Горячие новости

ІДЕЇ ВОЛОДИМИРА ВЕРНАДСЬКОГО – СТРАТЕГІЧНИЙ РЕЗЕРВ ЛЮДСТВА

ІДЕЇ ВОЛОДИМИРА ВЕРНАДСЬКОГО – СТРАТЕГІЧНИЙ РЕЗЕРВ ЛЮДСТВА

(Рец. на кн.: Даниленко В. М. В. І. Вернадський. Простір життя і думки. К.: Академперіодика, 2019. 352 с.)

В кінці 2019 року наукові бібліотеки України отримали книгу Віктора Михайловича Даниленка «В.І.Вернадський. Простір життя і думки». Вона видана невеликим накладом (300 прим.) в межах цільової комплексної програми «Створення та розвиток науково-видавничого комплексу НАН України».

Монографія Віктора Даниленка узагальнює майже все написане про великого вченого до цього часу. Автор не ставив собі за мету пошук невідомих архівних матеріалів. Ця робота вже здійснена російським та українськими вченими. Зараз є потреба в узагальненні вже опублікованого величезного матеріалу.

Монографія написана за хронологічним принципом, рух ідей поміщено в контекст подій життя В. І. Вернадського. Правда, оскільки праця належить історику, то домінує простір життя. Простір думки йому підпорядкований.

Автор монографії докладно висвітлює родовід Вернадських, життя майбутнього вченого в Харкові, де він вчився в гімназії. Віктор Даниленко пише: «Переважно в Харкові закладалися фундаментальні засади характеру майбутнього вченого і громадського діяча» (с.28). Далі розглянуті студентські роки, коли Володимир Вернадський навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету, одруження на Наталії Старицькій, стажування у провідних вчених Західної Європи (Відень, Неаполь, Мюнхен, Париж, Лондон і т.д.). Автор розповідає про наукові експедиції В. Вернадського, про його політичну діяльність і як земця, і як одного з засновників і керівників кадетської партії. В. Вернадський також був з 1906 р. по 1916 р. (з двома перервами) членом Державної Ради Російської імперії. Більшовицьку революцію вчений не прийняв і виїхав до свого будинку на Полтавщини. Центральне місце в монографії займає робота В. Вернадського по створенню Української академії наук, першим президентом якої він і став. Потім було ректорство в Таврійському університеті за режиму Врангеля в Криму. Після того переїзд в Москву, робота в АН СРСР, робота над радієвою проблемою, пошуки родовищ урану, розробка теорії біосфери і ноосфери. Мабуть, всі факти можна знайти і в інших книжках, але в рецензованій монографії вони представлені цілісно, послідовно.

Не ставлю собі за мету переповідати написане в книзі. Хто зацікавиться, той може її прочитати. Зупинюся на деяких характеристиках простору думки Володимира Вернадського, які знайшли відображення в монографії і які здалися цікавими мені самому.

Перше – це джерела наукової творчості. Виникнення нових ідей майже ніколи неможливо пояснити суто логічними факторами. Точніше, раціональне в науковому пошуці домінує, але воно живиться ірраціональним, інтуїтивним, образним. Віктор Даниленко прослідковує значення названих факторів і в період становлення особистості вченого, і в період його інтенсивного наукового пошуку, і в періоди непевності у своєму майбутньому. В дитинстві майбутній вчений був схильний до містичних страхів, до релігійних переживань. «Вразливість, боязкість, котра з часом переросла в надмірну обережність, і багата уява залишилися характериними і для дорослого Володимира Вернадського» (с. 32). В зрілі роки Володимир Вернадський не був церковною людиною, але в періоди суспільних криз черпав натхнення в Біблії. «…Подолати психологічну депресію допомагала друга половина його Его – майже природна релігійність, яка за дружніх обставин життя ховалася глибоко в його підсвідомості» (с. 128). Мабуть, вчений відчував присутність у світі вищого розуму. Він писав: «Людство живе в глибокій кризі релігійної свідомості і, вірогідно, знаходиться на межі нової релігійної творчості» (Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. М.: Наука, 1988. С. 88).

