Горячие новости

21 рік тому обірвалося життя журналіста і поета Петра Шевченка. Вбивство залишилося нерозкритим...

Вже 21 рік минув з часу першої насильницької смерті журналіста в Україні. Першим був луганський журналіст Петро Шевченко. Вбивство залишилося не розкритим.

Передруковуємо текст з сторінки групи "Кафедра Krimisoc" в Facebook.

Сьогодні його, на превеликий жаль, мало хто пам’ятає. Смерть, яка двадцять років тому, струсонула країну, відійшла за важкі й густі тумани наступних журналістських трагедій. Загубилася серед них, розтанула. Не розкрита, не розгадана.

А тоді все для нас було вперше.

Вперше за підозрілих обставин загинув український журналіст. Увечері 13 березня 1997 року його знайшли повішеним у напівзруйнованій котельні віддаленого району Києва, де він ніколи раніше не бував.

Повішеним виявився власний кореспондент газети „Киевские ведомости” по східному регіону Петро Шевченко.
12 березня він приїхав до столиці. Його бачили на центральному вокзалі. Але до редакції він не дійшов.

Вперше про смерть українського журналіста впродовж тривалого часу трубили новинні програми всіх телеканалів і радіостанцій.

Газетярі атакували представників найвищих гілок влади: хто? чому? за що? як таке могло статися?

Чи не кожен тодішній брифінг починався із запитань про загибель Петра Шевченка: як просувається розслідування? коли буде знайдено вбивцю?

Кримінальну справу було порушено за ознакою статті 94 Кримінального кодексу України (навмисне вбивство). Розслідування взявся курувати прокурор столиці Степан Лотюк. З боку міліції – заступник столичного главку Петро Опанасенко.

Справу взяв на контроль Генеральний прокурор України Григорій Ворсинов, який пообіцяв, що „робитимуться різні експертизи, серед них і „хімічні”: можливо, людину чимось накачали”.

Нагляд на такому високому рівні – також уперше в історії країни й української журналістики.

Навіть СБУ не залишилося осторонь. Голова відомства генерал-полковник Володимир Радченко сказав, що до справи «буде залучено кращі сили».

Вже 14 березня група нардепів України (Григорій Омельченко, В’ячеслав Білоус, Анатолій Єрмак та інші) звернулася до генпрокурора, міністра внутрішніх справ та голови СБУ України з вимогою забезпечити „цілковите, всебічне і об’єктивне розслідування кримінальної справи, порушеної за фактом смерті журналіста Петра Шевченка, та інших справ, відкритих за фактами зазіхання на життя і здоров’я журналістів у зв’язку з їхньою професійною діяльністю”.

Бомбили зверненнями й тодішнього гаранта.

Леонід Кучма просто змушений був узяти справу під особистий контроль. Він своєю чергою роздав доручення силовим відомствам, зажадавши „бодай раз докопатися до істини”.

Та у найближчому ж інтерв’ю, говорячи про перспективи розслідування загибелі Петра Шевченка, президент одразу й застеріг: „Нині будь-яку справу можна розвалити у період слідства”. Через „ недосконале законодавство”.

Це нині можновладці відточили цинічну схему вгамування суспільних пристрастей. Варто статися резонансній події, чиновники усіх иастей – від обласних до центральних – поспішають взяти розслідування чи ліквідацію наслідків біди „під особистий контроль”. Знаючи наперед, що серйозного звіту ніхто не спитає.

А двадцять років тому все це було вперше.

Тоді ще вірилося у обіцянки державних мужів.

Відпрацьований 1997 року механізм упокорення незручних журналістів і громадської думки сягнув вершин цинізму у «справі Георгія Гонгадзе».

На місці загибелі Петра Шевченка було знайдено записку. І хоч деякі речі вказували: вона могла писатися під примусом (це припускали й криміналісти), посмертний лист послабив, а потім і зняв претензії до роботи слідчих органів.

Хоча загальновідомо: подібні записки були і є неодмінним атрибутом багатьох убивств, які треба виставити самогубствами.

Петро Шевченко народивсь і виріс у селищі Біловодськ на Луганщині. Закінчив місцеву школу, педінститут імені Т.Г. Шевченка. Працював у біловодській районці, обласній газеті „Молодогвардієць”, був яскравим власкором „Независимости”, а потім – „Киевских ведомостей”.

Він був блискучим поетом, який творив під ім’ям Петра Біливоди.

Поети, на відміну від журналістів, не вмирають. 

Сергій ЧИРКОВ