Горячие новости

Перше покоління дітей Донбасу, які народилися після початку конфлікту, пішло до школи: «Мої діти ніколи не бачили мирного неба»(ФОТО)

Триває фотовиставка Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Мої очі ніколи не бачили мирного неба», яка присвячена дітям, народженим у 2014 році. Ці діти живуть у населених пунктах уздовж лінії розмежування в Луганській та Донецькій областях. Цього року вони пішли у перший клас. Про їхні родини, долі, мрії та страхи -  ця виставка.

У Міжнародний день захисту освіти від нападу, Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) представляє фотопроект «Мої діти ніколи не бачили мирного неба», що розповідає про дітей, які народилися у перший рік конфлікту на Донбасі, їхніх батьків, а також про їхні очікування від першого навчального року.

Життя, повсякденні турботи таких дітей та їхні очікування від школи зображені на 59 фотографіях, зроблених у різних містах і селах уздовж лінії зіткнення на Донбасі.

Багато шкіл, дитячих садків та інших навчальних закладів на сході України постраждали від збройного конфлікту; деякі з них було пошкоджено в результаті обстрілів. Навіть зараз, понад шість років після початку конфлікту на Донбасі, навчальні заклади зазнають нападу. Для багатьох дітей щоденні походи до школи часто приховують небезпеку, а в деяких випадках навчальний процес у школах, розташованих безпосередньо на лінії зіткнення, переривається бойовими діями.

У рамках більш широкої концепції «Безпечний доступ до освіти» делегація МКЧХ в Україні використовує багатосторонній підхід до вирішення проблем на Донбасі й намагається підвищити безпеку шкіл і дитячих садів, створюючи таким чином сприятливу атмосферу для дітей та безпечне середовище. Програма МКЧХ «Безпечний доступ до освіти» також спрямована на підвищення обізнаності дітей, їхніх вчителів та батьків про ризики, підвищення їхньої стійкості в умовах конфлікту та удосконалення процесу евакуації.

Основні заходи включають формування безпечної поведінки, створення безпечного середовища для дітей та шкільної спільноти в цілому, а також надання їм допомоги в подоланні наслідків конфлікту шляхом занять з інформування щодо мінної небезпеки; психосоціальної підтримки та тренінгів для вчителів; поширення навчальних матеріалів і матеріалів для розвитку дітей; противибухових захисних заходів; ремонту/відновлення освітньої інфраструктури; поліпшення шкільних кухонь; створення безпечних ігрових просторів; надання ігрового і спортивного інвентарю; обладнання шкільних підвалів/саморобних укриттів і надання засобів навчання та аптечок для першої допомоги.

З 2015 року програма МКЧХ була поширена на сотні навчальних закладів на 450-кілометровій лінії зіткнення конфлікту на Донбасі.

“Я буду найкращим учнем у школі і стану архітектором у майбутньому. Згодом я відбудую всі пошкоджені будинки у своєму селі”

Володимир, Донецька область

Сім’я Вови проживає на околиці села Чермалик, лише у кількох сотнях метрів від лінії зіткнення. На жаль, це означає, що вибухи та обстріли стали звичною річчю для хлопчика та його рідних. Мама Вови Людмила кілька разів потрапляла під обстріли снайперів, намагаючись подоїти корову на подвір’ї будинку.

Життя в зоні збройного конфлікту, безумовно, впливає на хлопчика. Наприклад, його батьки кажуть, що улюблені іграшки Вови – це пістолети та гвинтівки. Водночас хлопець хоче стати архітектором, коли виросте. Це означає, що Вова хоче будувати, а не ламати.

“Я мрію зустріти багато нових друзів у школі”

Тамара, Донецька область

Тамара та два її брати нерозлучні. Діти люблять проводити вільний час разом, граючись на вулиці. Вони цілими днями лазять по деревах, грають у м’яч та їздять на велосипедах, як інші діти у всьому світі. Але на відміну від більшості дітей, Тамара та її брати не здригаються та не кричать, коли чують звуки пострілів чи вибухів, або знаходять уламки боєприпасів.

