"Точка на карті". Другий Бич

Опубликовано: 2.12.2018. 0:56

Не заздрю історикам і фахівцям, які вивчають топоніми (назви місць - ред.). Аби пояснити, скажімо, назву міста Дрогобич, вони викладуть вам із десяток теорій. І зовсім не те – екскурсоводи або чиновники. Вони не рефлексуватимуть, а викладуть одну-єдину версію: «Існувало колись давно в даній місцині місто солеварів Бич, але прийшли злі половці й місто спалили. Проте жителі вціліли і своє поселення відродили – правда, не на згарищі, а трохи збоку. І назвали нове місто Другий Бич”. А оскільки галичани говорять скоромовкою – це вже моє особисте спостереження – Другий Бич скоро перетворився на Дрогобич.

ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО

До славетного міста Юрія Котермака й Івана Франка я приїхав у межах міжобласного львівсько-луганського проекту «Змінимо країну разом». Тієї його частини, що стосується журналістського обміну. Мені й раніше доводилось брати участь у подібних проектах, але тоді вони робились практично на аматорському рівні. Але два роки тому два тодішні обласні керівники – Юрій Гарбуз і голова Львівської облради Олександр Ганущин – перевели справу на тверде бюджетне підґрунтя. І тепер обмін між двома полярними регіонами йде не на рівні окремих індивідуумів, а великих груп, насамперед – сільських учителів.

Правда, представники ЗМІ, згідно з проектом, їздять усього лише парами. Причому, до мене всі наші прямували до Львова. Чому я обрав порівняно невеликий Дрогобич, а не всесвітньо знамените місто Лева? А щоб не повторюватись: ну, що я про нього можу написати такого, чого ще не написали луганські автори? Ще й до всього у Дрогобичі працює людина, яка багато чого могла розповісти про рідне місто саме в тому контексті, який передбачений проектом. Але про це – трохи згодом.

Раніше я вже бував у Дрогобичі - два роки тому. Відпочивав тоді у Моршині і, за звичкою, робив набіги на міста, що перебували в межах досяжності. Місто сподобалось. Перш за все – своїм історичним духом. Правда, тут немає, як у Львові, вцілілих середньовічних кварталів, зате багато вишуканих особнячків періоду розквіту Австро-Угорської імперії. Та й австрійська забудова центру теж навіювала відповідний настрій.

Тоді, в жовтні 2016-го заїхав усього на дві години – і треба ж було так збігтися: у сквері Бандери зустрів Катерину Валевську (волонтерка, учасниця бойових дій, ініціаторка акції “Велика українська хода”, за останні роки зібрала колекцію прапорів із написами та побажаннями нашим військовим і Україні, - ред.). До Сєверодонецька вона зі своїми прапорами заїжджала у 2015-му; тоді прапорів із підписами мешканців різних українських міст вистачило, аби завішати периметр невеличкого майданчика поруч із міським палацом культури. За рік їхня кількість зросла мало не втричі. Нагадав про ту першу зустріч. Катерина тут же відшукала прапор із великим «автографом» Сєверодонецька; сфотографувались. А недавно я дізнався, що вона померла у Знам’янці, в чужому домі. Сумно…

Середньовічних кварталів тут я не помітив, але декілька пам’яток тої епохи в місті залишилось. Навскіс від площі Ринок (ну, просто як у Львові… чи в Кракові) – Замкова Гора, і там костел св. Варфоломія. Напис на табличці: XIV – XIX ст. ст. Як мінімум, фундамент - 1380-90-х років, з тих часів, коли дерев’яну православну церкву Пречистої Діви Марії поляки, згідно папської булли, перетворили на костел. Біля входу благословляє перехожих Іван Павло ІІ. До речі, відкритими двері до храму я не побачив ні тепер, ні два роки тому. Як і в синагозі, найбільшій в Україні. (Кажуть, правда, Коломойський у Дніпрі збудував ще більшу, але то – «новодєл». Нехай спершу років хоча б зі сто простоїть).

