Правозахисник Максим Буткевич: "Ми маємо справу з брудними речами і, як асенізатори, вигрібаємо каналізацію держави…Але щораз, коли вдається допомогти людині, я відчуваю, що "врятував чийсь світ"."

Опубликовано: 4.10.2017. 8:55

Правозахисник Максим Буткевич – мозаїчна постать. Син радянських інтелігентів, який виріс у комунальній квартирі. Першу вищу освіту здобув на факультеті філософії Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Пізніше – отримав ступінь магістра мистецтв, вивчаючи прикладну антропологію в Університеті Сасекса (Велика Британія).

Максим з дитинства мріяв бути… космонавтом. Серйозно готувався – більше читаючи правильні книжки, ніж дбаючи про фізичну форму. Та коли почалася перебудова, а водночас лікарі виявили, що з його серцем у Космос не літати, – довелося змінити мрію…

Нині Максим Буткевич є координатором Проекту "Без кордонів". Займається, поміж іншим, захистом біженців, переселенців і осіб без громадянства.

Максим прагне зменшити кількість страждань. Адже біженець, якому не надали захист і він змушений повертатися туди, звідки тікав, або його примусово туди повертають – це майже завжди історія страждання. Індивідуального, але величезного і страшного.

– Я, зазвичай, не називаю себе "правозахисником" – це високе звання, і його ще треба заслужити. Але якщо називати те, чим ми займаємося, правозахистом – то в дитинстві про правозахист ніхто не мріє. Це штука, яка навантажує. Ми маємо справу з жахливими, брудними речами: злочинами на ґрунті ненависті, незаконними ув’язненнями, проблемою примусового видворення людей у країни, де на них чекає ув’язнення і катування, нерідко – смертна кара.

Якщо бути відвертим, правозахисники – це асенізатори, вигрібаємо каналізацію. Але щораз, коли вдається допомогти людині, я відчуваю, що "врятував чийсь світ", – каже Максим Буткевич.

ЗРОБИТИ НАЙКРАЩУ СИСТЕМУ ЗАХИСТУ ДЛЯ БІЖЕНЦІВ

– Максиме, ти разом із колегами тривалий час допомагаєш біженцям та шукачам притулку. Чи мають правозахисники стратегію, як зробити нашу державу більш відкритою?

– Направду в Україні дуже небагато організацій, які опікуються біженцями... Загальне бачення ми маємо. Навіть можна говорити, що ситуація покращилася з того часу, як ми починали, 11 років тому. Наприклад, теперішній закон [1] "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" – кращий, ніж попередній документ, що діяв до 2011 року. Хоча і в чинному законі є що змінювати.

Також на сьогодні, схоже, майже зник вирішальний фактор політично-вмотивованої відмови в статусі біженця чи додатковому захисті. Як правило, до нашої організації звертаються виключно вихідці з країн колишнього Союзу. Тож до 2013 року ми достеменно знали, що громадяни Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану, Азербайджану, Російської Федерації чи Білорусі не мали жодного шансу отримати статус біженця. Лиш через те, що офіційний Київ не хотів "сваритися" з офіційними Москвою, Мінськом, Ташкентом, Душанбе… І це були відмови майже у 100 %, і всі – політично вмотивовані.

Сьогодні комусь дають захист, комусь ні. І часто ми не розуміємо причин відмови. Але хоч без політичних загравань перед іншими державами…

Оптимізму до змін додавало, коли Державна міграційна служба (далі – ДМС) зробила крок назустріч у ранні постмайданівські часи.

Наприкінці лютого – на початку березня 2014 року активісти і активістки, у тому числі і я, утримували окупацію ДМС. Тим самим ми намагалися не дати знищити документи, які би свідчили про політично вмотивований характер попередніх відмов у притулку.

Адже такі відмови – це злочин, і ми, наївні, сподівалися, що тепер ці злочини буде розслідувано.

Тільки після того, як ми підписали меморандум щодо досягнення цілей окупації з тодішнім керівництвом ДМС, звільнили будівлю. Через тиждень-другий відбулася зустріч кількох неурядових організацій, які опікувалися допомогою біженцям, із цими керівниками.

