-решт біля Бугу, з польського його боку, я спитав у двох старших панів, ким є ця людина пограниччя. Вони відповіли: “Коли зустрічаються дві людини пограниччя, то в них виходить пісня на три голоси”. Значить, є щось між ними — щось більше, ніж просто 1+1, те, що є реальною частиною життя, до якого воно належить. Світ пограниччя — це не архіпелаг культур західного світу. Світ пограниччя — це метапростір, третій голос, що не має свого власника, про який ніхто не може сказати “він належить мені”. Його можна уявити як вид пам’яті, яку не можна підпорядкувати нашим бажанням. У кожного з нас після різних травматичних подій є бажання пам’ятати все так, як ми хочемо і як нам було боляче. Це для нас природно. Але завжди є ще інший сусід — той, що повернеться до нашого містечка і буде пам’ятати інакше ті самі події.

Наш особистий досвід пограниччя дуже важливий для нас. Перший урок пограниччя я отримав у Сілезії. Я був вихований у польській гомогенній родині, у Познані. Польща була для мене католицько-польськомовним світом. Я був малим хлопцем, мені було 3–4 роки, в мене був молодший брат. Бабця й дід мешкали у Сілезії, і ми завжди їздили до них на свята. У бабці була сусідка — Ґжондзєлька. Вона не говорила польською, лише сілезькою. Нам це видавалося з Пьотрем жахливим. Ми не розуміли, як хтось може не говорити польською. Діти часом можуть бути жорстокими. Якщо ми чогось чи когось боїмося, то хочемо зробити йому якусь псоту. Так і було в нашому випадку. Ту Ґжондзєльку ми сильно мучили. На все життя я запам’ятав один момент. Вона мешкала на поверх вище, а хотіла нас почастувати зупою. Вона її несла у порцеляновій вазі, а ми їй зробили підніжку чи щось таке, і вона впала, а ваза розбилася об підлогу. Вона сильно на нас крикнула, а ми, плачучи, побігли до своєї бабці вниз з криком: “Бабцю, Ґжондзєлька нас б’є!” Я сподівався, що бабця поведеться як завжди — притулить, скаже: “Не плач, мій бідний, не плач. Я тебе захищу”. Натомість бабця зробила тоді щось дуже дивне — поставила нас під стінку з братом, почекала, доки ми виплакалися, і сказала: “Пам’ятайте — Ґжондзєлька завжди має рацію”. Я тоді відчув, що в мене щось у серці обірвалося. Я думав, що має бути якась форма родинної лояльності. Я знав, що брешу — але дуже хотів, щоби бабця щось зробила. Мої студенти у Болоньї, коли їм це розповідаю, відразу згадують про омерту (змову) — слово з традицій мафії, що закликає до лояльності стосовно родини, захисту своїх. Саме такої реакції я очікував від бабці. Я це сильно переживав. Вдавав хворого два чи три дні. Знав, що коли встану, то доведеться піти і просити вибачення. Звісно, я це зробив. Фактом є те, що Ґжондзєлька була частиною нашої родини. Пам’ятаю свій внутрішній крик і плач, коли дізнався, що Ґжондзєлька померла. Але все життя думаю, що зі мною сталося б, якби бабця повелася інакше. Напевно, до кінця життя я б її боявся, робив би все, щоби показати, що вона погана. У моїй підсвідомості було б щось таке, що наказувало б мені, що я маю захищатися від неї. І чому? Бо була б своєрідна змова, яку я боявся б переламати.

На пограниччях такі ситуації можуть виникати часто — коли немає іншого виходу, ніж захищати одне одного. Натомість пограниччя пам’ятає, що є ще інший голос, що не все ще було сказане — і що рано чи пізно ми повинні ці справи розв’язати.

Це черговий аспект цього простору пограниччя, про який я хотів би розповісти. Є ще одна історія, про яку хочу розповісти — про зустріч з Мілошем. Якось Броніслав Ґеремек, що займався формуванням нового уряду, запропонував мені стати у ньому міністром культури. Я тоді дуже перейнявся цим, бо вважав, що це дуже серйозна справа. Нині ж мені хочеться з цього сміятися. Я думав, що це дуже важлива місія, задзвонив до Мілоша, коли він був у себе в Кракові на Боґуславського, та попросив його про зустріч. Приїхав увечері, ми сіли на кухні за стіл. І я його питаю:

— Що б Ви зробили, якби стали міністром культури?