ВІЗИТ ДО МЕРА

З мерами цього року в мандрах мені якось не щастило. У Луцьку на момент мого там перебування (у квітні) мера просто не було. У Полтаві міський голова в серпні саме готувався до відставки (і депутати таки позбавили його повноважень). І лише в Дрогобичі Тарас Кучма виявився на бойовому посту. По телефону домовились про зустріч, і я запитав, чи, бува, в міськраді немає пропускного режиму. «Ні. В нас режим демократично-анархічний, – запевнив Тарас Ярославович. – Тож заходьте, ніхто вас не зупинить».

Слід сказати, дрогобицького мера цілком можна вважати символом єдності наших регіонів. Галичанин – він до обрання на нинішню свою посаду встиг повоювати, переважно якраз на Луганщині. Але розповідь про цю сторінку його біографії виникла «до слова». А спершу ми говорили про його рідне місто.

– Дрогобич – унікальний. Йому понад 900 років, але спогади про цю місцину сягають тисячоліть. Населення займалось «білим золотом» – сіллю. Ми всі знаємо, якою цінністю була вона у давнину. Віками тут випарювали сіль, і досі її видобувають таким самим методом. Друге: це є нафтогазовий регіон. Століття тому на Дрогобиччині видобувалась десята частина всієї нафти на планеті Земля. Більше того, розвиток сучасного Дрогобича розпочався якраз через нафту: всі нафтові магнати жили і будувалися тоді в Дрогобичі. Тому ви побачите тут таку своєрідну архітектуру – багату, пишну і неординарну. Якої нема більше ніде. Третє: у повоєнний час тут бурхливо розвивалася промисловість. Це і крановий завод, і завод із виробництва газової апаратури і багато інших (разом десь два десятки). От така родзинка машинобудування Радянського Союзу. З розпадом СРСР ті заводи стали нікому не потрібні і потихеньку спочили в мирі. Але я не вважаю, що це так уже й погано – тому що ми перейшли з епохи індустріалізації в епоху постіндустріального суспільства.

– І чим можна замінити стару індустрію?

– Як нема старих заводів – ми можемо розвивати нашу економіку на геть нових технологіях – інформаційних, за якими майбутнє. І нам це необхідно дуже швидко владнати. Саме тому сучасний Дрогобич розвивається як smart-city – розумне місто, і ми стараємося не просто зробити місто розумним, але й городян зробити так само розумними, аби вони могли користуватися тими серверами, які ми відкриваємо, і для того, щоб ми могли далі це впроваджувати. Бо один Дрогобич не може цього зробити. Але таких маленьких міст в Україні – декілька сотень, і в них проживає більшість населення. І я думаю, варто зробити асоціацію розумних міст України – це і Нова Каховка, і Кропивницький, це і Буча…

– А на Луганщині є міста, які б ви запросили до такої Асоціації?

– На Луганщині це – Станиця Луганська…

– Станиця?!

РОЗУМНА СТАНИЦЯ І ДРОГОБИЧ - ТОЧКИ ЄДНАННЯ

– Станицю Луганську знаю добре, повністю проповз берег Дінця аж до електростанції у Щасті. Станиця для мене рідна – це я щиро говорю. Госпіталь, лікарня в Станиці теж рідна, ім’я моє там пам’ятають, усі знають мене. Дуже багато допомагали і нам, і нашим пораненим бійцям. І спасали, і витягували…

– То ви із Юрієм Золкіним (голова Станично-луганської райдержадміністрації – ред.) знайомі?

– Так. І з Золкіним, і з Гарбузом. Прекрасно знаю Щастя і, думаю, зі Щастям теж можна співпрацювати. У Станиці Луганської, думаю, є велике майбутнє.

– А Сєверодонецьк з його «Імпульсом», чиїм профілем є якраз IT-технології?