Володимир Вернадський сприймав науку як всесвітнє явище. Він був переконаним, що наука твориться колективом, який об’єднує вчених, які живуть не просто в різних країнах, але і які належать до різних епох, які часом розділені тисячоліттями. Тому формулюючи новаторські ідеї, він шукав їх попередників і настійливо підкреслював значення їх ідей. У фундатора біогеохімії є славетна стаття, яка є його останньою прижиттєвою публікацією, - «Декілька слів про ноосферу». Вона дуже показова у цьому сенсі. Вчений там назвав десятки імен. Насолодою для В.Вернадського було згадати не тільки відомих вчених, як Х. Гюйгенс, Ч. Дарвін, А. Уоллес. Говорячи про зв'язок усіх організмів на нашій планеті через харчування і дихання, він констатує, що першим про це написав петербурзький академік Каспар Вольф (1733 – 1794). Йшлося про його німецькомовну працю «Про особливу й дійсну силу, властиву рослинній і тваринній субстанції» (1789 р.). (Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. М.: Наука, 1988. С. 505). Підтримувана В. Вернадським класична традиція суттєво різниться від сучасної метушні, коли на Заході вчені усіма силами намагаються довести свою першість хоча б термінологічну. Скажімо, В. Вернадський, оцінюючи стан оболонки нашої планети, писав: «Виходячи з геологічної ролі людини, О. П. Павлов (1854 – 1929) в останні роки свого життя говорив про антропогенну еру, яку ми переживаємо» (Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. М.: Наука, 1988. С. 508). Відкриємо сучасну англомовну Вікіпедію і прочитаємо: «Stoermer originally coined and used the term Anthropocene from the early 1980s to refer to the impact and evidence for the effects of human activity on the planet earth». Є більш розширена версія цього твердження: «У 2000 р видатний фахівець з хімії атмосфери, Нобелівський лауреат 1995 р голландець Пауль Крутцен і американський лімнології Юджин Штермер запропонували для цієї ери спеціальне ім'я – антропоген» (Границы планетарной безопасности. URL: https://trv-science.ru/2009/10/13/granicy-planetarnojj-bezopasnosti/)/ І жодного слова про Олексія Петровича Павлова! Це – перетворення науки на систему з короткою пам’яттю, яка приречена винаходити велосипед, який буде відрізнятися лише дрібними деталями. Є всі підстави вважати, що така система вичерпає спонуки до саморозвитку. Традиція В. Вернадського потужно протистоїть цій згубній перспективі.

В. Вернадський був супротивником самовпевненості в науці. Більш того, що для мене особисто було несподіваним, в молодості постійно говорив про свої коливання стосовно власних здібностей. Про це він не соромився писати молодій дружині. Про це він говорив друзям. В дитинстві він був духовно залежним від старшого брата Миколи, який рано пішов з життя. Потім місце брата зайняв товариш студентських років Андрій Краснов. Сумніваючись у власних здібностях, молодий вчений не припиняв наполегливо працювати. Він не просто спеціалізується в геології і мінералогії, а засвоює все нові і нові галузі знань. В кожній галузі він прагне до професіоналізму. Математика, астрономія, хімія, палеонтологія, біологія, історія науки, історія людини, історія людства, історія України і Росії – це етапи духовної біографії великого вченого. Володимир Вернадський спочатку став визначним вченим у різних галузях науки, став енциклопедистом, а вже на цій основі він створив своє вчення про біосферу і ноосферу як етап в еволюції біосфери. Всесвітнє значення В. Вернадського в здійсненим ним синтезі всього знання під знаком відповідальності людини перед біосферою.

9 липня 1908 р. В. Вернадський вперше формулює основну ідею свого вчення: «Життя є такою самою частиною космосу, як енергія і матерія» (с. 129). Потім суттєвий крок в осмисленні структури біосфери був зроблений у Криму в 1915 р. під час перебування в маєтку С. Бакуніної. Остаточні контури нового вчення склалися у 1916 р. на Полтавщині під час відпочинку у власному будинку на хуторі Шишаки, коли і «…народилася нова наука – наука про живу речовину як складову біосфери – геобіохімія, яка закладала підвалини для нового світогляду» (с. 151).

Вражає коло знайомств творця концепції ноосфери. Його вчителями були такі видатні вчені як Д. Менделєєв, В. Докучаєв, О. Бутлеров, А. Бекетов, І. Сєченов. В студентські роки він був у дружніх стосунках з братом Леніна Олександром. Молодий вчений був знайомим з Левом Толстим і дискутував з ним з різних питань. Серед українських культурних діячів В. Вернадський особисто знав М. Драгоманова, І. Франка, М. Павлика, М. Грушевського, Б. Кістяківського, А. Кримського, Д. Багалія та багатьох інших. З А. Кримським його пов’язувала багаторічна дружба і спільна робота по створенню і розвитку Української академії наук. Серед його знайомих за кордоном провідні вчені – Е. Резерфорд, Г. Хевеші, Дж. Чедвік, М. Кюрі-Складовська, Ф. Жоліо-Кюрі, Ф. Содді та ін.

Постійна актуальна включеність до світової наукової спільноти давала В. Вернадському опору у боротьбі з чиновниками різних кольорів. Він міг гримати ціпком у двері приймальні М. Калініна і вимагати відрядження до Франції, де повинен був читати лекції в Сорбонні. Він міг сперечатися з А. Деборіним, який звинувачував його в ідеалізмі та містиці, і відверто відстоювати свої погляди. А вони полягали в тому, що для філософії монополізація істини якоюсь школою є смертельно небезпечною. Це переконання В. Вернадський проніс через все життя: «Спроби створення єдиної філософії, для усіх обов’язкової, давно відійшли в царину минулого. Спроби їх відродження, які робляться в нашій соціалістичній державі створенням офіційної, для всіх обов’язкової діалектичної філософї матеріалізму, враховуючи швидкий і глибокий хід наукового знання, приречені. <…> Сила філософії в її різнорідності і у великому діапазоні цієї різнорідності» (Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. М.: Наука, 1988. С. 108 - 109). Відчуття причетності до наукової спільноти вчених дозволяла вченому протидіяти прийняттю до Академії наук СРСР партійних функціонерів. Відповідні події з обранням до Всеукраїнської академії наук призвели до конфлікту з М. Скрипником і іншими українськими партійними діячами (с. 272). Під час сталінських репресій В. Вернадський захищав своїх співробітників, намагався захищати всіх талановитих вчених.