Мама Тамари Юлія каже, що її діти просто звикли жити посеред збройного конфлікту: “Мені не дає спокою думка, що Тамара та її маленький брат Тихон ніколи не бачили мирного неба над головою”.

“Я хочу ходити до школи, бо мрію дізнатися все про цей світ”

Софія, Донецька область

Це сталося в 2018 році. Софія знаходилася в кімнаті, де її друзі намагалися розібрати невідомий предмет. Пролунав вибух, унаслідок якого Софія отримала численні осколкові поранення та майже втратила палець на правій руці. Лікарі врятували життя дівчині, однак у тілі Софії досі залишається близько 50 уламків.

Софія – дуже жвава й допитлива дитина, яка любить досліджувати навколишній світ. Дівчина має великий інтерес до вивчення англійської мови. Вона проводить години з ноутбуком, навчаючись онлайн. Але найбільша мрія Софії – стати всесвітньо відомою балериною.

“Я думаю, що школа – це місце, де ти не почуваєшся самотнім”

Микита, Донецька область

Микита любить грати з іншими дітьми, але з міркувань безпеки більшу частину часу хлопчикові доводиться грати на самоті на власному подвір’ї.

«Я хочу навчитися читати, щоб читати улюблені книги про тварин»

Каміла, Донецька область

Як і багато інших дітей, які живуть на Донбасі, Каміла подорослішала занадто рано. Сьогодні дівчина більше думає не про дитячі забавки, а про те, як допомогти батькам по господарству. Каміла проводить багато часу, доглядаючи худобу та піклуючись про домашніх тварин. Дівчина обожнює своїх кошенят, курчат, корів, поросят, і здається, що в майбутньому вона може присвятити своє життя ветеринарії. Однак на сьогоднішній день велика любов Каміли до тварин – це, в першу чергу, дієвий механізм боротьби з численними стресами, зумовленими життям біля ліній розмежування.

“Я багато чого люблю, і все, що я люблю, я люблю по-справжньому”

Юлія, Донецька область

Юля зі своєю сім’єю живе в селі Первомайському, і її кімната в будинку мало чим відрізняється від будь-якої іншої дитячої. Тут повно іграшок, книг, фотографій і малюнків. І тільки один з пазлів на стіні, що закриває отвір від уламка, нагадує, що лінія зіткнення проходить усього в сотнях метрах від дому. Мама Юлі працює в Селідово на хлібозаводі, батько – чекає можливості продовжити лікування від онкології. У вільний час він проводить майже весь час з дочкою.

Юля дуже творча і товариська дівчинка, але через конфлікт стала більш полохливою й соромливою з чужими людьми. Її батьки кажуть, це через те, що життя проходить близько контактної лінії. І тільки вдома, з рідними людьми, вона готова розслабитися й відчувати себе безтурботною, без втоми базікати, розфарбовувати картинки і придумувати історії для своїх іграшок.

«Мені подобається допомагати людям, і я хотів би це робити»

Давід, Донецька область

Колись Давид жив з мамою в Донецьку, а тепер їх будинком стала бабусина хата в селі Первомайському. Він дуже чекає початку шкільного року, щоб завести нових друзів. Його мама, бабуся і дідусь впевнені, що у Давида все вийде, а поки вони із посмішкою дивляться на те, як він із задоволенням порається зі старим дідовим мотоциклом або ходить в бабусею купатися в ставку.

А ще Давид любить грати у футбол, і він чекає того моменту, коли можна буде грати не тільки у своєму власному дворі. Навчання його абсолютно не лякає, шкільний ранець був складений заздалегідь і чекає на свій час. А сам Давид каже, що мріє стати пожежником. «Кожен повинен мати свою професію, і я хочу, щоб моя була потрібна всім».