Ключовим питанням зустрічі була реформа системи притулку. Тоді ми розробили дорожню карту, як це зробити. Дуже амбітну карту. Ми би хотіли, щоб у нас була найкраща система притулку.

Що ми мали на увазі? Власне, те саме, чого система притулку потребує дотепер.

По-перше, прозора система ухвалення рішення про те, чому надали або ж відмовили у статусі біженця.

По-друге, щоб такі рішення ухвалювали фахові люди, які розуміються в проблемі. Адже відмова людині в такому статусі, часто ламає їй усе життя. І міграційні працівники, штампуючи відмови, не до кінця можуть здорово оцінювати ризики для шукачів притулку.

По-третє, існування незалежної апеляційної інстанції. Щоб у людини була можливість оскаржити рішення, якщо воно неправомірне чи некомпетентне. У складі апеляційної структури обов’язково мають бути представники громадських організацій.

Також дотримання прав шукачів притулку не на папері – у тому числі, що стосується можливості користуватися послугами перекладача чи забезпечити себе на час розгляду заяви про притулок.

Мав бути проведений аудит бюджету ДМС.

Само собою, зробити все для недопущення практики примусового повернення біженців до країн їх походження, і для того, аби за такі випадки винні притягались до відповідальності. До слова, зараз треба щось робити із системою Інтерполу. Дедалі більше авторитарні країни подають заяву про пошук біженця за фактично політичними статтями, замаскованими під кримінальні. І якщо людина перебуває в розшуку Інтерполу, її зобов’язані затримати. А це використовує проти своїх опонентів Таджикистан, наприклад. І Російська Федерація, Казахстан…

Ми розуміли, що наш план дуже амбітний. Ясна річ, що його поклали під сукно, бо "у нас війна, а ви тут зі своїми біженцями". Тоді ж перемовини були можливі лиш через страх перед громадськістю. І для нас це сумний урок Майдану: те, що чиновники починають говорити з громадянами й виконувати обіцянки тоді, коли бояться. Бояться, що до них прийдуть хлопаки й дівчата в балаклавах і з бейсбольними бітами, нехай навіть вони й розмовляють чотирма мовами. Коли ж страх минув, ми знову почули – "а хто ви такі?".

– Довкола біженців чимало стереотипів. Часто доводиться переконувати не тільки державу, а й суспільство, що біженці – не брудні, не приносять ніяких інфекцій, не забирають роботу чи місця в дитячих садочках…

– Пригадуєш притчу про немовлят, яких чудовисько кидало в річку? Людина рятувала одного-двох-трьох немовлят, яких несло за течією – і була така, зрештою, заклопотана і стомлена, що в неї зовсім не було часу піти подивитися, а хто ж тих немовлят кидає в річку.

У мене часто відчуття, що правозахисна спільнота часто займається рятуванням "цих немовлят", що, звісно, потрібно. Треба рятувати людей, зупиняти катування, звільняти незаконно засуджених, треба, треба… Але за потоком викликів не лишається уже часу на якісь стратегічні рішення, а тим більше на розгорнуту інформаційну кампанію для розвіювання стереотипів.

Україна одна з тих країн, яка мала би бути гостинною до біженців уже хоча б через власну історію. Багато знакових фігур ХХ століття, які лишилися знаними в літературі, – біженці. Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Багряний, який, до речі, написав лист "Чому я не хочу повертатися до СРСР", де називав себе біженцем.

І не лише літератори… Урешті-решт ‒ політики (якщо не думати, хто з них скоював воєнні злочини): від Петлюри до Махна, від українських комуністів до Дмитра Донцова, у якого був "нансенівський паспорт" ‒ офіційний документ біженця…

Тож лицемірство казати, що для нас історія біженців – це щось далеке, не про нас і чому ми маємо їх приймати. Ми не мали б половини своєї історії, літератури ХХ століття, якби українців-утікачів не приймали інші країни. І це саме стосується й багатьох інших народів, з якими разом ми творимо скарбницю світової культури.

Але про це в ЗМІ майже не говорять. Розводиться лиш тема, що біженці – якісь сирійці, які прийшли до нас, у нашу Європу. Давайте почнемо з того, що біженці – це ми.

