Дорогий газ та соціальна несправедливість або Чи варто бігти на «тарифний майдан»?

Опубликовано: 28.10.2015. 16:02

Тарифи на газ з наближенням холодів все активніше використовуються у внутрішній політичній боротьбі. Зараз робиться спроба розпочати «тарифний майдан». При цьому погляд політиків обмежується Києвом, а ще частіше Печерськими пагорбами. А що з цього приводу думає країна?

Одна з найболючіших тем, які сьогодні обговорюються населенням в Україні, – це високі тарифи на газ.

Їх підвищення субсидії повністю компенсувати не можуть. Що буде завтра? Чи зможемо ми модернізувати свої житла із застосуванням енергозберігаючих технологій в такій мірі, щоб вкладатися в соціальні нормативи в зимовий період? Чи будуть змінюватися розміри субсидій і ціна на газ?.. Питань багато.

Але значна частина споживачів переймається не цим, вона чекає повернення низьких тарифів і, в той же час, сподівається на підвищення зарплат і пенсій.

Спробуємо розібратися, чим ми розплачуємося за низькі ціни.

Якщо населення не сплачує повністю за спожитий газ, це робить держава. Власник невеликого будинку чи квартири споживає газу менше, ніж власник маєтку, тож і доплачує за нього держава менше, ніж за його заможнішого сусіда. Це прояв соціальної несправедливості. Це тим більше несправедливо, що витративши гроші на газ і для забезпечених і для незабезпечених, ми не знаходимо коштів на гідні зарплати військовослужбовцям, правоохоронцям, лікарям, медсестрам, викладачам, працівникам культури і чиновникам, на допомогу сім’ям з дітьми, співвітчизникам з особливими потребами. Ми не знаходимо коштів на ремонт доріг і т.д. і т.п. Це принижує людей і породжує соціальну апатію.

Низькі ціни не стимулюють економії, сприяють зростанню обсягів споживання.

Згадайте не таке далеке минуле, коли буханець хліба продавався по 16 копійок. В кожній їдальні висіло гасло: «Хлеба к обеду в меру бери, хлеб – драгоценность, им не сори!». Та ігноруючи ці заклики, в 70-х – на початку 80-х років «винахідливі» господарі тим хлібом свиней вигодовували, діти булками в футбол на перервах грали. І продовольчого зерна в СРСР не вистачало, з 1963 року його у все зростаючих обсягах купували за кордоном.

Як тільки ціни на хліб зросли, люди перестали купувати зайве, його дефіцит зник, асортимент розширився. Сьогодні в Україні висока ціна на хліб, на полицях його вистачає, зерно експортується за кордон, у сільгоспвиробників, незважаючи на всі проблеми, з’явилася зацікавленість в результатах своєї праці.

Дешевий газ для населення власного видобутку – це з тієї ж опери, що і хліб по 16 копійок, і ковбаса по два двадцять, і горілка по три шістдесят дві… Вони були, але чомусь зникли, і знайти їх нікому не вдається. Тим більше сьогодні, коли Росія захопила «Чорноморнафтогаз» і частину нафтогазоносного шельфу навколо Криму.

Дешевий газ дуже дорого нам обходиться. Держава не спроможна за нього платити, бо грошей на таке марнотратство (42 млрд. м³спожитого газу на рік) порядні кредитори вже не дають, а зв’язуватися з шахраями – собі дорожче. Внутрішніх можливостей теж не вистачає. Якщо 47% економіки не так давно працювало в «тіні», то фактично це означає, що кожен платник податків за свій рахунок утримує одного «соціального паразита» (який ухиляється від сплати податків) та найгучніше кричить про свої права на дешевий газ, безкоштовну медицину, освіту і, дуже часто, право вигідно продати Україну за вищі зарплати та пенсії в іншій державі.

Україна здійснює перехід від моделі економіки з низькими цінами, низькими зарплатами (дешевою робочою силою) і невисоким рівнем життя населення до моделі, для якої характерні високі ціни, зарплати (ціна робочої сили), рівень життя. Вересневе невелике підвищення зарплат та пенсій підтверджує, що ми намагаємося йти в цьому напрямку. Якщо цей процес завершиться успішно, з часом відпаде потреба для тисяч заробітчан їхати за кордон тільки тому, що там більше платять. Це звучить нереально, але до нас вже не одна країна втілила цю модель в життя і вона працює.