«Дружити – це піклуватися одне про одного»

Артем і Поліна, Луганська область

 

Артем і Поліна живуть в селі Троїцькому. Вони дружать і часто грають разом. І сподіваються разом піти в школу. А ще мріють подорожувати, розглядаючи разом книжки і придумуючи в іграх свої власні світи. Вони вигадують світи, оскільки конфлікт обмежує їхнє вільне пересування з батьками. У них також немає підвалу, щоб сховатися. Що вони роблять, це слухають, коли починається обстріл, і намагаються відрізнити типи літаючих снарядів за їх шумом, щоб знати, коли він знаходиться поруч і наскільки він небезпечний.

І Артем, і Поліна дуже хочуть до школи. Артем чекає на уроки фізкультури, а Поліна – математики. Але вони впевнені, що одне залишиться незмінним: вони і в школі продовжать піклуватися один про одного, адже саме так і виглядає дружба.

«Ми часто сидимо, обійнявшись разом, і плачемо. А я хочу, щоб не плакали»

Катя, Луганьска область

Катерина живе в селі Троїцькому на тихій вулиці. І сонячним літнім днем ​​здається, що крім їхнього з сестрою дзвінкого сміху ніщо не порушить співаючої тиші села. Звісно, за винятком свисту куль або гуркоту гармат. І коли це трапляється, Катя ховається з сестрою і мамою в будинку, де вони обнімаються всі і плачуть.

Тому Катя дуже хоче, щоб тиша її вулиці не порушувалася обстрілами. І ще вона хоче до школи. Каже, що це перша сходинка, щоб вивчитися і стати перукарем. Хоча зачіски мамі і сестрі вона робить вже сьогодні.

«Я люблю тих, хто допомагає іншим. І сам хочу таким стати»

Олег, Луганська область

Олег мріє стати шофером. Щоб довго і багато подорожувати. Тоді він зможе частіше бачити сестру і брата. Вони дорослі, і давно живуть окремо, в іншій частині України і навіть за її межами. Олег та його мати залишали Станицю Луганську, коли там стало особливо небезпечно, але й навіть зараз після повернення їм часто доводиться ховатися подалі під час багатьох епізодів посилення бойових дій в умовах конфлікту в Україні, що триває. Олег розповідає, що раніше їм доводилося бігати до бабусі, але минулого року вони збудували власний підвал.

Олег допомагає мамі по господарству й обіцяє не забувати про неї, коли виросте і роз’їжджатиме різними краями. Він також радий сказати їй, що коли виросте, зможе допомогти не тільки їй, але й усім людям, які потребують допомоги.

«Головне – стати справжньою людиною»

Антон, Луганська область

Коли спілкуєшся з Антоном, складно повірити, що йому лише 6 років. Він докладно перелічує свої захоплення і міркує, як дорослий. Можливо, тому, що має старшого брата, на якого Антон намагається бути у всьому схожим. А, може, тому, що діти в Станиці Луганській дорослішають швидко. Й Олена, мама Антона, підтверджує, що в кожному з цих припущень є частка правди.

Антон каже, що ще не визначився з тим, ким хоче стати. Навіть не знає, який предмет в школі стане улюбленим. Можливо, фізкультура, адже він так любить бігати і боксувати. А, може, математика або інформатика, як у старшого брата. «Головне, зовсім по-дорослому каже Антон, стати справжньою людиною».

«Я любою мріяти, бо мрії ніхто не відніме»

Вікторія, Луганська область

Вікторії шість років виповниться лише в жовтні, але вона сподівається вже в цьому році сісти за шкільну парту. Дівчинка каже, що давно навчилася читати й рахувати, і тому готова до школи. Вікторія розповідає, що часто уявляє собі, як це: бути школяркою. І ще мріє про те, що там у неї з’являться нові подруги, і що з ними буде весело і цікаво, і що з ними можна буде ділитися секретами і мріяти. І вона знає, що мрії – це перший крок до здійснення бажань.

Автор усіх фото Євген Носенко/МКЧХ