"ОДИН НАПАД, ОДНА ОСКВЕРНЕНА МЕНОРА ЧИ ПІДПАЛЕНА МЕЧЕТЬ – ЦЕ НА ОДИН БІЛЬШЕ, НІЖ ТРЕБА"

– Із темою біженців нерідко переплітається проблема злочинів на ґрунті ненависті, особливо, якщо біженець ззовні якось відрізняється від "типового українця чи українки" за кольором шкіри, мовою… Це також замовчуване питання. Тому що "не на часі" чи краще не будити лихо, поки тихо? Що каже статистика злочинів?

– Направду все складніше… – Тут мій співрозмовник усміхнувся й поділився, що друзі часом називають його "Макс #НасправдіВсеДещоСкладніше Буткевич". А потім продовжив:

– Свого часу правоохоронці й чиновники спекулювали на тому, що порівнювали ситуацію із злочинами на ґрунті ненависті в Україні й Росії. Не слід цього робити. Навіть тепер, коли в Росії пересаджали основних нацистських діячів (або вони загинули), і лишилася їх жменька, – усе одно в Росії ситуація дуже кепська, а донедавна була, напевне, найгіршою в Євразії. Тож порівнювати ‒ це говорити "а в нас не так усе й погано...".

Держава Україна не веде статистику. А ті дані, які збирають громадські організації з 2006 року, ‒ це не про те, що сталося, а про що стало відомо. У нас дотепер лишається проблема неповідомлення потерпілих про такі злочини через страх, недовіру чи безкарність з боку правоохоронців.

Найнебезпечнішим для України був час між 2006 і 2009 роками. Тоді сталося різке зростання злочинів на ґрунті ненависті, збільшення жорстокості. Тяжкі тілесні злочини або й умисні вбивства скоювалися із застосуванням зброї, нападали на жінок, які були без супроводу чоловіків, вбивали чоловіків на очах у дружин – а для цього нападникам потрібно подолати певний психологічний бар’єр…

Ситуація стрімко розвивалася за російським сценарієм, хіба що із "відставанням" на кілька років. Цю тенденцію, на щастя, вдалося переломити.

Нині не йдеться майже ніколи про навмисні вбивства. Із останнього з кричущого, що у всіх на устах, – вбивство одного з авторитетних людей ромської громади [2] на Харківщині. І там треба розібратися, наскільки мотив ненависті був присутній за етнічною ознакою.

З іншого боку, в Україні зростає кількість випадків вандалізму: нанесення символів чи руйнування єврейських цвинтарів, пам’ятників Голокосту, будівель, асоційованих із ісламом...

Я побоювався, що ситуація в Україні могла бути гіршою, враховуючи стан війни і кількість зброї на руках, у тому числі в активістів крайніх правих рухів.

Та навіть те, що стається, не розслідується. До прикладу про осквернення меморіалу жертвам Голокосту біля колишньої синагоги в Ужгороді. Я не займався спеціальним розслідуванням того, хто це зробив. Тим не менше – вже незабаром по тому, як приїхав до міста, зрозумів, що для отримання цієї інформації навіть розслідування проводити не треба. Це, схоже, знають всі, включно з поліцією. Але про це не хочуть зайвий раз говорити.

Те саме стосується нападів на політичних опонентів або тих, хто висловлює іншу точку зору. Наприклад, будь-які ліві "неформатні" заходи.

Також традиційно об’єктами нападу стають ЛГБТ-акції. Це те, що сталося в Центрі візуальної культури [3] у Києві, побиття дівчат [4] у Харкові, які вийшли на флешмоб за різноманіття, або зрив акції 8 березня [5] в Ужгороді.

Такі порушення не розслідуються – навіть якщо є відео нападів, навіть якщо зловмисники не приховують своїх облич чи заявляють про свої "перемоги" на сайтах. Нерідко порушення стаються при повному потуранні поліції.

У ЗМІ точно не треба генерувати негатив. Але це те, що є. Один напад, одна осквернена менора чи один коктейль Молотова, кинутий у мечеть, – це на один більше, ніж треба. А в нас не один, і не два, і не три… І про це слід інформувати – без істерії, виважено, спокійно. Коли обговорюватимемо публічно ці болючі точки, тоді і реакція суспільства на ці проблеми зміниться.