– Ну, Сєвєродонецьк – це добре, але то зараз ніби обласний центр. Крім того, там треба багато з населенням працювати, міняти ментальність. А в Станиці не треба нічого міняти. Там уже всі все зрозуміли, і настільки там класні люди, що… Те, що Станиця пережила – не дай Бог нікому! Те, що ми разом пережили в 14-му році. Нам потрібно показувати, що ми разом, зшивати ту тріщину, яка з’явилася у передвоєнні роки – 2012-й, 13-й, початок 14-го… Це дуже важливо.

– Розкажіть, як ви на фронт потрапили і з чим там зіштовхнулися.

– Коли завершився Майдан – а я був головою Ради Майдану (нашого, дрогобицького) – наші хлопці пішли добровольцями в Петрівці, де сформувався перший добровольчий батальйон, який пізніше перейменувався на батальйон Кульчицького. Після того як сталась Іловайська трагедія, я вже сидіти вдома не міг. Усе кинув, поїхав до Києва, попросив щоб взяли, і мене відразу зарахували в батальйон, бо там було дуже багато втрат. Одразу попав у Дебальцеве; першого вересня був під Горлівкою. На початку грудня – тепер я вже можу про це говорити – нашу Першу розвідгрупу перекидають у Станицю Луганську. І до кінця служби я вже залишався в Станиці. Я уже був не розвідником – лікарем батальйону. Разом із місцевими лікарями, бо дуже багато було місцевих поранених. На жаль.

– Між іншим, у Станиці живуть так звані донські “казаки”…

– Нас сприймали попервах у Станиці негативно. Ніколи не забуду першу фразу, коли нас оточили, кричали: «Ти фашист». Я відповів: «Знаєте, шановні, якщо ви думаєте, що я вас зараз зненавиджу – ви глибоко помиляєтесь. Я вас люблю. А кричите ви мені, що я фашист, тому що впевнені у протилежному. Бачите: я повністю озброєний. Був би на моєму місці фашист – ви б так не кричали, бо фашист би вас тут усіх розстріляв». І, ви знаєте, після цього злам пішов. А потім, коли ми були відрізані, ті самі місцеві ділилися всім останнім: хто капустою, хто полуницею, хто помідорами, хто цибулею зеленою. І ми з ними ділилися, коли в них нічого не було. Між нами утворився тісний зв’язок. Особливо з тими, до кого боялась «швидка» доїхати, - а ми доїжджали, ризикуючи потрапити під кулю снайпера; доходили до крайніх хат. І воно якось така дружба в нас з’явилась, що потім уже літом, коли ми виїжджали, бачили, як плакала дітвора… Люди нас проводжали і щиро плакали.

Тут багато в чому винна та пропаганда. Я побачив, чого там у школі вчили дітей: «донские казаки». То що в них українського після того могло бути? Ми приходимо – а там лише російські книжки, а всі українські спалені. Але я думаю, це все в минулому. Треба дивитись у майбутнє, а там нас чекає єдність. Крайня точка на Сході – Станиця Луганська, і крайня на Заході – Дрогобич, це той місток, через який буде єднатися вся Україна.

ПОГЛЯД ЗГОРИ

Під кінець розмови попросив дозволу піднятись на вежу. У супроводі менеджера з туризму на ім’я Наталія оглянув годинниковий механізм, а потім вислухав лекцію з топографії міста. Про костел і про синагогу я вже згадував; на відстані витягнутої руки (як видавалося згори) стояв кафедральний собор Пресвятої Трійці УГКЦ. Судячи з архітектури, колись це явно був католицький собор, але після відомих подій 1930-40-х років поляків у місті сильно поменшало. Трохи далі в тому ж південно-західному напрямку виднілися посивілі дерев’яні стіни собору святого Юра і вкриті ґонтою куполи. Ще далі, розмиті густим туманом, височіли заводські труби і стовпи ЛЕПів. Дрогобич таки справді був колись потужним індустріальним центром.