Друге, на чому я хочу зупинитися, це – українське питання в творчості В. Вернадського. В монографії В. Даниленка ця тематика є центральною. Автор показує, що ця проблематика в її різних іпостасях займала великого вченого все життя, будучи частиною його самоідентифікації. Він любив українську мову і використовував її за можливості в листуванні, любив українські пісні, вивчав історію і етнографію України, знав українську літературу. Великою справою життя В. Вернадського стало заснування Української академії наук. Парадоксально, але йому в роботі по її створенню заважали люди, які себе позиціонували свідомими українцями, або й українськими націоналістами. Наведу лиш одну цитату: «…М. Грушевський двічі, 29 грудня 1918 р. та 2 січня 1919 р., на засіданнях ради УНТ ставив питання про ліквідацію УАН як установи, заснованої гетьманським урядом» (с. 193). І Грушевський був не єдиним, хто на перше місце ставив власні амбіції, а не суспільне благо.

В. Вернадський не лише був головним організатором створення Української академії наук. Він її захищав після падіння режиму Скоропадського і перед Петлюрою, і перед більшовиками, і перед Денікіним. Завдяки його авторитету і наполегливості ця наукова установа вижила.

В. Вернадський любив Україну і був прибічником єдності Росії. Він вважав, що українська культура зможе розвиватися лише в єдності з російською культурою і в межах спільної державності. «За долею Росії він уболівав завжди й завжди розумів значення України для існування Росії» (с. 315). За це його в Україні часто називають імперським вченим. Думаю, цілком слушно В. Даниленко заперечує такий вузький підхід до поглядів вченого і пише, що він мав не імперські, а всесвітні перспективи. «Загальноросійське мислення вченого було не імперським, а загальнолюдським» (с. 310).

Третє, на що хочу звернути увагу, це складний шлях до визнання концепції «ноосфери» як в нашій країні, так і у світі. В історичній перспективі здається, що ідеї Володимира Вернадського завжди зустрічали захоплений прийом. Але насправді це було не так. Вчений сформував своє вчення про роль біосфери в історії Землі в роки революції і громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії. Системно виклав своє вчення, перебуваючи за кордоном (переважно в Празі та Парижі). Його «Геохімія» (1924 р.) вийшла французькою мовою в Парижі. Ряд фундаментальних статей про автотрофність людства теж були опубліковані у французьких наукових часописах. Він викладав своє вчення в лекційних курсах в Сорбонні. Серед французьких філософів (А. Бергсон, П. Тейяр де Шарден) розвивалася своєрідна теорія еволюції, в якій людині відводилася роль реалізації нового її етапу. Для нього Едуард Леруа запропонував назву «ноосфера». Ідеї В. Вернадського перегукувалися з подібними ідеями, але їх джерелом була не релігія, а дані природознавства. Фундатор біогеохімії прийняв термін «ноосфера», але він наповнив його новим змістом.

Бачення «ноосфери» В. Вернадським викликало нерозуміння як закордонних релігійних філософів, так і вітчизняних діалектичних матеріалістів. Про останніх він писав, що «частина діаматів і діалектиків, вірогідно, психічно хворі» (с. 285 – 286). Але вчений не звертав увагу на труднощі, з якими його ідеї пробивали собі дорогу в суспільстві. Він зосереджувався на їх розвитку, обґрунтуванні. Хоча він не любив зарозумілості в науці, але поважав твердість обґрунтованих поглядів.

Взагалі В. Вернадський продемонстрував здатність творити в світі, який стає для вченого чужим і ворожим. Він писав, що не поділяє ні капіталістичного, ні комуністичного ідеалів. При чому писав в офіційному документі: «Я сам ідейно чужий і капіталістичному, і соціалістичному ладові. Чужий і національній державі, мій ідеал інший, він справа майбутнього, до якого мені, звичайно не дотягти. Я живу наукою…» (с. 281). Разом з тим він був впевнений, що наука буде служити справжнім інтересам людства.

Монографія Віктора Даниленка написана ясно, логічно, аргументовано. Автор відділив свої власні оцінки, судження обумовлені обставинами моменту, від реконструкції мотивів діяльності Володимира Вернадського. Хотілось би думати, що після цієї монографії в українському науковому співтоваристві не буде бажаючих вирішувати питання на кшталт: «Чи був Вернадський українським націоналістом?».

Ідеї В. Вернадського є духовним резервом для усього людства. Через призму цих ідей Україна може на рівних з іншими країнами включитися у вирішення загальнолюдських проблем. Для цього не потрібно «націоналізувати» ідеї великого вченого. Їх визначна роль в тому і полягає, що незважаючи на усю ворожість і нерозуміння, вони об’єднують Україну і Росію, Україну і світ.

Ілля Кононов, доктор соціологічних наук, професор. Спеціально для «Ostrovok»