"АВТОРИТАРНА, ШОВІНІСТИЧНА, КСЕНОФОБНА УКРАЇНА МЕНІ НЕ ПОТРІБНА…"

– Нинішній Україні легко перетнути межі націоналізму, нацизму, фашизму?

– Знов не все так однозначно. Крайні праві, які спираються на підмурівок ксенофобії та дискримінації передусім за етнічною ознакою, і не лише, – в Україні все-таки не популярні. Але їх популярність, до певної міри, зросла. Ясно, що в нас зараз не ситуація Майдану. Бо той Майдан, в якому я брав участь, був гордий усвідомлювати себе не лише українським, а й різноманітно релігійним, етнічним, мовним, культурним. І хоч видимі були прихильники крайньо правих ідей ‒ вони складали дуже незначну частку.

Утім, можна було передбачити зростання популярності поглядів, побудованих на ворожості за етнічними ознаками. Тому що в нас війна. І ставлення до ворога, який тим більше етнічно відрізняється, може накластися на ставлення до цілої етнічної групи. Це всюди так. І ми не унікальні. Хоча стверджувати, що популярність націоналістичних поглядів стрімко поширюється – я би не став.

Але що довше триває теперішня ситуація, то чорно-білішою стає картинка для дедалі більшої кількості людей. І певний зсув до націоналізму як агресивно-ксенофобної ідеології відбувається.

Більше того – це ідеологічний ресурс, який використовують. І почасти це робить і українська влада. Суто із прагматичних міркувань.

Не йдеться про те, що очільники України – націоналісти. У жодному разі. Але аргументи про "національну безпеку", "традиції", і взагалі націю як основу держави, дозволяє обмежувати багато прав і свобод ‒ зокрема, свободу вираження поглядів.

Як наслідок ми маємо заборону соціальних мереж, адміністративні, кримінальні справи по блогерах, фактично шкідливу (заміст ефективної) систему, яка блокує ввезення книжок із Росії [6], абсурдні рішення під прапором "декомунізації".

Через війну частина людей вимушена замовкнути, але ж не припиняє думати. І це кепсько, навіть якщо хтось із них має, як на мене, дикунські погляди. А нам слід вчитися слухати і неприємні думки. Не приймати, а лиш слухати. Та і це вимагає більш-менш інтелектуальної мужності. Так само, як і говорити непопулярні речі.

Водночас не слід забувати про роль Інституту національної пам’яті, який намагається стати ідеологічним відділом української державної машини. А по суті, насаджувати певну ідеологію.

Для мене проблема не в тому, що там працюють люди, які дотримуються інших поглядів, ніж я. Але це – не лише дослідницький та популяризаторський інститут, а й орган виконавчої влади, про що часто забувають. І насаджування певної ідеології, нехай і в м’якій формі, є загрозливою тенденцією.

Я думаю, ми далекі від навіть примарної тенденції, що в Україні утвердиться якась агресивно-ксенофобна ідеологія як панівна. Але повільні зсуви відбуваються. І в якийсь момент можна не помітити, як перетнемо межу, яка відокремлює вільніші спільноти від невільних.

З часів Майдану в багатьох із тих, хто брав у ньому участь, а пізніше – опирався іноземній агресії, залишається бажання створити Україну вільних людей. І якщо з огляду на війну ми робимо країну трішки менш вільною, щоб потім вона знову стала вільнішою. Ні, це "потім" ніколи не настане.

За таких обставин Україна має бути не просто вільних, а й сміливих людей.

– А що з патріотизмом? Хлопці й дівчата, які їдуть в АТО захищати свою країну, щиро вірять у свої ідеали. Мені також важливо жити не просто в частині мультикультурного світу, а й відчувати країну, людей у ній...