Що стосується церкви св. Юра… Напрямок я запам’ятав, а от дорогу до храму не розпитував. І коли наступного дня ми вирушили до цієї пам’ятки релігії та старовинної архітектури, трохи заблукали. Точніше, навіть не заблукали – просто “зустріли” дорогою іншу церкву. Теж старовинну і дерев’яну. Вона розташувалась… Чи, може – навпаки – це пожежна частина розташувалась на її подвір’ї? Як би там не було, ми рішуче зайшли у відчинені залізні ворота. Назустріч пішов молодий пожежний. «Це – церква святого Юра?» – «Ні, воздвиження Чесного Хреста. Юра – туди далі по вулиці». – «Ну, то ми пофотографуємо». – «Та будь ласка».

Дрогобич невелике місто, і звичаї тут… патріархальні. Хвилини за три були вже на подвір’ї в Юра. Двері церкви зачинені. Обійшли навколо; помилувались маргаритками серед опалого листя. На дерев’яній дзвіниці стукали молотки – повним ходом ішла реставрація. Аж тут спустився один із робітників. «Музей працює?» – «Почекайте, зараз екскурсовода покличу. Вона ось у цьому будинку живе». І скоро з будинку явно «сецесійної» архітектури (тобто міжвоєнної доби, коли Галичина тимчасово повернулась під владу Варшави) справді вийшла жінка, тримаючи напоготові ключі.

Особисто мене вразив іконостас. Причому екскурсовод запевнила, що саме ця частина церкви – XV століття, а прибудова до неї з’явилась пізніше – два століття потому. Сяяння барв легко пояснювалось: недавно тут провели реставрацію коштом Посольського фонду США зі збереження культурної спадщини. Але ж – композиція… Але ж – пропорційність частин тіл зображених на іконах святих! XV століття – це коли тільки спинався на ноги італійський ренесанс. І тут у голові моїй склалося два плюс два.

– Скажіть, а Юрій Дрогобич ходив до цієї церкви?

- Аякже! Він і навчався у школі при церкві. Адже його батько працював отут, на солеварні…

Для тих, хто не знає цього імені. Юрій Котермак народився в Дрогобичі, але кар’єра його складалась далеко від рідного дому. У 31 рік він став ректором Болонського університету; в лютому 1483-го видав (латиною) друковану книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року». До видання Іваном Федоровичем у Москві першої друкованої книги залишалось 78 років! Відомий під псевдонімом Юрій Дрогобич, хоча італійці його звали Джорджо да Леополі (Георгій зі Львова). Львів уже тоді був добре відомий у Європі.

СЛОВО ЗА НАУКОЮ

Влітку 2007-го в Луганську представляли підсумки ґрунтовної кількамісячної роботи двох соціологічних кафедр – Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка і Дрогобицького державного педагогічного ім. Івана Франка. Від Луганська виступав професор Ілля Кононов, від дрогобицького вишу – молодий учений Світлана Щудло. На жаль, я вже не згадаю навіть назви того проекту, не те що якихось деталей (деякі папери залишились у Луганську, та чи скоро доведеться туди повернутись). Але що можу точно сказати: досліджувались настрої населення Луганської і Львівської областей як такі, а також ставлення галичан і донбасівців одне до одного.

І от закарбувався відтоді у пам’яті дивний феномен. Попри протилежні погляди мало не у всіх пунктах опитування, відчувалася певна спорідненість у ставленні до решти регіонів України. Полюси тяжіють один до одного? І взагалі, якби тодішня влада (а Ющенку залишалось бути президентом ще майже три роки) звернула увагу на висновки соціологів – може, історія вийшла би на якусь іншу… криву? Про це я й хотів розпитати у тепер уже професора Щудло.

Звичайно, Світлана Андріївна більше пам’ятає ту свою роботу, але сьогодні сферою її наукового інтересу є реформа вищої освіти. Вона навіть є президентом Української асоціації дослідників освіти. Тим не менше я її запитав про наболіле.