Перехід здійснюється покроково, випереджаюче підвищення тарифів на енергоносії супроводжується наступним підвищенням зарплат і пенсій. Цей процес обов’язково приведе до зменшення обсягів споживання газу, тому що оплатити за новими тарифами ті обсяги, які ми споживали, неможливо. Це по-перше. По-друге, чомусь чужого і дармового не так шкода, як свого. Розуміння того, що разом з кожним надмірно спожитим кубометром газу, ви втрачаєте свої кревні гроші, спонукатиме дивитися на градусник та вчасно перекривати кран. Зменшення обсягів споживання приведе до зменшення зовнішніх закупівель, отже до зменшення дефіциту держбюджету та зовнішнього боргу, подальшого падіння прибутків російського «Газпрому».

В «Газпромі» це прекрасно розуміють і, можливо, намагаючись зупинити цей процес, а також не бажаючи остаточно втратити український ринок збуту, та ще й прагнучи при нагоді заробити політичні дивіденди у вигляді симпатій нашого населення до РФ і зростанні антиурядових настроїв, з 1 січня 2016 року запропонували середньорічну ціну 146,47 долара за тисячу кубометрів. Це приблизно така ж ціна за кубометр, по якій ми платимо за 200 кубометрів газу, і вдвічі нижча, ніж та, яку ми повинні сплачувати за кожен кубометр понад цю норму. Як відреагує на зниження ціни на зовнішньому ринку Кабмін, стане зрозуміло зовсім скоро. Враховуючи прив’язку ціни на газ до ціни на нафту, і падіння ціни на останню до рівня 50$ і нижче в цьому році, можна прогнозувати, що подальшого зростання тарифів на газ для населення в наступному році не буде, більше того, можлива їх корекція в бік зменшення. Це означає, що найважчий період для українців – опалювальний сезон 2015-2016 років. Далі повинно бути легше. Далі буде наступне підвищення зарплат і пенсій і, можливо, населення почне думати про те, що Яценюк не найгірший прем’єр, а Порошенко не найгірший Президент, які були в Україні.

Чи є гарантія, що ми йдемо по правильному шляху? Критерій істини – суспільна практика. Цей шлях пройшли Польща, Литва, Латвія, Естонія. Газ у них дорожчий, а живуть вони краще , ніж ми, з нашими донедавна низькими цінами. Чи ми витримаємо і пройдемо цей шлях? Як кажуть французи: «Qui vivra – verra!» (Поживемо – побачимо).

Дослідники польських реформ відзначають, що однією з передумов їхньої успішності стала консолідація польського суспільства. Як не прикро це визнавати, українському суспільству консолідації не вистачає і це ставить реформи під загрозу. Лідер Радикальної партії Олег Ляшко кличе на «тарифний майдан», Олександр Захарченко з «ДНР» у своєму відеозверненні закликає українців взятися за олігархів. Прямо зворушлива єдність українського політика та лідера сепаратистів.

Бажання отримати «все і зразу» штовхає суспільство до наступних і наступних перевиборів у пошуках того чарівника, який одним махом вирішить всі наші проблеми (вже мріють про позачергові вибори до Верховної Ради навесні). Подивіться на Грецію, яка не так давно постала проти диктату Європейського Союзу, обрала Алексіса Ципраса прем’єр-міністром, провела референдум, на якому підтвердила свою відмову від режиму жорсткої економії. Але оскільки грошей ніхто не дав і з неба вони не впали, довелося проводити ще одні парламентські вибори, знову обирати Ципраса керівником уряду і погоджуватись на непопулярні заходи.

Чи варто нам повторювати цей шлях, щоб прийти до того ж результату? Очевидно, що ні.

Для нормального розвитку, після періоду активності, коли громадянське суспільство тисне на владу, вимагаючи змін, необхідний період відносного спокою, який дасть можливість ті зміни реалізувати. Інакше перманентна криза, хаос, анархія.

Сергій Петренко, м.Старобільськ, спеціально для “Ostrovok”