— Впровадив би грецьку мову до шкіл.

— Пане Чеславе, але це міністерство не освіти, а культури.

— А вони хіба окремі?

Розумієте, його першою асоціацією з поняттям “культури” було впровадження грецької мови до шкіл. Це була для нього культура. Чому ж Мілош не подумав про польську культуру, Міцкевича, популяризацію польської культури? Чому він подумав про Грецію як перше завдання міністра культури у Польщі? Це було зовсім інше розуміння культури, ніж те, яким ми нині оперуємо. І про це він написав “Родинну Європу”, цю незвичну книжку, ще у 1958 році. Я весь час про це говорю своїм студентам-політологам — це для них обов’язкова до читання книжка у Болонському університеті. Вони дивуються: “У 1958 році хтось такою мовою писав про Європу?” Як би ви переклали українською назву “Rodzinna Europa”? Так, “Родинна Європа”. Але в італійські мові немає такого слова. В англійській — теж. Книжка англійською називається Native Realm. Французькою твір називається Uneautre Europe (Інша Європа). Іспанською подібно. Німецькою твір називається West- and Östliches Gelände, тобто йдеться про якісь східні землі. Знову виникає проблема, як і з пограниччям.

Є інша Європа, наша Європа і так далі. Рената Ґорчиньска, коли писала свою книгу розмов з Мілошем, сказала йому, що назва французькою їй навіть більше подобається — “Інша Європа”, адже очевидно, що йдеться про Східну Європу та східноєвропейців, і що він робить добру справу, пояснюючи західному світу, ким ми є. Але він їй заперечив: “Я поставив собі запитання, де є моя батьківщина. Я мусив визначитися — і відповів, що нею є Європа, родинна Європа. Європа як цілісність є тим світом, тією батьківщиною, до якої я відчуваю приналежність”. Не можна трактувати “Родинну Європу” як позицію, відповідь східноєвропейця. Мілош писав у ній, що хотів би “наблизити Європу до європейців”. Але чому він вважає, що європейці втратили Європу? Тому що в них немає пам’яті про ціле. Бо вони не мають зеленого поняття про те, що коїлося на схід від Берлінського муру. Для Мілоша це означало, що їм бракує легітимності, щоби бути європейцями. Йому не йшлося про їхні “східні” компетенції — але не може себе називати європейцем той, хто не знає, чим є Україна, Вільнюс. Європейськість — це цілісність; те, що робить нас громадянами спільного простору спільного світу.

Зараз ми живемо у світі, в якому часто говорять про діалог культур, міжкультурні компетенції — але хочу звернути увагу на те, що ми трактуємо культури як закриті цілісні спільноти. Діалог культур ми розуміємо як діалог між культурами німецькою, французькою, польською, українською і так далі — начебто це окремі закриті світи. Попри всі інтеграційні зусилля у Європі, і не випадково, Європа виникла перш за все як економічна концепція, формується як політичний проєкт, але донині не сформувалася як культурний проєкт. Чому? Чому в нас є проблема з Європою як із культурним проєктом? Для Мілоша, Вінценза культура європейська не була просто сумою культур — польської, української, французької, німецької, англійської та інших. Є ще метарівень, третій голос, є те, що є фундаментом, сполучною тканиною, що, своєю чергою, є духовною спадщиною, духовною енергією.

Прошу не думати, що я в якийсь спосіб ставлю під сумнів обґрунтованість існування цих культур у Європі. Пограниччя не є територією, яка знищує, уніфікує різнорідність. Навпаки — воно зміцнює найменші культури та мови. В Європейській Унії культура була приписана до компетенцій національних держав, а вони дбають про свої культури, популяризують — існують національні інститути, які цим займаються. Але що, окрім цього, відбувається? Немає освітніх програм, немає інституцій, які будували б свідомо європейський проєкт як культурний проєкт. Мені видається, що великою мірою це наслідок закритих культур, взагалі закриття культури як поняття, редукції її до питання національної ідентичності.