– У цьому дослідженні (так мені закарбувалось, все-таки пройшов досить довгий період) моделювалась ситуація, коли, наприклад, зустрінуться шахтар з гуцулом – чи зрозуміють вони один одного? Йшлося про те, що дуже невисокий відсоток людей виїжджали за межі своїх регіонів. Формувались свого часу і підкріплювались місцевими політиками стереотипи: якими є мешканці Донбасу, а з іншого боку – якими є галичани. І в тих стереотипах часто жили, навіть не бачачи один одного. А навіть якби побачили – чи відразу знайшли би компроміс?

Все-таки середовище, у якому формувались дві спільноти, є відмінне. До Дрогобича, я знаю, приїхали сім’ї внутрішньо переміщених осіб, які сюди перебралися із зони конфлікту. І більш видимі в місті кримські татари. Вони тут почуваються дуже комфортно. Утворили свої якісь культурні осередки. Хотіли би свою культуру презентувати; вони інтегрувались у професійне середовище. А з іншого боку… Мала я інтерв’ю із керівником відділу соціального захисту населення. Він каже, що чомусь дуже складно інтегруються переселенці з Донбасу. Були тут такі проекти: давали міні-гранти на те, щоби започаткувати якусь справу, причому якщо ти щось починаєш робити – кошти не повертаєш. Це був обласний проект, у якому Львівська область і ще одна були пілотними; Дрогобич також брав у цьому участь. Не було охочих. Можливо, тут є певні причини. Це – все-таки ризик; я не знаю, чи сама за щось таке взялася б. Але ніхто не включився і не ризикнув. Можливо, ці люди розглядають Дрогобич як тимчасовий прихисток, а не місто, де вони хотіли б осісти. У радянський період тут понад два десятки підприємств працювало; зараз жодне не функціонує. Людям, які працювали, не знаючи, що таке бізнес, але були впевненими, що двічі на місяць отримають аванс і зарплату – таким страшно подумати, що станеться, коли залишишся без такої роботи. Зрештою, і про нас, викладачів, таке чую в розмовах: де ми підем у Дрогобичі? Є певні скорочення, оптимізація. Викладачі йдуть… Куди?! Куди йти людині в Дрогобичі, яка має науковий ступінь?

– Наші молоді люди у вашому університеті навчаються?

– У нас, здається, на біологічному є кілька студентів. Знаю, що є обмін студентами з Луганським національним університетом імені Шевченка… З тим, що зараз у Старобільську. Колись виношувалась ідея, щоби обмін ішов не тільки студентами, але й викладачами. Та наразі він односторонній. Тобто до нас їхали, тут училися. Від нас не було багато охочих. Часто діють такі стереотипи, коли видається, що війна охопила територію ледь не до Києва. Була така фокус-група – ми у Львові проводили перед дослідженнями. Ілля Кононов проводив. Я йому допомагала і вчилась у нього. І було питання: «Чи погоджуєтесь ви, що є Схід і є Захід?» – Так! – «Добре. Давайте тоді поговоримо, що ви вважаєте Сходом і що ви вважаєте Заходом?» Ну, і… Донецька і Луганська область – то є Східна Україна. «А що ви вважаєте Заходом?» – «Львівська область. Івано-Франківська, Тернопільська». – «Зрозуміло. Йдемо далі: що є Центром?» – «Київ». – «А ще які області є в Україні?» – «?!» Ви розумієте? У їхньому уявленні є тільки оці полярні регіони. Одну жінку намагались витягнути на якусь відповідь, а вона розлютилась, кинула зошит: «Піду я! Що ви від мене хочете?! Я географію погано вчила!» Зараз якось частіше люди дивляться на карту, обговорюють події. А раніше про це не говорили, і в людей уявлення було таке аморфне. Знали лише, що є якісь полярні регіони, які визначають ситуацію в країні.

* * *

Пробув у Дрогобичі менше трьох повних діб, а дізнався набагато більше, ніж можна вмістити в публікації. Тож сподіваюсь – далі буде.

Михайло Бублик,  Укрінформ [1] (Сєверодонецьк)