Горячие новости

"Сіра зона" або Як люди, щодня спостерігаючи за війною, вже не знають, якій з воюючих сторін вірити (ВІДЕО)

За роки зйомок на Донбасі завжди повторюється одна і та ж історія. У мирному Києві немає війни. Тут - безвіз, політичні чвари, комуналка і ціни на продукти цікавлять людей більше, ніж те, що за кілька сот кілометрів у їхній же країні вмирають люди від осколків снарядів і куль. Кореспонденти "112 Україна" Віталій Бакуменко, Анастасія Соха та Ігор Меделян зняли фільм про жителів "сірої зони" і про те, як люди, щодня спостерігаючи за війною, вже не знають, якій з воюючих сторін вірити

 

У 2014 році одним з результатів мінських переговорів став поділ зони АТО на дві частини: одна - підконтрольна офіційному Києву, інша - проросійським бойовикам. Між ними пролягла смуга землі, кордони якої обидві сторони домовилися не порушувати. Ця територія найчастіше прихована від сторонніх очей лініями опорних пунктів і мінних полів. Воюючий Донбас дав їй красномовну назву – "сіра зона".

Офіційно "сіра зона" має чітко окреслену територію, визначену в мінських угодах. Але реальність відрізняється від тієї, що прописана на папері.

Один з таких прикладів - територія біля селища Верхнєторецьке.

Журналісти вперше потрапили сюди в жовтні 2016 року з бійцями 72-ї бригади. На той момент вони контролювали тільки частину населеного пункту.

"Тут йде "сіра зона" - частина села, потім дорога, метрів 300-400, потім починається цей же самий населений пункт. Вже там противник, хоча це все один населений пункт", - говорить Олександр, боєць 72-ї бригади.

На іншу сторону селища цивільні ходили вільно, перетинаючи невеликий блокпост після огляду речей і документів - необхідна була місцева прописка. Разом з тим непідконтрольна частина Верхньоторецького продовжувала жити своїм - іншим життям.

Спілкування з місцевим населенням журналістам часто дається непросто. Найчастіше люди з іншого боку лінії розмежування бояться висловлювати свою справжню думку журналістам. Лише іноді від рідкісного жителя окупованої території звучить обережний коментар.

Журналістам українських каналів часто доводиться чути від людей, які  живуть по ту сторону "сірої зони", їх власну версію подій. Часто - зі злістю і агресією. Все, що змушує таких людей повертатися з окупованої території на підконтрольну - гроші, які, як вони вважають, Україна їм винна.

Жителька прифронтовіої Красногорівки Валентина розповідає, що люди перетинають кордон, купують продукти, оформлюють пенсію, навіть якщо вона менше російської - отримують обидві.

І їздять люди не перший рік. Годинами стоять у чергах на пропускних пунктах і повертаються знову і знову. Хтось за дешевими українськими продуктами, хтось за соцвиплатами, до родичів. Ці люди так і не втратили зв'язок з Україною. На відміну від тих, хто живучи на українській території, стали ворогами для своїх близьких.

У невеликому містечку Красногорівка від розташованих там багатоповерхівок до передової - півкілометра. Люди, які живуть далеко від війни, часто називають її "сірою зоною", як і багато інших міст і сіл, що знаходяться біля лінії зіткнення.

Людям часто складно зрозуміти, чому не всі жителі населених пунктів, які знаходяться поблизу військових дій, готові покинути рідні місця і переїхати на безпечну територію. Вони не можуть зрозуміти, чому їхні співгромадяни ночують у підвалах, готують запаси води і їжі на випадок, якщо обстріли затягнуться, і опалюють квартири кустарними буржуйками. І головне - не мають гарантій, що доживуть до кінця дня.

Відповідь у цих людей проста - у них немає вибору. Не кожен може взяти і кинути дім і все, що має і поїхати в невідомість.

Кордони "сірої зони", як відомо, непостійні. За кожен метр, а іноді і сантиметр – ведеться то голосна, то тиха війна.

На передовій, далі якої тільки "сіра зона" і противник, журналісти часто зустрічають часом занадто юних військових: багатьом з них немає ще двадцяти. Війна - це перше, що вони побачили після школи.

"На свій день народження я підписав контракт, відразу пішов у військкомат. Мама плакала, але сказала, що це мій вибір", - говорить "Зять", військовослужбовець 53-ї бригади.

Деяким жителям Красногорівки "пощастило" - їх будинок виявився прямо на околиці міста, ближній до лінії зіткнення. Серед таких людей - дядя Коля. Хоча його місто контролює українська влада, Красногорівка за правилами міжнародних гуманітарних організацій розбита на свої зони безпеки. Будинок дяді Колі - в червоній, сюди через найбільшу ймовірність потрапити під обстріл не заїжджають навіть представники іноземних місій.

У своїх бідах багато людей не звинувачує ні себе, ні бойовиків, які їх обстрілюють. Для таких людей вороги - це українська армія й українські журналісти. Ці думки в головах людей виникають неспроста - такі результати інформаційної війни. Після обстрілу жителів колишньої "сірої зони" телеканали бойовиків і Росії звинувачують у всьому Україну. Так відбувається практично по всій лінії фронту. Тут телебачення ворожої сторони без проблем віщає вже майже чотири роки.

"Ми нікому не віримо. Ми ні каналам, ні вам, нікому не віримо. І уряду в першу чергу не віримо. Ми пропонували, кому хочеться повоювати, просто приїхати і побути тут. Цивільним людям, тим, які виступають і обзивають нас, приїхати сюди і побути і тоді зрозуміють: ми погані чи ми хороші", - говорить мешканка Новолуганского.

У "сірій зоні" важко прощати, непросто співчувати тим, хто відкрито називає тебе ворогом або тихо ненавидить, і неможливо забути пережите. Сірі будні там сусідять з чітким розумінням того, де добро і зло, свої і чужі.