Вінценз колись розповідав анекдот. Коли він жив в Угорщині під час ІІ Світової війни, то зустрів у Будапешті хасида, який любив весь час читати. Вінценз його спитав, що він читає. Хасид відповів, що полюбляє російську та польську літературу. З російської він назвав Достоєвського і Толстого, а з польської — кількох хасидських рабинів. Жодного з цих прізвищ немає у підручнику з польської літератури. Це питання до того, як ми розуміємо культуру, як ми її можемо відкрити зсередини. Якщо хочемо дати собі раду з кризою мультикультурності, кризою ксенофобії, націоналізмів, ми повинні, як казав Вінценз, “розширити серце” — або, іншими словами, розширити значення слова “наше”.

Інтеграція не може бути ідеологічним, вигаданим проєктом, як ви знаєте тут, у Львові. Або вона є автентичною, або йде вглиб, або не має сенсу і стає небезпечною, бо є штучною. Те, про що я кажу у випадку пограниччя — це не була накинута згори інтеграція, це був сплав, який творився роками і дозволяв людям мати щось спільне. Для Вінценза Греція була своєю. Для Мілоша грецька мова була своєю. Йому ніколи не прийшла б до голови ідея ототожнювати грецьку мову з сучасною Грецією. Для Стемповського вітер, який віяв у долині Дністра, був вітром з Колхиди — грецького міту. Це був спільний світ. Те, що можна було у школі читати грецьку літературу в оригіналі, було справжнім цементуючим розчином. Ми це втратили. Це і була та ціна, яку ми заплатили за модерність — і далі платимо.

Але якщо ми справді хочемо зупинити або кинути виклик тій кризі, яка загострюється і дедалі більшою мірою випливає зі страху перед Іншим (який дедалі сильніше монополізують різні політики зі своєю мовою і дуже радикальними наративами), якщо ми хочемо створити контрнаративи до них, власну мову для цього, — то видається, що та традиція пограниччя, про яку я розповідаю, може бути в цьому корисною.

Уявіть собі, наприклад, антологію (може, нам вдасться її створити) канонічних текстів про “родинну Європу” авторства письменників, філософів, які походили звідси, — починаючи з Ганни Арендт. Це був би проєкт, який би струсив порох із тих полиць у бібліотеці, на які ми відставили цих людей, всю цю традицію. Звісно, варто було б дописати том із голосами людей, які продовжують цю спадщину, часом власними стежками. Думаю, що це варта зусиль справа. Якщо не це, то яка в нас є альтернатива? Який у нас є наратив, що міг би бути протиставлений цьому радикально-ксенофобському наративу?

Частиною цього наративу, про який розповідаю, був так званий міт Центральної Європи. Це була чергова традиція, яку скомпрометували інтелектуали нашої частини Європи. Не знаю центральноєвропейської дискусії, яка б не починалася твердженням, що Центральної Європи не існує. Центральноєвропейськість, що народилася в есеїстиці 1980-х, була наративом для нас, вихідців із комуністичних тоді держав, яка пропонувала нам спільну наднаціональну спадщину. Дуже важливим у ній був для нас аспект спільного досвіду життя за тоталітарного режиму.

З цього міту розпочав свої глузливі виступи теперішній лауреат Нобелівської премії з літератури Петер Гандке. Я розумію наші побоювання, що цей міт є ідеалістичним, що він ідеалізує Центральну Європу, що намагався описати її як толерантну. Але ніхто насправді з цих справжніх центральноєвропейців так про неї не писав. Це були люди, які першими почали писати про Голокост, Голодомор, інші трагедії цієї землі. Занадто швидко ми з цим мітом розсталися.

Я розмовляю з молодими людьми, студентами у Польщі, і питаю: “Якщо ви критичні до центральноєвропейського міту, то яка у вас є пропозиція? Якою є ваша відповідь — наративом, контрнаративом — на націоналізм та ксенофобію, що набирають сили?” Це найважливіше питання. Європейська Унія нам цих проблем не розв’яже, якщо ми такого наративу самі не створимо.

Скільки було розмов, під час яких мене переконували, що не треба говорити про цінності і культури, тому що ринок сам розв’яже ці проблеми. Але реальність не знає порожнечі. Якщо ми залишили цей простір і не ведемо діалогу про цінності та створення спільного наративу, то інші захопили його і мають монополію на наративи про цінності та культуру. Це найчастіше люди з радикальними та ксенофобськими поглядами. Це наша спільна проблема.

Тому я говорю про “Родинну Європу ХХІ століття” як те, що нам ще треба створити як культурну спільноту.

 

 

Переклав з польської Дмитро БОРИСОВ, Збруч