– Патріотизм – це інструмент. Скажімо, як молоток: ним можна і будинок побудувати, а можна і людину вбити. З іншого боку, завжди є латентна небезпека в використанні патріотизму. Недарма існує вислів, що коли держава починає називати себе Батьківщиною – вона готується до війни…

Одна з маніпуляцій: держава, прирівнюючи себе до країни, до суспільства, робить себе найвищою цінністю. Скажу, можливо, непопулярну зараз річ. Це неправильно! Держава не може бути найвищою цінністю.

По-перше, держави як окремого об’єкта, цінності, мети не існує. Не створюймо собі ідола. Є люди, є спільноти, вони живуть або співіснують поруч на певній території, вибудовують своє сучасне і майбутнє спільними діями – і це є наша Батьківщина, і ми так її відчуваємо.

Держава – це форма організації цих процесів, набір інструментів, інституцій, які впорядковують механізми ухвалення рішень, механізми влади. І не більше. Якщо замість людини держава стає найвищою цінністю ‒ людині, конкретній людині, від цього може бути дуже погано.

По-друге, інколи слід дивитися на ситуацію з історичної перспективи. Держава як явище виникла в певний історичний момент і… зникне в певний момент. І навіть протягом свого існування: та держава, яка була за часів гетьманів, – зовсім інша, ніж та, що зараз.

Нинішня Україна все-таки формується на поняттях громадянства, громадян і народу як носія влади. А такі передумови формування держави з’явилися лиш наприкінці ХVIII століття, і хтозна, може, в ХХІІ чи ХХІІІ столітті закінчиться.

Зводити минуще історичне явище на п’єдестал найвищої цінності, в ім’я якої потрібно вбивати і вмирати – штука достатньо небезпечна. Розумію, що це звучить непопулярно. Водночас, чи це означає, що я не вважаю за потрібне боротися за Україну й захищати Україну? У жодному разі!

Інша справа, що – скажу ще одну непопулярну річ – мені, особисто, не потрібна будь-яка Україна. Незалежна будь-якою ціною, незалежна просто, щоби була незалежна, а там побачимо.

Мені потрібна Україна як країна вільних людей, як проект, як суспільство, і наш рух до ідеалу, де на цій землі всі зможуть жити без страху. Незалежно від того, ким вони є і які думки висловлюють. Якщо цього не буде, якщо це буде авторитарна, шовіністична, ксенофобна країна – то мені вона не потрібна.

Патріотизм у державній версії закликає до боротьби за будь-яку Україну, а найчастіше ‒ задля забезпечення існування державного апарату. І в цьому небезпека.

Але, однозначно, слід боротися за Україну вільну, солідарних людей.

– Максиме, правозахист – це завжди емоційно. Чи не простіше було залишитися журналістом ВВС, жити в центрі Лондона і насолоджуватися життям?

– З ВВС я не міг не піти. Я мав фіксований контракт на 18 місяців без можливості його продовжувати. Інша справа, що продовження я не дуже і хотів. ВВС – прекрасна школа. Стандарти журналістики ВВС для мене дотепер дуже важливі, на них варто орієнтуватися.

Працювати у корпораціях, де над тобою ієрархія – цікаво, але мені ближчі мережі, які складаються з невеличких мобільних груп.

Не можна сказати, що залишивши ВВС, я став різко правозахисником. Проживаючи в Лондоні, я займався активізмом альтерглобалістського характеру. Потім у Брайтоні я був частиною мережі опонентів саміту Великої Вісімки, брав участь в акціях протесту.

Історія мого активізму значно довша, ніж історія мого залучення до журналістики. Ще в підлітковому віці я включався до боротьби за незалежність України. Потім студентом повернувся до громадсько-активістського життя в анархістському середовищі...

Інша справа, в якийсь момент, працюючи на Інтері, я зрозумів, що не зможу поєднувати і журналістику, і активізм. Потрібно було вибирати. І в той момент, а це був 2009 рік, відповідь на питання, що обрати, була очевидна.

Я розумів, чому беру участь у створенні "Без кордонів", чому ми допомагаємо біженцям, чому ми відстоюємо права різних людей. І прагнув, разом із багатьма колегами і колежанками, знайомими і ні, вплинути на ситуацію не лише в Україні. А глобально зсунути світову систему в бік більш людського, більш людяного сценарію розвитку.

Фото – Валерія Мезенцева,

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини [7]